§ Олександр Товстенюк: про батьків, шкільну науку і досвід Америки

  1. Стаття відноситься до:

Як і кожен з нас, Олександр Товстенюк пригадує власне дитинство із особливою приємністю та ностальгією.

– Хороші були часи, – починає розповідь Олександр. – Попри те, що ми не мали й половини тих умов та можливостей, які мають діти нинішні. Однак дуже раділи тому, що у нас було.

ПРО БАТЬКІВ

Народився Олександр Товстенюк, як він сам каже, у простій сім’ї. Перший із трьох синів Віталія і Лідії Товстенюків.

– Я з’явився на світ від великого кохання мами й тата, які дуже любили одне одного, – із приємністю говорить мій співрозмовник. –  Вони познайомилися ще зовсім юними у сільській церкві. Стали зустрічатися. Потім тато на два роки пішов до армії. І хоча маму неодноразово кликали заміж, вона дочекалася коханого, і лишень тоді вони побралися.

Батьки родом з Рівненщини, проте доля молоду сім’ю привела до Луцька.

– Ми жили на Тухачевського, 13, це околиця Луцька, район Гущі, – ділиться спогадами Олександр Товстенюк. – У нас не було вуличного світла, телефону, центрального опалення. Отак і росли, але були щасливими. Бо батьки давали головне – любов і ласку.

Віталій Васильович і Лідія Анатоліївна були досить суворі у вихованні. Причому мама, пригадує Олександр, була навіть вимогли­вішою, аніж тато.

– Мама – дуже сильна і вольова жінка. І переконаний, що багато притаманних мені рис я взяв саме від неї, – констатує Олександр Товстенюк.

– Тата не стало, коли йому було 54 роки, а мені 33, – продовжує Олександр. – Відтоді моє життя стало зовсім інакшим. Я втратив дуже дорогу й близьку мені людину. І пам’ятаю про це щомиті. У моєму житті було кілька поворотних моментів. Зокрема, дві події – народження сина і загибель тата.

Зліва направо: Олександр, Віталій Васильович, В’ячеслав та Павло Товстенюки.
Зліва направо: Олександр, Віталій Васильович, В’ячеслав та Павло Товстенюки.

ПРО ШКОЛУ

Олександр Товстенюк розповідає, що досить рано навчився читати. Причому самотужки. Саме з того часу чітко себе пам’ятає.

– Одного дня я збагнув, що мені потрібен буквар. А у нас вдома такої книги не було, – пригадує співрозмовник. – І мама дістала старенький букварик у сусідки, зшила його нитками й дала мені. А коли я взявся читати – виявилося, що уже вмію. Ніхто не вчив навмисне, я тренувався на відривному календарі. Уже до школи, як зараз пам’ятаю, я встиг прочитати «Хатину дядька Тома», багато книжок Майн Ріда і Купера. Мені з цим дуже пощастило, бо у мого дядька, маминого рідного брата, була велика бібліотека. Завдяки їй я виріс серед книг.

Шкільна наука здібному хлопчикові давалася легко. Вчитися, каже Олександр Товстенюк, йому дуже подобалося. На домашнє завдання витрачав зовсім небагато часу, адже робив усе швидко. Проте відмінником не був, траплялися й четвірки.

–  Один наш вчитель часто повторював однокласникам, мовляв, чому ви не можете бути такими, як Товстенюк? – з усмішкою пригадує Олександр. – Щоправда, довгий час я недолюблював математику. Мабуть, тому, що не пощастило з учителькою. Та згодом я наздогнав усе і школу закінчив відмінником, отримавши атестат із відзнакою.

Хуліганом малий Саша Товстенюк не був, у школі завше слухався. Хоча зізнається, що, як в усіх бувало, іноді втікав з уроків.

– Попри те, що нині я щодня тренуюся, у школі уроки фізкультури недолюблював. Майже не міг підтягнутися, – каже Олександр Товстенюк. – Тим не менш, мені хотілося бути майстром спорту.

Незважаючи на це, батьки обрали для старшого сина більш інтелігентне заняття – музичну школу. Добровільно-примусово.

– Чотири роки грав на фортепіано і п’ять років вчився грати на кларнеті й саксофоні, – ділиться спогадами співрозмовник. – Із самого початку це стало для мене випробуванням. Насправді це була жахлива тортура. Мама до сьогодні не може мені пояснити, для чого вони з татом мене до цього змушували. Нотна грамота в пам’яті є, я її відчуваю, але навряд зіграв би щось сьогодні.

ПРО ВИБІР ПРОФЕСІЇ

Уже в десятому класі Олександр Товстенюк визначився із майбутньою професією, вирішивши здобувати юридичну освіту. Тоді, каже він, чітко розумів, що хоче стати адвокатом або суддею. Тим паче, десятикласник зі школи №11 посів друге місце на міській олімпіаді з правознавства.

– Утім батькам такі мої наміри не дуже сподобалися. Тим більше, в Луцьку на той момент нікуди було вступати. А відпускати мене на навчання в інше місто вони не хотіли. Боялися, мабуть, аби я не зіпсувався в гуртожитку, – згадує Олександр. – Тому змушений був переорієнтуватися. І хоча вивчав у школі лише французьку, взявся екстрено опановувати англійську. І от за півтора року осягнув шкільний курс. Це допомогло мені після школи вступити на факультет романо-германської філології, на прикладну лінгвістику. То був мій особистий вибір, батьки підтримали.

Студентські роки були не менш цікавими, аніж шкільні. Попри те, що вже тоді, у 96-му, почав займатися бізнесом, відвідував пари й добре вчився. Зрештою закінчив університет із червоним дипломом та хорошими знаннями.

– Не шкодую, що так трапилося. Свій потяг до юридичної освіти я реалізував уже в роботі, все прийшло з бізнесовим досвідом, – каже Товстенюк. – І взагалі я ні про що у житті не шкодую. Зрештою, у цьому немає сенсу. Насправді кожного з нас веде Бог. Доля людини – від Господа, який завжди дає нам право вибору. Я у це щиро вірю.

Власне, оцей світогляд Олександр намагається передати 15-річному синові Віктору, якого вважає своїм другом. Тішиться, що виховує гарну і здібну дитину.

– І хоча сімейне життя у нас із дружиною не склалося, стосунки маємо гарні, – говоримо про відверте. – Жінка, яка подарувала мені сина, завжди буде у моєму житті. І за них обох я до кінця своїх днів нестиму відповідальність.

Нині сину Віктору – вже 15 років. Саме його Олександр Товстенюк вважає своїм найкращим другом.
Нині сину Віктору – вже 15 років. Саме його Олександр Товстенюк вважає своїм найкращим другом.

ПРО АМЕРИКУ

Власне, що таке відповідальність, Олександр Товстенюк збагнув давно, живучи деякий час у США.

– У 1999 році ми з дружиною поїхали до Америки, – розповідає Олександр. – Тоді до нас приїздило чимало американців, які опікувалися євангелізацією Волині. А ми з дружиною працювали перекладачами. І так сталося, що спробували пожити за кордоном. Там же, у США, 2000-го і народився син Віктор.

Життя в Америці, переконує, дало йому не лише вільне володіння англійською.

– Це був серйозний життєвий досвід для мене, зовсім молодого чоловіка, – каже Олександр Товстенюк. – Америка позбавила мене отієї самовпевненості і юнацького максималізму, що, як виявилося, таки були. А все тому, що там ти почуваєшся не просто маленькою людиною, а ніким. Ця машина рівняє усіх. Оці відчуття не викликали комплексів, а навпаки – загартували. Тим паче, у Штатах я досить важко працював, кілька місяців розвозив пошту, посилки. Бували дні, коли наїжджав понад тисячу кілометрів за день. Та я був свідомий того, що на мені серйозна відповідальність. Адже тоді мав поруч вагітну дружину, ми жили у чужій країні, де треба було дбати про себе і свій завтрашній день.

– Коли я вертався звідти, то дав собі слово, що за десять років прилечу в Америку бізнес-класом, – пригадує Олександр Товстенюк. – І я виконав цю обіцянку самому собі навіть раніше – через сім років. Не знаю, чи можна називати мене успішною людиною, я завжди противлюся таким штампам. Хочеться для інших, близьких і зовсім чужих, бути просто людиною. Це найважливіше.

ХРОНІКЕР

Олександр Віталійович Товстенюк народився 22 вересня 1977 року у Луцьку. У 1995 році закінчив середню школу №11. У 2001 році завершив навчання на факультеті романо-германської філології Волинського державного університету імені Лесі Українки («Прикладна лінгвістика»). У 2003 році здобув другу вищу освіту в Луцькому державному технічному університеті («Економіка та управління підприємства»). У 2014-му закінчив аспірантуру Східноєвропейського націо­нального університету імені Лесі Українки («Економіка та безпека підприємства»), кандидат економічних наук. Голова правління Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк», кандидат на посаду міського голови Луцька від «Українського об’єднання патріотів – УКРОП».

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Ірина КАЧАН

Коментарі