Відома українська письменниця Оксана Забужко склала свій список авторів та книг, без яких література доби української незалежності немислима, пише «Твоє місто». 

Як написала сама авторка, причиною для створення такого списку стало те, що в багатьох переліках української літератури немає «дійсно «знакових романів», які й хітами свого часу були («читалися-обговорювалися»), і вже й «залишилися» в літературі – справивши вплив на послідовників (а це гіперважливий критерій об’єктивної оцінки – чи книжка «дає потомство», чи була всього тільки «шумовою одноденкою»!)».

«Не кажу, що це мої «улюблені книжки», – але те, що без них українська література доби Незалежности немислима, жодному сумніву не підлягає», – написала Оксана Забужко.

Павло Вольвач, «Кляса» – перший наш пострадянський «індастріел», який по-біблійному «породив» цілий жанр (через 15 років перевиданий – непоганий критерій значущости!);

Василь Кожелянко, «Дефіляда в Москві» – перший хіт «альтернативної історії» (між іншим, гостро актуалізований останніми історичними подіями!);

Євген Пашковський, «Осінь для ангела» – можете любити або ні, але всі 1990-ті в нас точилась літературна війна «Андрухович чи Пашковський?», і принцип «горе переможеним» у літературі не працює – бодай тому, що без Пашковського не було б і Ульяненка (хвалити Бога, хоч його не забули!);

Василь Шкляр, «Ключ» – ууу, яка була радість і надія на «інтелектуальний український детектив»! (ще «Я, зомбі» Л.Кононовича в цьому ряду йшов, але дуже нещасливо в часі «розминувся» з зиґзагами книговидавничого ринку);

Брати Капранови, «Кобзар-2000» – класика сучасного українського масліту, за наявністю чи відсутністю якої «в топі» можна безпомильно судити про того «топу» професійність;

Світлана Пиркало, «Зелена Маргарита» – гучний дебют «покоління українських креаклів», що надовго визначив його стилістику;

Леонід Кононович, «Тема для медитації» (про цей роман я говорила на лекції в одній зв’язці з «НепрОстими» Прохаська, але він заслуговує й на окрему розмову, і я щиро здивована, що досі ніхто з критиків не завважив того «великого перелому» 2002-2003-го – коли нова українська література, «набравши тіла», водночас через Прохаська й Кононовича заговорила, за Шевельовим, «власним українським голосом»  — і цим, сама того не знаючи, на 5 років випередила головний європейський романний тренд, що тільки зараз стає мейнстрімом… а як ще додати, що того самого 2002-го я почала писати остаточний текст «Музею», то й геть цікаво наш сучасний «європейський профіль» вимальовується – за теорією відсилаю, знов-таки, до Шевельова, два обов’язкові есе з теми: «Від Коцюбинського до Росселіні, від Росселіні до Коцюбинського» та «Дон Кіхоти проміж нас («Народний Малахій» Жана Жіроду)», — а про «європейського Фортінбраса» після 2007 р. шукайте на відео лекції, коли його викладуть).

Ну й нарешті, бонусом, — хоч і не романи, але куди ж без них: Лесь Подерв’янський («Герой нашого часу») і Богдан Жолдак («Прощавай, суржику!») — батьки нашої «мовної революції» та української інтернет-літератури (вся вона — з їхньої «шинелі», і нема на те ради!).

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.