Джерело: Волинські Новини

Волинський краєзнавець Володимир Музиченко у квітні цього року відвідав США. У Гарвардському університеті (Кембридж) на симпозіумі «Євреї Росії і Східної Європи» презентував власну книгу «Володимир єврейський», перекладену англійською.

Про виникнення задуму написати книгу про життя євреїв в Україні, масове винищення євреїв нацистами та верхівкою СРСР, переслідування українців та євреїв комуністами, про спільний біль спогадів, агресію Росії в Україні та про те, чому сьогодні українці та євреї мають іти у майбутнє разом – в інтерв’ю з Володимиром Музиченком, опублікованому на сторінках щотижневої газети Волинські Новини №19 (67) від 18 травня 2017 року.
 

– Хто саме у США фахово цікавиться історією єврейської громади Володимира-Волинського?

– І науковці, і громадськість, адже у США багато вихідців з українських та польських теренів. Перш за все, моя книга про людей і для людей, а не про євреїв для євреїв. Писав без політичних аспектів, бо саме недолуга політика й призводить до людських трагедій. Візит у США і сама доповідь мали суто гуманістичну мету. Організував симпозіум Максим Шраєр, професор русистики, англістики та єврейських досліджень Бостонського коледжу. Модератором був Майкл Флієр, професор української філології в Гарварді, голова Американського комітету славістів. Далі слово мав доктор Харві Буднер, викладач Гарвардської медшколи, батько якого в 1910 році емігрував у США з Володимира-Волинського. Ми познайомилися з паном Харві під час його подорожі на Волинь у 2010-му, саме він допоміг видати «Володимир єврейський», сприяв перекладу. Професор Ентоні Полонський, автор передмови до моєї книги англійською, – випускник Оксфорду, почесний професор досліджень Голокосту в університеті Брандайс, головний історик Музею історії польських євреїв у Варшаві, співробітник Українського науково-дослідного інституту у Гарварді, автор тритомника «Євреї в Польщі і Росії». Професор історії Сергій Плохій родом з України, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, є одним з редакторів тритомника «Історії України-Руси». Володимир Діброва переклав українською твори Йонеско, Беккета, Томаса Харді, викладає українську в Гарварді. Педіатр Міла Затуловскі прилетіла на презентацію моєї книги із Лос-Анджелеса, це пра-пра-правнучка равина Шломо Готліба, похованого у Володимирі-Волинському. Ось таке поважне товариство, мовити до якого було для мене великою честю.

– Якою мовою читали свою доповідь?

– Усвідомлюючи, що перебуваю у місці, де фахово вивчають Україну, говорив українською. Більшість присутніх добре розуміли мене й без перекладача. Я представив у США частину історії Володимира-Волинського – міста чудових людей, древнього і молодого водночас. Розповів про свою краєзнавчу діяльність, найважливішою частиною якої є книга «Володимир єврейський».

– Розкажіть про себе, про своє коріння. 

– Народився у Сарнах на Рівненщині. Мій батько – білорус, мати – єврейка, а виріс я і навчався переважно серед українців, хоча завжди усвідомлював себе саме як єврей. Слухаючи розповіді матері про пережите, з дитинства відчув глибину трагедії долі євреїв, нетерпимість до будь-якої несправедливості. Після Рівненського музучилища закінчив інститут культури, за фахом – диригент, уже 28 років працюю викладачем у музичній школі. Не є фаховим істориком, однак старанно досліджую історію євреїв Людмира – саме так вони називали Володимир-Волинський. Ми з дружиною приїхали сюди у 1988 році. Через рік відбулося відкриття пам’ятника на місці масового розстрілу євреїв біля села П’ятидні. З часом братська могила перетворилася на сміттє­звалище. Я організував перше прибирання, знадобилися бульдозер та самоскид. Апелював до свідомості місцевого люду, займався просвітництвом, збирав відомості про долі євреїв, публікував їх у районці. На жаль, багато вже було втрачено, бо старше покоління відійшло. Зустрівся із тими, хто дожив до гласності. Втім і дотепер не усі вони хочуть щось розповідати – через біль спогадів.
 

– Як виник задум написати книгу?

– Ідею видати зібрану інформацію запропонував товариш Олександр Ковальчук. Йдеться про єврейське життя у місті, тому я назвав своє дослідження «Володимир єврейський». Одночасно звучать українська назва міста і тема книги. Дивно, та одне з луцьких видавництв відмовило мені у друці саме через назву, побачивши у ній «замах» на привласнення історії Володимира... Попри це, книга «Володимир єврейський. Історія і трагедія єврейської громади м. Володимира-Волинського» побачила світ наприкінці 2011 року у Волинській обласній друкарні.

– Як сприйняли її у місті, на Волині?

– Досі чую багато схвальних відгуків та подяк від різних людей. Хоч в українському варіанті книга має певні недоліки, усунуті в англійській, доповненій версії.

– На Волині ви є одним з найактивніших захисників пам’яті про жертв Голокосту. Ваша особиста безкорисна праця варта потуг цілої установи. Як вдалося самотужки опанувати такий пласт роботи?

– Завжди відчуваю відповідальність за долю свого народу. Коли з’ясував, що могили у П’ятиднях не мають офіційного статусу, потребують паспортизації як об’єкт історичної спадщини, то привертав увагу громадськості й влади до цієї проблеми. Вдалося переконати нардепа Віктора Олійника знайти кошти, у 2009 році документи нарешті виготовили. Я був ініціатором конференції вчителів історії, адже саме від них залежить, що буде знати молодь міста про Другу світову війну, про Голокост. За моїми матеріалами місцевий телеканал відзняв фільми «Плач, мамо» (про Голокост на Володимирщині), «І дай у вічності нове ім’я» (про володимирських Праведників народів світу). Бо що нинішні українці знають про євреїв там, де колись вирувало єврейське життя? Зазвичай це загальні чутки: десь була синагога, хтось загинув, хтось виїхав... А євреї, які віками жили й працювали тут, теж зробили вагомий внесок у розвиток міста, краю. Після винищення єврейського населення нацистами верхівка СРСР вела політику знищення єврейської культури, пам’яті про Голокост...

– Такими ж підступними були дії комуністів і стосовно України та українців...

– На жаль. Сьогодні усе це вилилось у військову агресію Росії, окупацію Криму та частини Донбасу. Описуючи події Другої світової, я й гадки не мав, що стану свідком іншої, не менш підступної війни, розпочатої під приводом захисту певної мовної частини населення. Ті, хто веде сьогодні війну проти України, в тому числі використовують антисемітські провокації з метою дискредитації нашої держави. Тому сьогодні українці та євреї мають іти у майбутнє разом, врахувавши важкий досвід минулого, не допустивши його повторення. Єврейська громада є частиною українського народу.

– Знаю, що книгу присвятили своїй матері, свідкові Голокосту, а також Праведникам народів світу – українській родині Каращуків...

– Каращуки, врятувавши єврейську дівчинку, мою маму, дали шанс з’явитися на світ мені, трьом моїм сестрам і брату. У США я познайомився із Сідом Лейфером, а днями отримав лист: «Кілька років тому у Володимирі-Волинському ми шукали сім’ю, яка ховала від нацистів мою матір. Один член родини, Леонід Бойко, досі живе у Маркоставі, а його донька Люба Іваницька – в Нововолинську...». Ми вже не дізнаємось імен усіх рятівників євреїв, бо час невблаганно забирає свідків. Я російськомовний від народження, але свідомо писав українською, бо хотів зламати нав’язаний іззовні стереотип про негативне ставлення євреїв до України, її мови й культури, сприйняття українських євреїв як московських посіпак. Окрім того, усвідомлював роль російської у поневоленні України північним сусідом. Цілком природно говорити з народом на його землі його мовою. Втім не проти, якщо хтось перекладе мою книгу й російською.

– Дослідник Волині Олександр Цинкаловський, посилаючись на арабського історика Ібн Хей Куля, писав, що перші згадки про євреїв Володимира сягають Х ст. Завдяки вашій книзі «Володимир єврейський» жителі міста дізнались, що воно має не лише християнську славну історію.

– Сьогодні люди вже знають, що на території зруйнованого єврейського кладовища (парку імені Гагаріна, – авт.) похований відомий у світі цадик (духовний провідник, – авт.) Шломо Готліб, який загинув від руки російського козака у 1797 році. Спостерігаючи, як щиро євреї моляться в його огелі (капличці, – авт.), містяни розуміють: тут спочиває непересічна духовна особистість. Проходячи повз огель, українці теж торкаються його і прикладають руку до грудей. Побачивши таке вперше, запитав: «Чому ви це робите?». Мені відповіли, мовляв, святе місце добре впливає на самопочуття. Місто поступово повертає пам’ять про свою єврейську громаду. Встановлено меморіальний знак на могилі равина Іцхака бен Бецалеля (відомого як Людмирський Гаон, тобто Людмирський мудрець), дідуся всесвітньо відомого равина ХVI-XVII ст. Давида бен Шмуель га-Леві Сегала. Історичний досвід зневажання, погромів і винищення досі змушує євреїв боятись ідентифікувати своє походження, визнавати його публічно. Інстинкт самозбереження. Ставлення до євреїв, яке я спостерігав у своєму житті, коливається від невмотивованої ненависті до дуже шанобливого, як до Божого народу. І те, й інше є наслідком упливу пропаганди різних форм. Працюючи над книгою, намагався уникати стереотипів, прагнув порозуміння між народами. Можливо, моя книга є одним з тих завдань, які ставить людині Всевишній, даруючи життя. Напевно, це моя місія на волинській землі.