Відома дослідниця, докторантка відділу соціальної антропології Інституту народознавства Національної академії наук України, президентка Української асоціації досліджень жіночої історії Оксана Кісь нещодавно презентувала в Луцьку свою книгу «Жінка в традиційній українській культурі другої половини ХІХ – початку ХХ століття». Оксана Кісь розвінчала міф про те, що в українській культурі були матріархальні стосунки. За її словами, формальним і фактичним головою сім’ї завжди був чоловік.
Дослідження експертки ґрунтуються не лише на історичних та етнографічних фактах, а й на статистиці та розповідях людей.
«Мені дуже пощастило в другій половині 90-х років поговорити зі старшими жінками в селах, – каже дослідниця. – Вони народилися ще на початку ХХ століття, багато з них були ще неписьменними. Ці жінки розповідали не тільки про своє життя, а й про життя своїх мам та бабусь, сестер та сусідок. Я змогла від них довідатися, як жилося жінкам в українському доіндустріальному селі. Коли нині в сучасному світі говорять про відродження традицій, то мають не дуже виразне уявлення, що означають ці традиції. Нам кажуть, що українська культура завжди була матріархальною. Але образ жінки-берегині, який нам пропонують як взірець для наслідування, – повністю фіктивний конструкт».
У своїй книзі дослідниця розібрала й показала безпідставність певних тез, які використовуються як аргументи при обґрунтуванні того, що українці жили в матріархальній культурі. Устрою, де авторитет і престиж, сила і ресурси належали б жінкам, не знайшлося ні в минулому, ні в сьогоденні.
Фото з povaha.org.ua
«Ми часто чуємо, що жінки в Україні мали владу, почесне й поважне становище у суспільстві, були освіченими. Але це не так», – каже дослідниця.
Як приклад Оксана Кісь наводить вечорниці – місце, де молодь знайомилася та спілкувалася. Організовували такі заходи дівчата. Вони винаймали хату, домовлялися з господинею й готували їжу. На усе село було кілька вечорничних гуртів. Однак дівчата з одного гурту не могли піти до іншого. Мусили чекати, коли хлопці до них прийдуть самі. Тому вони цих хлопців усіляко приманювали: і хату близенько від них наймали, і на вулиці співали, аби ті знали, куди йти.
«А от парубки не мусили триматися за один вечорничний гурт. Вони могли піти навіть в інше село, – каже Оксана Кісь. – Дівчат зі свого гурту розглядали як власність, і якщо до них приходили хлопці з іншого села, то вони могли їх запросто віддати чи подарувати. Після вечорниць усі лягали спати. Звичай спільного спання молоді на вечорницях був дуже поширеним. Усілякі інтимності та приємності там також мали місце».
За її словами, етнографи початку ХХ століття говорили про вечорниці переважно з чоловіками, бо жінкам на усі ці теми говорити заборонялося. Усе, що вони записали, наговорили чоловіки, і звучало це так: «Усі з великою радістю ночували. Для дівчат було за честь, що хлопці хочуть з ними ночувати. Деякі дуже побивалися, що ніхто не хотів з ними спати».
«Коли стала говорити з жінками, то вималювалася інша картина. Хлопці змушували їх до цього. Звісно, що були такі, яким це подобалося. А комусь навіть доводилося втікати. Коли хлопці ховали чоботи, то дівчата босі бігли додому. На цих вечорницях мало місце насильство, то про який матріархат ідеться?» – провадить дослідниця.
Цікаво, що на Поділлі був звичай сватання, який називався «на печі». Дівчина приходила додому до хлопця, за якого хотіла заміж, залазила на піч і залишалася там доти, доки батьки й сам парубок не давали згоди на одруження. Коли дослідники почали шукати різні відомості, то виявилося, що це лише поодинокі випадки, радше винятки. Дівчата не просто приходили до хлопців додому, а найчастіше тому, що були вагітні від тих парубків, які обіцяли з ними побратися.
Фото з povaha.org.ua
Дослідниця розповідає, що в одному з сіл на Закарпатті раз на рік був ярмарок, де продавали дівчат. Уздовж моста виставляли якнайкраще прибраних дівчат і їхніх матерів. А парубки ходили й вибирали собі наречену. Для дівчат то була добра нагода знайти собі чоловіка, бо з’їжджалися на той ярмарок хлопці із сусідніх сіл. Відразу ж на місці відбувалися розмови й відразу ж там брали шлюб. Тому ініціатива дівчині аж ніяк не належала.
Оксана Кісь каже, що для традиційної української культури жінка у сім’ї передусім була господарською одиницею. Вона мала бути працьовитою, з гарного роду та мати добрий посаг. І коли доходила справа до шлюбу, то врода й симпатія ролі не відігравали. Хлопець також не був вільним у виборі. Усе вирішували батьки. Якщо діти не погоджувалися на шлюб, то батьки могли позбавити спадку, посагу.
«У деяких селах, коли йшли свататися, то мали список. І якщо хтось відмовив, то ішли до іншої дівки. Вважалося, що відмовляти сватам – погана прикмета. А коли у вдови було дві дочки – одна вродлива, а інша не дуже, то вона могла видати заміж іншу доньку, а не ту, яку обіцяла. Хлопець приходив свататися до вродливої, а як доходило до шлюбу, то мати виставляла негарну дочку й казала: «Бери, яка є, бо заміж треба віддати обох».
Дослідниця каже, що у традиційній сім’ї чоловік ніколи не брався за жіночу справу, бо то було ганебно. Жінка зазвичай бралася за городництво і птахівництво, вона могла щось продати і не звітуватися чоловікові про виручку. А от відчуженням землі, продажем худоби опікувався чоловік. Він був розпорядником основних ресурсів та представником родини перед громадою і в суді.
«Дівчина мала йти до шлюбу цнотливою. Докази чесності треба було надати після першої шлюбної ночі. Від хлопця ніхто цього не вимагав. Вважалося, що чоловік зрадив, якщо мав іншу жінку, до якої постійно ходив, підтримував фінансово та мав від неї дітей. А от для жінки зрадою вважався навіть один інтимний зв’язок з іншим чоловіком. Чоловічу зраду жінки замовчували, бо соромилися цього. За невірність чоловік карав жінку фізично».
На Гуцульщині жінка навіть мала цілувати руку своєму господарю, коли приходила додому. На Слобожанщині чоловік, а не жінка, встановлював час, коли треба було обідати. Було й таке, що чоловіки їли за основним столом, а жінки десь у закутку на кухні. Іноді чоловік міг їхати верхи на коні, а жінка йшла за ним пішки. Якщо треба було нести щось важке, то це теж робила жінка.
«Увесь репродуктивний вік жінка або була вагітна, або годувала грудьми, – каже Оксана Кісь. – З п’ятнадцяти дітей виживала половина або й третина. Якщо жінка погано почувалася і не йшла жати, то уся сім’я залишалася без хліба. Жінка могла залишати трирічних дітей із немовлятами, а сама йшла працювати. Дитина у три роки не могла бути доброю нянею. Коли старші діти помирали від хвороб, то батьки не так журилися через те, що втратили кровинку, як через те, що втратили поміч. Ставлення до смерті дитини змінювалося залежно від її віку, а цінність життя вимірювалася її внеском у сімейне господарство».
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
