Про «Пашквіль» – першу сатиричну поезію Луцька-Волині (1575) ми писали у попередніх матеріалах. Нині ж вашій увазі пропонуємо акровірш авторства тієї ж талановитої шляхтянки Олени Копоть.

У ньому – глибокі почуття до коханого й філософська житейська мудрість тих часів.

***

«Ох мені жаль не помалу,

[Коли] не подостану,

Нема ж мого миленького,

Трудно мні жити-прожити, тяжко,

Тяжко без нього прожити

Лютиє то вороги

[Обкопали] нам дороги

Чарами своїми злими.

Трудно мні прожити з ними,

Мні, бідной, мні, бідной.

Єсли не дають прожити,

[Піду] їх просити,

До помощі пана бога,

Аби простая дорога

Милому ком ні, милому ко мні.

Не уважай, миленький,

[Ой] то жаль тяженький,

Потлумить то бог вороги,

А нам поспішит дороги

До життя, до життя.

Але треба його хвалити,

[Тоді] дасть прожити

У сем світі нещасливом,

Во вік віки нещасливом,

Прожити, прожити».