§ Луцьк без водогону. Як нові технології на 40 років застрягли в чиновницьких кабінетах

Луцьк без водогону. Як нові технології на 40 років застрягли в чиновницьких кабінетах Фото: колаж Наталки Курсик
  1. Стаття відноситься до:

Луцьк міг мати водопровід ще наприкінці ХІХ століття. У 1896 році інженер-технік Роман Кравец та київський купець Микола Фальберг написали дуже цікавий лист у міську думу. У ньому вони пропонували влаштувати в Луцьку водогін на концесійних умовах. Інженер та купець просили розглянути це питання на засіданні думи і зазначили, що можуть доправити свої особисті персони в Луцьк, якщо дума цього забажає. 

Аби скоротити час, вони одразу й подали текст договору терміном на 49 років. Кияни обіцяли побудувати з артезіанських чи інших джерел достатнього розміру водогін для потреб мешканців і влаштувати в центрі міста зразкову баню з підведеною водою. Добова норма подачі води на одного мешканця – 2 відра. Хоча система мала бути розрахованою на 4 добових відра. Це дуже цікава риса. В подальшому всі проекти водогонів або будуть розраховані на вдвічі більшу потужність, або з перспективою на вдвічі більшу кількість мешканців міста. 

«Въ ожиданіи благопріятнаго извѣстія пребываемъ съ истиннымъ почтеніемъ»

Поки ініціатори чекали з істинною повагою, лучани їхню пропозицію з невідомих причин так і не розглядали. :)

Наступної пропозиції довелося чекати аж 12 років. У 1908 році в міську думу звернувся інженер Олександр Канцель. Його умови були досить схожими з тим, що пропонував київський технік, тільки з меншим періодом – на 39 років. Після цього водогін переходить у власність міста. Та була ще одна цікава деталь – поки буде влаштовуватися і далі працювати водогін, в місті забороняється робота водовозів! Це було серйозною загрозою для гільдії цих робітників, тож можливо, вони і гальмували питання, адже комісія, яку скликали для розгляду пропозицій Канцеля, другий раз питання на розгляд думи не виносила. Проте думка міста була не на їхній стороні – всі хотіли чисту воду додому.

 

Процес набору води з криниці в Луцьку на вулиці Караїмській. Фото з архіву "Євреї у Східній Європі" Дослідницького інституту їдиш

 

Канцель пропонував, крім труб у приватні помешкання, влаштувати публічні крани з будками. Кожну таку обіцяв на 4 тисяч мешканців (отже, по місту, їх мало бути кілька). Також брав на себе обов’язок влаштувати пожежні гідранти. Остання пропозиція була б досить революційною для пожежної справи міста. У той час пожежна команда була не дуже добре обладнана, добровільна команда працювала краще, а від водовозів не завжди дочекаєшся допомоги. Та в міській думі тягнули дуже довго. Спочатку рік думали, потім викликали Канцеля на обговорення, навіть губернатор рекомендував прискоритися, потім знову думали, аж поки той перехотів. В думі виправдовувалися тим, що влаштування водогону було складним технічно й економічно.

Відомості про намір влаштувати в Луцьку водогін докотилися далеко. Думу засипали листами і пропозиціями взяти на себе підряд з виконання робіт. Було звернення Київського санітарно-технічного бюро, виконавців житомирського та гомельського водогонів інженерів Држевецького й Езіоранського і багатьох інших, а Технічна агентурно-комісійна контора сватала лучанам лондонських інженерів.

Альфонс Яр у Луцьку вже був відомий. Саме він на концесійних умовах збудував електричну мережу в місті у 1909 році і став продавати «рухомі електрони» лучанам. У 1912 році задумав ще один проект – влаштувати в Луцьку водогін. До міської управи, як прийнято, подав пропозицію з текстом договору. Майже одночасно з ним свою пропозицію з влаштування водогону в місті подав інженер Владислав Топольницький. Для розгляду пропозицій міська дума створила змішану комісію з гласних думи і представників домовласників. 

Особливого результату діяльність комісії не мала і скоро припинила діяльність через вибори нових гласних. В обговореннях не могли визначитися, чи варто комусь віддавати на концесію водогін чи місто саме має добитися цього прориву. Також дискусія тривала навколо питання джерел води: річка Стир чи артезіанський шар. Свої рекомендації дав доктор геології, мінералогії і географії Павло Тутковський. У 1913 році він писав, що Стир – брудна річка, бо забруднюється поселеннями вище за руслом. Поблизу Луцька не було джерел з доброю водою, тому Тутковський зазначав, що єдине джерело води для луцького водогону – артезіанський горизонт, який знаходиться під товщиною крейди глибше 50 метрів.

Міська управа зробила останню спробу – подала оголошення в газету «Кіевлянинъ», що вона шукає того, хто б на концесійних умовах влаштував водогін з артезіанських джерел. Справу водогону в Луцьку розглядали б і далі, якби не війна. Імперія рухнула, почалася часта зміна влади і всі ідеї й починання луцького водогону пішли в небуття. Кравец, Канцель, Яр, Топольницький – чотири реальні пропозиції  влаштування водогону так і не дали місту жодного результату. Тоді лучани взяли ініціативу у свої руки.

Артезіанський водогін: труби від криниць з електропомпами

З часом кількість криниць тільки збільшувалася. Як писав у своїй відомій праці «Луцьк на Волині» луцький лікар Адам Войнич, на початку 1920-х років у місті було 3 джерела води: річки Стир, Глушець і Сапалаївка, копані криниці та артезіанські свердловини глибиною 53-70 метрів. Войнич зробив дуже детальний опис джерел, якості води, хімічного складу. Він також склав карту з позначенням місць розташування криниць і свердловин.

 

План Луцька 1912 року з позначенням копаних і артезіанських криниць. Зображення з книги "Луцьк на Волині" Адама Войнича

 

Він описав і те, якою була вода на смак. Найбільше сподобалася лікарю стирова вода.

«Берег Стиру в Луцьку слугує за склад сміття і інших покидьків, а якщо додам, що на берегах мешкає найбідніша людність, яка туалети ставить тільки про поліційне око, а смітників узагалі не визнає, то легко зрозуміти, як сильно вода Стиру забруднена. Попри це, стирова вода, зачерпнута посередині русла, має приємний смак, без запаху, має незначний осад, а колір її злегка жовтавий. Біля берегу вода набагато гірша, часто віддає навіть болотом», - писав Войнич.

Але справа в тому, що ніякий водовоз не плив на середину річки, щоб набрати води. Водовози заїжджали кіньми в воду, та ставала каламутною. Додайте до цього берегову забрудненість – і будемо мати те, що розвозили по домівках лучан. Часто навіть самі бочки з водою були нечистими. 

Поки місто не могло зробити централізований водогін, мешканці брали ініціативу у свої руки. Саме так у Луцьку постав перший водогін. І був він артезіанським. Правда, це не був повноцінний централізований водогін, мережа якого тягнеться по місту, а мав він характер локального. Деякі мешканці від свердловин з електричними помпами проводили собі труби до будинків. Такі системи описав Войнич. За його словами, ці мініатюрні водогони були влаштовані від щонайменше шести свердловин. Найкращого смаку і хімічного складу була вода з артсвердловин на Красному. Загалом таких у Луцьку було більше десяти. 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Олександр КОТИС

Коментарі