Ірина Левчанівська відома як фотограф, чиї знімки мають велику документальну цінність, бо показують маловедомий Луцьк середини ХХ століття. Проте має вона у своїй біографії і не менш цікаві сторінки. Пропонуємо мемуари Ірини Левчанівської про її життя як продавця книги в Луцьку.
Все почалося в 1950-ті роки...
Пішла в книготорг. Заздрила, як бачила кіоскерку, яка у своїй вузенькій будці сиділа за віконцем і цілий день читала. Що може бути ліпшого? У книготорзі головбух (колишній наш керії збіжжевого пункту у Рожищі) пояснив, що кіоскер має ставку 360 крб., якщо виконає план. А оскільки він його не виконує – 300.
Дали мені великий кіоск на базарі із ставкою 400 крб. Я план ще й перевиконувала і мала зарплату більше 400 крб. Але й робота тут була не така, як у тієї дівчини в будочці. Це був майже магазин з двома вікнами. Там не лише читати, а й присісти хоч на хвилини не було можливості.
Робота мені подобалася, жива, не те, що дурні нікому не потрібні папірці писати. Кому дай зошит, кому олівець сумку, кнопки. Купували багато картин - репродукцій відомих художників. Були й покупці на книжки, просили щось дістати. Хоч і цікаво було працювати, але й втомлювалася першого року, ледве додому могла дійти. У вихідні цілий день лежала. Потім втягнулася, звикла.
У книготорзі мене «заповажали», бо той кіоск раніше план не давав, продавець недостачі робив.
Тож перевели мене у книжковая магазин на Красному, де також щось не ладилося. Було два продавці - книжок і канцтоварів. Канцтовари звідти забрали. Залишилася продавати тільки я. Що ж то робити з тими книжками, яких, як і тепер, ніхто не купував? Виручили підручники. Дали мені три школи. В одну з них - на Кічкарівку, я завезла всі підручники сама, у школі №2 продавати їх взявся завуч. Ав школі №6 я сама продавала підручники після обіду. Було ще у мене два розповсюджувачі книжок на автовокзалі і в кінотеатрі «Батьківщина».
В кінотеатрі на Красному, в аптеці ще відкрила кутки продажу книжок. Тож план перевиконувала. Я була завідуючою магазину. За виконання плану отримувала десять відсотків своєї зарплати, та й щось ще за перевиконання - у процентномі відношенні. Старого головбуха у книготорзі вже не було, новий радянський не міг стерпіти, що так багато отримую і намовив директора, щоб зробити мій магазин «Знання» філіалом магазину «Освіта», а мене призначити старшим продавцем. Я не могла вже отримувати десять відсотків за виконання плану, і зарплату мала меншу. Але все одно добре заробляла.
1950-ті роки
- Какой ты старший продавец, у тебя же нет младшего? - казав головбух.
- Я хоч може коли й пасла свині, але не з вами разом і тичок ми з вами не садили, - відповіла йому. - Чаво, чаво?
Йому пояснили, що не хочу, щоб на «ти» до мене звертався. Він і пробував на «ви» звертатися, але у нього не виходило. Починав: «Вы сдали отчет...», і продовжував:«.. .а почему ты не вписала, не показала».
Багато смішного було у радянській торгівлі
Як от, ціла шафа з виставленими на показ політичними брошурками, творами Леніна, Брежнєва. Все, що виходило з друку, я отримувала, але ніхто цієї літератури не купував. Якщо комусь і треба було книжку, то йшов до магазину «Політичної книги». Якось надійшло розпорядження, щоб зробити перевірку, як книжкові магазини рекламують, розповсюджують політичну літературу. У магазинах, в яких такі книги купували, асортимент не збільшувався, бо продавці були раді, що їх позбулися і нових партій не замовляли. Виявилося, що на весь книготорг, лише у моєму магазині був повен асортимент політичної книги. За це отримала якусь нагороду, так і не продавши ні однієї брошурки!
Працювала на Красному сім років. Може і довше була б, але зліквідували кіоск з канцтоварами і вирішили до магазину дати ще одного продавця, щоб торгував канцтоварами.
Не раз доводилося бігти за покупцями і відбирати книги, за які вони не заплатили. Якось майже біля мосту наздогнала одну із селянок і забрала у неї підручник. Вилаяла її, а вона: «Віддайте мені книжку, я заплачу». «Я на вулиці не продаю, потрібно було в магазині платити», - заперечила.
Конфлікти були і з начальством
Я себе впевнено почувала на своїй посаді, тому дозволяла собі просто лаятися з директором, з начальником торгового відділу і, звичайно, з головбухом. Мене гроші мало цікавили. Ніколи не перевіряла, як інші, чи правильно мені нараховано. Я просто йшла до головбуха і казала, що він неправильне нарахував зарплату. Щоб відчепилася, він додавав мені карбованець чи два.
Сперечатися любила. Якось хтось із журналістів написав у «Радянській Волині», що книготорг погано працює, що один з продавців у районі не знає літератури, що у виставковому вікні – нецікаві книги. Та й начальника торгового відділу покритикували, що нібито він не дає луцьким магазинам автомашини, щоб доставити новий асортимент. У найбільшому магазині Луцька немає списку і літератури, що надійшла в продаж.
Зібрали нас усіх, продавців, працівників бази, бібколектора, зачитав нам начальник цю статтю та й каже: «Что, товарищи, признаем замечания правильными, дадим обязательство исправить все ошибки». Я скочила з місця: «Не визнаємо! Це все вигадки, і з торгівлею книгами нічого спільного не мають. Продавець із району, про якого йде мова, може й не читає тих книжок, що продає, але щомісячно, щорічно план виконує. А те, що у вітрині не такі книжки, які б журналістові хотілося бачити? Це радянські книжки ті, які надходять у той день, і продавець не знала, що отримає. Та й начальник торгового відділу завжди йде назустріч продавцям. От і сьогодні я попросила автомашину і вже завезла книги до магазину»! На тому ця нарада й закінчилася, а журналіст тихенько втік. Віктор Єгорович Семенов, начальник торгового відділу, сміявся: «Я и сам не знал, что я такой хороший!» Шкода, що газетами тоді не цікавилася - щось той журналіст та мусив написати, якою була відповідь книготоргу.
1960-ті
Іншого разу - завідуюча базою канцтоварів мала велику недостачу. Її з цієї посади звільнили, гроші вона позичила і віддала до каси. Працювала робітницею, вантажником. Раптом скликають збори і пропонують нам проголосувати за те, щоб передати справу до суду. Ну, тут я й розійшлася: «Як можна пропонувати таке? Людина заплатила недостачу, згодилася працювати на меншу зарплату, а її ще й до суду! Всі добре знаєте, в яких умовах вона працювала: одна, де повинно бути двох працівників. Склад довгий, темний, двері завжди відчинені. Не кажу вже про те, в якій холоднечі вона працювала взимку. У складі немає опалення. Електрикою грітися? Товар такий, що може швидко спалахнути. Коробки зі шкільними портфелями, з авторучками стоять біля її столика, недалеко від дверей. Коли завідуюча йде відбирати для когось товар, то звідси можна винести дуже багато. Будь-хто, проходячи повз двері, може це зробити. Потрібно спочатку створити умови для праці, а тоді вже вимагати». Її не судили. Я була б хорошим адвокатом. Боронила б інтереси свого клієнта уже заради того, щоб посперечатися з прокурором.
...Магазин не опалювався, взимку у ньому було мінус тринадцять
Я застудилася, хворіла на запалення легенів цілий березень. Врешті директор прислав майстрів, щоб поставити грубку. Вони принесли інструменти, ванну з вапном. Зателефонувала директору, що ставити грубки не дозволю, доки книжки будуть на полицях. Вимагала на час ремонту магазин закрити, а книжки зложити в окрему кімнату на склад.
Врешті-решт, магазин закрили, книжки вивезли на склад, поставили грубку.
Була захоплена торгівлею: влітку, перед початком навчання в школі і після 1-го вересня брала в книготорзі машину і їхала в школу №2 продавати підручники учням.
Крім двох «лотошниць», які продавали книжки в кінотеатрі «Батьківщина» і на автобусній станції, організувала торговельні точки в кінотеатрі на Красному і в аптеці. Батько пробував мене «урезонити», що не слід увесь свій час віддавати розповсюдженню книжок, а треба щось і для себе залишати, щоб піти в кіно, театр чи до знайомих . Але мені було цікаво робити те, що робила - поширювати книжку - і ніяке кіно не цікавило.
Навколо відбувались страшні речі: арештовували і висилали студентів, викладачів - усіх, хто мав власну думку
З обранням Хрущова керівником держави це ніби припинилось. Той час тепер називають «хрущовською відлигою»: українці багато сподівались від Хрущова та майже нічого не отримали. Навіть ті невеличкі поступки часів «відлиги» для затятих москалів були страшними і Хрущова скинули.
Мене спіткала біда : батько захворів. В магазин направили ще одну людину продавцем канцтоварів. Попросилася, щоб перевели кудись ближче дому і мати змогу надовго не лишати хворого батька. Дали неподалік дому кіоск і дозволили самій відбирати літературу зі складу. Місце торгівлі було хороше, літературу відбирала цікаву, тому завжди, як і раніше, перевиконувала план.Директор книготорг любив випити, але, здебільшого , за чужий рахунок. В магазин до мене він ніколи не заходив, а тут кіоск на вулиці, по дорозі до книгторгу. Директор став частенько зупинятись: «Кума, дай три рубля» (це, здається, була ціна кухля пива). Я дала один раз, другий, а пізніше заявила: «Віддайте спочатку те, що вже взяли». Хіба міг директор таке «переварити»? При першій нагоді (фактично, безпідставно) виніс мені догану. До такої образи не звикла, і як тільки виповнилось мені 55 років, пішла на пенсію, хоч потрібного стажу я роботи ще не мала.
Пенсію призначили 31 крб. 60 коп.( по одному карбованцю в день на їжу для мене і кота).
На оплату комунальних послуг нічого не лишалось
Протрималась рік, бо були якісь заощадження, але таке злиденне життя, коли і в кіно, навіть на денний сеанс не вистачало грошей, обридло, пішла знову працювати. Влаштувалась у «Воєнну книгу» другим продавцем. Там давно вже працювала одна «бойова» (не чиста на руку) жінка, робила багато махінацій, але зловити її на тому не могли. Книгарні Воєнторгу були в багатьох містах Волині, вони приїздили до нас за книжками. Кожен раз ця дама не додавала декілька книжок, і хоча магазини протестували, вона заявляла, що не знає, куди ті книжки поділись в дорозі.
Коли з'являлась якась цікава книжка чи підручник, то вона продавала її «з нагрузкою»: добавляла ще якусь не ходову, чого робити не дозволялось. Бувало і таке: коштує ходова книжка, наприклад, 63 коп., а з кожним днем ціна зростає і доходить до 1 крб. 63 коп. Покупці сердились, сварились... але купували. Я брати участь у такій торгівлі не могла. Попрацювала лише місяць і подала заяву на звільнення. Директор Воєнторгу довго намовляв мене забрати заяву, мовляв, розберусь і буду її звільняти, а не тебе. Того їм хотілося, а ніяк не виходило,
бо вона була жінкою якогось начальника і почувала себе безпечно.
В цей час колишній директор магазину «Освіта» , який добре мене знав, звільнився з книготоргу і перейшов у книжковий відділ Облспоживспілки. Запропонував роботу у них: мовляв, у наших магазинах по селах дуже багато хорошої літератури, але її там мало хто купує. Відкриємо кіоск «Стара книга», з сіл привеземо все, що краще, буде хороша торгівля. Я погодилась, але поки оформляли, ставили кіоск, мій начальник посварився з керівництвом Облспоживспілки і повернувся назад до Книгторгу, лишивши мене «біля розбитого корита» , бо нове керівництво не хотіло «забавлятись» завезенням книг із сіл. Залишилась у кіоску, який давав мені лише 32 крб. в місяць, після протесту призначили мені зарплатню 50 крб.
В тому кіоску було дуже добре, спокійно. Покупців майже не було, але і план, як у сільського продавця, був малий. З часом книголюби один одному переказували, що є такий кіоск, де можна купити цікаві книжки. Книжки часто брала в магазині села Теремно. Там, у підсобному приміщенні магазину була гора книг, які лежали на підлозі, під шафами, поцвіли. При переобліку ціни вписували з попереднього звіту, бо перебирати не було можливості, але на полицях було багато книжок цікавих, «ходових», у хорошому стані.
Приходила в цей магазин на цілий день відбирати літературу: продавець зачиняла мене на ключ в підсобці. Під вечір 2 або З пачки книг ставила на передній площадці автобуса, а в місті (зупинка автобуса була неподалік кіоску) несла дві пачки на кроків 20 в перед і верталась за третьою, і так добиралась до кіоску. Влітку це було легше робити.
Згодом з’явились нові книголюби — Євген Назарчук та Борис Ревенко:
один жив по праву руку, другий - по ліву від кіоску. Подружились. Здається тепер, що знала Євгена Андрійовича завжди.В кожному разі тут ми були, як давні друзі. Євген ще не друкувався, але писав багато віршів, деякі «автобіографічні», з яких зрозуміла, що йому вдома не дуже весело живеться, що жінка вередлива і сварлива. Напроти кіоску в будинку, де жили Назарчуки, був продуктовий магазин. Однієї днини напевно дружина послала його щось купити в магазині, а він - через дорогу і під вікно кіоску. Бачу - йде вулицею жінка з дуже сердитим обличчям (не вистачає в руках лише макогона); здогадалась, що то його дружина. Перестала сміятись, поважно протягнула Назарчуги якусь книжку. Вона глянула на мене, побачила, що я немолода вже (мені було під 60), заглядає в кіоск: може там хтось молодший є, а там сиділа моя приятелька з сивим, аж білим, волоссям.
Незрозуміло стало жінці, чому чоловік тут під кіоском пропадає. Вже і він її побачив, пішли разом додому.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
