Будинок із сумними очима над тихоплинною Турією, інтернат для престарілих, проіснував від 1948 до до 2000 року. Багато кого сюди привезли в 1980-ому напередодні Олімпіади в Москві - розчищали від жебраків, адже країна не мала права осоромитися.

Про тих, хто колись мешкав у будинку-інтернаті в Мильцях, йдеться в матеріалі газети Волинські Новини №58 від 16 березня.

У Милецький будинок-інтернат для престарілих, що у Старовижівському районі, Марія Дворачук потрапила з Білорусі. Відкрита душа, вона не раз розповідала, як у роки Другої світової війни допомагала партизанам: насунувши на самісінькі очі хустку, зігнувшись у три погибелі, діставши через знайомих йод, бинти, зеленку, ховала їх на собі і, спираючись на кий, шкутильгала лісовою стежкою в домовлене місце. Хто допитуватиметься в старої, куди вона мандрує? З медикаментами несла партизанам ще й інформацію про розташування фашистів у навколишніх селах.

А в іншій інтернатівській кімнаті доживала віку відлюдькувата Наталія Грунвальд-Грязенко. На відміну від Марії, відпочивала на лавчині під розлогою кроною квітучої яблуні на самоті. Її дивну поведінку пояснювали житейськими обставинами. Адже нібито саме ця жінка в роки війни виказала київське підпілля. Спробувала замести за собою сліди у Польщі, але її там і затримали. Суд був суворим – 25 років позбавлення волі. Після відбуття термі­ну ув’язнення Грунвальд-Грязенко при­ї­хала в будинок-інтернат. Тяжко хворіла. Мабуть, за гріхи, за те лихо, якого завдала багатьом людям. Хоч якось вона обмовилася медсестрі, що колись про її зліт та падіння напишуть книгу. І така справді є – «Над прірвою».

Зінаїда Костанді, яка поборола страх і голод у блокадному Ленінграді, була згустком енергії, невичерпного ентузіазму та неспокійної вдачі, хоч і зі своїм скелетом у шафі. Але мимоволі всі культурно-просвітницькі заходи, що відбувалися в інтернаті для знедолених та самотніх, Зінаїда Михайлівна радо брала на свої плечі...

БУДИНОК ІЗ СУМНИМИ ОЧИМА

Будинок над тихоплинною річ­кою Турією прихистив колись сильних і мужніх, а нині хворих та немічних чоловіків. Серед них жив тут колись учитель із грайливим прізвищем Недопад. Останні роки свого непростого віку віддав вирощуванню саджанців дерев та догляду за Божими комашками – бджолами. Здавалося, що в свою палату він навідувався лише для того, аби переночувати. Пасіка заліковувала його рани, обдаровувала запашним медом і продовжувала життя. Чи були в Недопада рідні – хтозна, бо коріння його минулого залишилося на сході України.
 

Річка Турія, на березі якої розташоване кладовище

Українці та росіяни, білоруси та поляки, чехи та євреї, цигани – люди яких тільки національностей не заселяли будинок-інтернат! Були серед них учителі й медики, колгоспники й будівельники... Ті, хто мав заслуги перед Батьківщиною і хто був репресований. А ще – самотні, в кого далеко звідсіль жила в достатку і спокої, без докорів сумління чисельна рідня.

Багатьох привезли в будинок-інтернат у 1980 році. Москва готувалася до Олімпіади. Розчищали від жебраків вулиці та вокзали міст, які могли відвідати закордонні гості. Країна не мала права осоромитися.

Втім у будинок із сумними очима, який проіснував до 2000 року, потрапляли часом і такі мешканці, які не давали спокою іншим. Держава не відмовляла в пристановищі колишнім засудженим, хто майже все життя провів у в’язницях. Серед них були не лише злодії, а й убивці та ґвалтівники. Держава не відмовляла... Тоді, коли рідні вказували їм на поріг. А в багатьох навіть не було цього порога.

І БЛЯШАНА ЗІРОЧКА НА ТУМБІ

Коли в Мильцях з’явився бу­динок-інтернат для престарілих, місцевий цвинтар розділився нав­піл. При в’їзді на нього виділили місце для казенних поховань. Частина землі, ближча до Онуфріївського храму, залишилася для сільських покійників. То був 1948 рік. І сьогодні ніхто з очевидців уже не може пригадати, кого першого споряджали з інтернату в останню путь. Оббита марлею домовина, у ній – кілька одежин про запас, а в кого не було що покласти – казенне вбрання, бо мала ж у чомусь ходити людина на тому світі. Обряду дотримувалися, хоч багато хто й не вірив у потойбічне життя. Хоронили здебільшого без священика, хіба хто з рідних приїздив і запрошував батюшку. На невеличкому горбочкові з’являлася ребриста тумба з п’ятикутною зіркою, вирізаною з бляшанки. Рідко хто з родичів покійних забирав ближніх, щоб поховати вдома. До нашого сорому, ця процедура почастішала лише тоді, коли держава віднайшла можливість виплачувати допомогу на поховання.

Щороку в будинку-інтернаті помирало по 40-50 мешканців. Особ­ливо помітно це було восени або ранньої весни, коли, як кажуть у народі, замерзав і розмерзався корінь дерева. Більшість підопічних мали поважний вік, хронічні захворювання. Їм бракувало прогулянок на свіжому повітрі, вітамінів, а найголов­ніше – родинного тепла та ласки.

Так, нужда й самотність прискорювали смерть. Адже тоді втрачається сенс життя, його радість і повнота. Це мали б знати ті, хто виштовхував батьків на вулицю, зрікався клопотів із догляду за хворими, не думаючи про безчестя. А жив у своє задоволення, переклавши синівський обов’язок на плечі держави.

У ЦУПКИХ ОБІЙМАХ БЕЗКІНЕЧНОЇ ПОРОСЛІ

Нещодавно уже вкотре потрапила на милецьке кладовище. Є тут кілька могил, які хочеться хоч інколи відвідати. На тій його частині, де поховані колишні мешканці будинку-інтернату, незважаючи на зимову пору, здається, трава ще більше підросла. Це праворуч, а ліворуч, як і рік, п’ять, десять тому – непрохідні хащі в цупких обіймах безкінечної порослі. Хоч би хто взяв сокиру до рук!
 

Інтернатівські поховання

Єдині, хто намагається навести на кладовищі лад, – це монахи Милецького Свято-Миколаївського чоловічого монастиря. Поблизу Онуфріївської церкви вони вирізали значну частину вікових дерев та прибрали усе гілля, хоч церковних поховань тут одне-два: поблизу Онуфріївської церкви впадає у вічі хрест із написом про те, що тут покоїться прах учителя Милецького духовного училища Іларіона Павловича Гвоздікова та двох його дітей Катерини й Олександра (1862-1884 роки), а ще – ігумена Інокентія (Гришина).

Онуфріївська церква на цвинтарі

Робота важка й потребує неабияких зусиль, але помочі від місцевих жителів поки що годі чекати, бо могилки їхніх родичів впорядковані, а до чужих нікому немає діла.

Такий вигляд мають доглянуті могили похованих сільчан

Усе – ніби так і треба, звично. А воно, кладовище, розташоване на межі двох сільських рад – Солов’ївської та Соколищенської – таке зануждане, як оті старі, викинуті на смітник люди, чиї долі скінчилися на березі Турії.

У Мильцях їх поховано близько півтори тисячі. І згадалися чужі могили в чужому краї. Могили тих, хто залишився в Польщі та Німеччині у роки Другої світової війни, доглянуті й прибрані. Подумалося: які ж ми, коли немає діла на своїй землі до своїх поховань? І це попри те, що Закону України «Про поховання та похоронну справу» ніхто не відміняв, а в ньому чітко визначено, що догляд, утримання та охорону таких могил мають забезпечувати виконавчі органи сільських рад за рахунок коштів місцевого бюджету.

Наталія ЛЕГКА 

Фото автора

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.