В 2017 році Україна святкує сторіччя з часів роботи Центральної ради – керівного органу Української народної республіки. Співробітники Музею Михайла Грушевського написали для Platfor.ma про те, як ті події перегукуються з сучасністю і чому про них варто знати.
«Те, що сталося, багатьом здається якимось чудом, що прийшло невідомо звідки, невідомо як, несподівано, всупереч всім рахункам і ”тверезим поглядам”…», – це не цитата з газети 1991 року про проголошення незалежності України. Не згадується тут і Революція гідності. Так Михайло Грушевський розпочав у 1917 році статтю «Зі старого і нового», порівнюючи тогочасні події з постулатами «Книги буття українського народу».
Але якщо сто років тому думки цього твору здавалися пророцькими, «ніби нині написаними», то в наш час це вже нагадує ходіння по колу. Вже давно доведено, що історія – це не циклічна наука, адже одне прийняте рішення у минулому змінює майбутнє. Чому ж ми досі не можемо вчитися у попередників та рухатися тільки вперед?
У нашій країні склалася така політика пам’яті: ми згадуємо про ключові події та діячів переважно в річниці. Цього року святкуємо 100-річчя української революції, яку досить часто називають «програною». У сучасних умовах, коли чи не найпопулярнішими маркерами є «зрада» VS «перемога», важливо розуміти історичний процес, розглядати його у комплексі, не зосереджуватися лише на поразках i трагедіях. Ми звикли відзначати дні пам`яті хвилиною мовчання на знак поваги до полеглих, але ж за кожною такою тишею стоїть і перемога, свідоцтвом якої є вже 26-й рік незалежності України.
Перемогою України є і Центральна рада, діяльність якої підсумовував її лідер словами: «Ті 14 місяців, котрих кращих і трагічніших мабуть не було і не буде в життю нашого народу».
Традиція нашого державотворення, перервана після ліквідації Гетьманщини у XVIII ст., відроджується саме в добу Центральної ради. Закидаючи чимало помилок державним діячам того часу, не варто забувати, на яких засадах і в яких умовах вони тоді діяли. Наприклад, на початковому етапі їх діяльності не було навіть державного бюджету.
Тож був створений «Український національний фонд», фактично сучасний «спільнокошт», до якого надсилали кошти усі, хто співчував, довіряв та підтримував діяльність Центральної ради, включаючи її членів та голову. В принципі, цей краудфандинг і став державним бюджетом. Сьогодні ми маємо розгалужену сітку благодійних фондів та громадських організацій, але чи погодилися б сучасні українці створити благодійний фонд державного бюджету?
А ще були гасла, які не залишились пустими словами. Михайло Грушевський виявився дійсно кваліфікованим лідером, який не тільки говорив, а й робив. Завдяки цьому Центральна рада досить тривалий час утримувала позиції у надзвичайно складних умовах: а серед них і Перша світова, і «холодна війна» з Тимчасовим урядом. Обставини сторічної давнини дозволяють зрозуміти ключові моменти нашого сьогодення. Адже військові події, що розгортаються на наших територіях – це не громадянська війна, як не була і війна 1917-1921 років громадянською.
Найважливіші зміни завжди відбуваються у серцях людей. Складним був не лише шлях через автономію до незалежності, але і усвідомлення що ж таке «незалежність». Чи не все тогочасне українство, включаючи і освічену інтелігенцію, ментально були проімперськими, адже просто ніколи не бачили іншого життя.
Не варто ідеалізувати і діячів Центральної ради. Тому особливої ваги набувають знакові фрази «Кінець московської орієнтації» та «Наша західна орієнтація», якими відкрив свій політичний заповіт «На порозі Нової України» Михайло Грушевський. Переживши разом з усією Україною більшовицьку агресію, голова Центральної ради усвідомив, що «Україна не може йти далі старими стежками…., якими волокло її силоміць насильницьке московське правительство». На власному гіркому досвіді ми засвоюємо схожі уроки. Вже вкотре.
«Яку ж країну втратили!» – доволі часто можна почути цю фразу, згадуючи Центральну раду. Її падіння та не справджені сподівання засіли у свідомості українців як поразка та неспроможність державних діячів тієї епохи впоратися з управлінням, соціальними, економічними, військовими питаннями.
Кульмінацією Центральної ради стало прийняття 29 квітня 1918 року Конституції Української народної республіки – документа, що мав закріпити загальнонародний суспільний устрій, демократичні права громадян, саму незалежність України. І хоча цей день став останнім для Центральної ради, але без прийняття цього найважливішого державного акту український парламент не міг дозволити собі зійти з політичної арени. Тим самим він створив для майбутньої України міцний правовий фундамент, демонструючи взірець перемоги в момент поразки.
Отож, повертаючись нині до часів Центральної ради, ми дійсно можемо назвати цю історичну добу однією з перемог України. Не тільки перемоги фізичної, завіреної законодавчими актами, але перемоги ментальної. Перемоги, що раз і назавжди укорінилася у свідомості українців: Україна має бути незалежною та суверенною європейською державою.
Текст підготували співробітники Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Світлана Панькова, Сухоставець Дарія, Семенова Аліса і Євтушенко Юрій.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
