§ Луцькі водовози. Одна зі старих і забутих міських професій

Луцькі водовози. Одна зі старих і забутих міських професій Фото: колаж Наталки Курсик
  1. Стаття відноситься до:

Сьогодні чиста вода продається на кожному кроці. Легко скористатися нею можна і в будинках – просто повернути кран і одразу отримати благо цивілізації. Це для нас настільки звичано і зрозуміло, що ми і не задумуємося, як може бути інакше, коли живеш у місті. Але ще якихось сто років тому в Луцьку про таке й не думали. Воду для різних потреб нам привозили представники дуже цікавої давньої і сьогодні забутої професії – водовози.

На сторінках історичного літопису вони з’являються у ХІХ столітті, хоча час їхньої першої появи прослідкувати важко. В одному з листів до міської управи міські водовози зазначають, що працюють в Луцьку з давніх часів.

Завдання водовоза було просте – набирати воду і доставляти її в помешкання для пиття і для господарських потреб. Зазвичай водовози використовували кінську силу, адже перемістити одразу багато води вручну було неможливо, а кожного разу до річки не набігаєшся. Правда, інколи воду доставляли і власноруч. Таких людей називали водоносами. 

«Лица занимающіеся водовознымъ промысломъ по профессіи обязаны обращатся со своими потребителями вѣжливо»

Ця професія мала свої чіткі правила. Тим, хто хотів займатися розвозом води, треба було отримати ярлик з номером у міській управі. Вартість доставки була довільною і обговорювалася з кожним домовласником окремо. Все місто було умовно поділене на ділянки, в кожній з яких працював свій водовоз. Проте він не мав права відмовлятися доставляти воду споживачу, який живе на ділянці іншого водовоза. Натомість споживач міг відмовитися від послуг водовоза і найняти іншого. 

 

Водовози. Ілюстрація з книги Олександра Башуцького «Наши, списанные с натуры русскими»

 

Цікаво, що єврейські свята не могли бути підставою звільнення на цей час водовоза від роботи. Натомість він міг найняти на святкові дні водовозів-християн. Це правило було потім закріплене законодавчо. 

Вода, яку розвозили по Луцьку, ділилася на 2 категорії: для внутрішнього користування (пиття) і для господарського. Воду для пиття возили в зелених відрах та зелених бочках з білими кришками. Так споживачі могли розуміти, що їм дають воду з посудин, які призначені для чистої води.

Водовози виконували ще одну важливу функцію. У 1897 році Луцька міська дума видала постанову, що в разі пожежі вони повинні доставляти воду на гасіння. Це було оплачуваною справою з міської казни, але отримували за ці пожежні виїзди дуже мало.

У Луцьку була ціла гільдія водовозів зі своїми представниками, які лобіювали інтереси професії. У 1911 році в місті працювало 20 постачальників води. Вони добилися збільшення плати за пожежний виїзд. У разі доставки води в межах міста платили 10 рублів, а на околиці – 15 рублів. Тоді водовози стали хитрувати і виїжджали навіть на незначні займання, щоб отримати гроші. Саме з цієї причини загоряння сажі у коминах в Луцьку на початку ХХ століття визнали не пожежним випадком. Щоб не платити водовозам коштів з міської казни. :)

Набирання води дозволялося тільки в спеціально відведених місцях, які встановлювала міська управа. Так, наприкінці ХІХ століття склалися звичні місця набору води на річці Стир, які й закріпили законодавчо. Одне з них розташовувалося на вулиці Замковій (вулиця і досі носить цю назву) біля садиби Лобачевської. Друге – на вулиці Домініканськиій (тепер Драгоманова) неподалік самого монастиря. А третє – на Вульці (проспект Волі) біля млина Пінчука і Цвітмана. Всі інші місця набору були несанкціоновані.

 

Місце на Замковій, де водовози набирали воду. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука

Транспорт луцьких водовозів. Фото Г. Висоцького, 1925

 

Лінь, кажуть, рухає прогрес. Проте лінь луцьких водовозів рухала тільки вертеп інфекцій по місту. І ось у чому справа. Місто більш-менш рівномірно розселене було поміж вигинами Стиру, тому водовозам часто не хотілося їхати в санкціоновані місця і вони махлювали, набираючи воду там, де їм було зручно. І це мало негативні результати. Адже місця набирання води були затверджені не просто так, а якомога далі від брудних і мілких частин берегів, де могло бути якесь виробництво чи застояна вода. Водовози нехтували цим і доставляли лучанам цілі букети бактерій і заразних інфекцій. Гірше, коли брали воду з річки Глушець. Адже вона була мілкою, малопроточною і туди часто зливали нечистоти. Ініційована губернатором санітарна комісія назвала це явище злом.

«Это зло должно быть устранено, темъ болѣе, что въ настоящее время, вслѣдствіе значительнаго обмелѣнія рѣки, вода въ Глушце представляетъ изъ себя мутную слизистую и зловонную жидкость … благодаря небрежности и некультурности жителей»

Слідкувати за дотриманням правил мала поліція. Проте її кількості не вистачало на догляд за кожним водовозом. Поліцейський наглядач скаржився, що водовози всіляко обдурюють городових. Вони набирають воду в Глушці і Жидовинці, мотивуючи це доставкою на будівництво поруч. Заборонити не можна було, хоч будівництва поруч і не було. В той час у місті була лише одна публічна криниця, яка тягнулася в напрямку пекла на кілька десятків метрів – аж до артезіанських шарів води. Криниця розташовувалася в міському саду на Парадному майдані. Багаті лучани на своїх подвір’ях також влаштовували криниці і в перші роки ХХ століття було їх до 10 штук по місту. Власники не забороняли водовозам користуватися ними, проте в листі до міської думи поліцейський наглядач скаржився, що водовозам ліньки їздити до приватних криниць і вони навмисно псують крани і насоси, оскільки їм було легше і швидше набрати воду в річці. 

Десь була правда і на боці водовозів. Уявіть, щоб вам довелося по кілька десятків разів на день махати відрами, щоб набрати бочку, а потім стільки ж разів, аби цю воду роздати. І так кілька разів на день. Праця щоденна. За описами спостерігачів тих часів, це була нелегка професія, якою займалися тільки дужі чоловіки. А що нужда змушувала до такої праці і не зовсім фізично підготованих і здорових чоловіків, то їм дуже хотілося змахлювати і набрати води десь ближче.

 

 

Тоді інженер Владислав Топольницький запропонував влаштувати опалювану будку з насосом над артезіанською криницею. Чи була його пропозиція реалізована, невідомо. Проте саме в той час не Гнідаві з’являється своя артезіанська криниця. Можливо, її збудували за проектом Топольницького.

У Луцьку була будівельна контора Гершко Шпектора, яка займалася бурінням артезіанських свердловин. До неї і звернулася міська управа в 1914 році з тим, аби влаштувати ще дві публічні криниці глибиною більше 50 метрів. Криниці були влаштовані дуже швидко, оскільки всі розуміли гостру необхідність доброякісної води. Одну з них влаштували неподалік лютеранської кірхи на Караїмській. Іншу – на вулиці Таборовій (в районі Шопена). Вони почали діяти ще перед Першою світовою війною. У час війни їх часто ламали військові. Вони псували насоси й інше обладнання. Тому артезіанські криниці доводилося часто ремонтувати. 

 

Процес набору води з криниці на вулиці Караїмській. Фото з архіву "Євреї у Східній Європі" Дослідницького інституту їдиш

 

З часом кількість криниць тільки збільшувалася. Як писав у своїй відомій праці «Луцьк на Волині» луцький лікар Адам Войнич, на початку 1920-х років у місті було 3 джерела води: річки Стир, Глушець і Сапалаївка, копані криниці та артезіанські свердловини глибиною 53-70 метрів. Войнич зробив дуже детальний опис джерел, якості води, хімічного складу.

Він описав і те, якою була вода на смак. Найбільше сподобалася лікарю стирова вода.

«Берег Стиру в Луцьку слугує за склад сміття і інших покидьків, а якщо додам, що на берегах мешкає найбідніша людність, яка туалети ставить тільки про поліційне око, а смітників узагалі не визнає, то легко зрозуміти, як сильно вода Стиру забруднена. Попри це, стирова вода, зачерпнута посередині русла, має приємний смак, без запаху, має незначний осад, а колір її злегка жовтавий. Біля берегу вода набагато гірша, часто віддає навіть болотом», - писав Войнич.

Але справа в тому, що ніякий водовоз не плив на середину річки, щоб набрати води. Водовози заїжджали кіньми в воду, та ставала каламутною. Додайте до цього берегову забрудненість – і будемо мати те, що розвозили по домівках лучан. Часто навіть самі бочки з водою були нечистими. 

Поки місто не могло зробити централізований водогін, мешканці брали ініціативу у свої руки. Саме так у Луцьку постав перший водогін. І був він артезіанським. Правда, це не був повноцінний централізований водогін, мережа якого тягнеться по місту, а мав він характер локального. Деякі мешканці від свердловин з електричними помпами проводили собі труби до будинків. Такі системи описав Войнич. За його словами, ці мініатюрні водогони були влаштовані від щонайменше шести свердловин. Найкращого смаку і хімічного складу була вода з артсвердловин на Красному. Загалом таких у Луцьку було більше десяти. 

Влаштування централізованого водогону в Луцьку це окрема тема. Її історія тягнеться ще з кінця ХІХ століття, а змогли реалізувати ідею лише в середині 1930-х років. Тоді ж давня професія водовоза зникла з луцьких вулиць.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Олександр КОТИС

Коментарі