Золоті вироби, знайдені при розкопках, залишалися в Україні завдяки компартії.

Про це на сторінках «Нового времени» пише Олег Шама.

У 1971 року археолог Борис Мозолевський відкрив скіфське поховання, в якому і виявив знамениту нагрудну прикрасу, що стала світовою сенсацією і одним з культурних символів України. Сталося це за збігом низки випадковостей.

Курган Товста могила, під яким, власне, і було поховане подружжя знатних скіфів, був давно нанесений на археологічні карти, і його вже досліджували фахівці. Він вважався безперспективним для розкопок, так як до вчених там вже побували чорні археологи і добряче наслідили.

Пощастило, що курган знаходився поблизу Орджонікідзевського марганцевого збагачувального комбінату в Дніпропетровській області. Ним керував Григорій Середа, який захоплювався археологією і знав Мозолевського. У той рік комбінат розширювався, і на його шляху стояла Товста могила. Середа викликав Мозолевського, щоб той ще раз обстежив курган перед тим, як його зариють. Інтуїція вченому підказувала, що там повинні були залишитися знахідки. Він зіграв на інтересі Середи до розкопок, і той дав йому час і техніку для роботи. Через місяць була знайдена пектораль – нагрудна чоловіча прикраса вагою більше кілограма.

Новина про це відразу облетіла Союз. Поповзли і чутки, мовляв, таку знахідку точно не залишать в Україні. Взагалі, самі археологи часто казали тоді: «Це вартісно Ермітажу». Тобто, дуже важливо. Вважалося навіть престижним, якщо знахідка перекочує в Москву або Ленінград, - на неї звернуть більше уваги, а, отже, і на археолога.

Мені доводилося читати не одну статтю в газетах про те, як Мозолевський віз пектораль у Київ – одягнувши на себе, сам простий у фуфайці, і в найдешевшому вагоні поїзда. Потім у Києві він нібито носився з нею по усіляким моральним авторитетам того часу, на кшталт Олеся Гончара, щоб вони взяли пектораль на зберігання – ніхто не погоджувався. І все це археолог-патріот проробляв тільки заради того, щоб пектораль не відібрали музеї Москви і Ленінграда.

Звичайно, все це міфи, які неминуче з'являються навколо чогось видатного.

Адже для науки будь-яка знахідка, із золота вона або дерева, важлива насамперед разом з грунтом, в якому вона була знайдена, і всім, що лежало поруч. У Київ пектораль везли у великому широкому ящику так, щоб точно зберегти шар землі, в якому була знахідка, з рештками стародавнього господаря прикраси.

У розмовах про можливе зазіхання Ермітажу на пектораль все ж була своя сіль. Якби прикрасу знайшли десятьма роками раніше, вона напевно була б надбанням зовсім інших музеїв. Але в листопаді 1963 року український уряд видав постанову про створення Золотої комори. Крім іншого, вона зобов'язує організувати збір, зберігання і вивчення всіх золотих виробів, знайдених археологами.

До того ж, за півроку до цього компартію України очолив великий патріот Петро Шелест. Своєрідний патріот. З одного боку, при ньому постійно заарештовували дисидентів — тоді свої перші терміни отримали поети Василь Стус, Іван Світличний, Вячеслав Чорновіл.

При цьому тодішній головний український комуніст ратував за зміцнення української мови в навчальних закладах та в пресі. А через свою книгу Україна наша радянська Шелест потрапив у немилість Кремля. Там порахували її націоналістичною і весь тираж вилучили з продажу.

Пектораль знайшли в останній рік Шелеста при владі. У всіляких звітах функціонери компартії розповідали про результати експедиції Мозолевського як про свою заслугу. Трапився якось навіть курйоз. Групі археологів з команди Бориса Миколайовича дали премію по 50 рублів і командирські годинники. Але під час звітного з'їзду треба було нагородити дніпропетровських партапаратчиків за знахідку. Годинник довелося віддати їм.