Волинь у літературі: Тайкурівський замок

  1. Новина відноситься до:

Письменник і художник Юзеф Крашевський здійснив довгу мандрівку по Поліссю і Волині. Свої враження описав у книзі «Спогади з Полісся, Волині і Литви». Даний уривок – про тайкурівський замок.

***

Наскільки пам'ятаю, не знайшов на Волині замку без води, окрім в Тайкурах. Це село лежить в колишньому Волинському воєводстві і колишньому Луцькому повіті на дорозі з Острога до Рівного, милі за дві від останнього.

1614 року Тайкури отримали від Сигізмунда III привілей на містечко, герб (Святого Юрія), ярмарки і т. д., але з того насіння нічого не виросло: селом собі залишилися, як і були. Переходили з рук до рук від Вишневецьких до Пепловських, від них через заміжжя до Мишковських, далі до Бнінських, Сорочинських, Глембоцьких, а сьогодні ними володіють Іллінські. Хто заклав замочок, не знаю і важко дошукатися, але білий костелик, що гарно визирає з-за дерев, несе на щиті докази походження від Пепловських. Можливо, маючи охоту до будівництва, і замочок звели чи, принаймні, переробили, бо ж не містить великих ознак стародавності.

Цей замочок стоїть на вершині пагорка, а в глибокій, тепер засунутій фосі, що його оточує і навіть мурована не була, - ані сліду води. Забудований, всупереч звичаєві, не прямокутно, а в три рамена, з четвертого відкритий. Крило, повернуте до незабудованого боку, містить часті бійниці, призначені для оборони цієї сторони. Тут-таки й пагорб круто спадає і більш неприступний, як з інших сторін. Під наполовину розваленими кімнатами тягнуться глибокі льохи, вхід до яких уже завалений грузом. Судячи з усієї будови, зі склепінь, з решток оздоб на мурах, вік цієї будівлі не перевищує XVI, може, XVII століття. Вхід і головні ворота, які видно з дідинця, досить мальовничі. Однак можна припустити, що такий сучасний вигляд замкові надає пізніша реставрація. Тут варто оглянути дуже глибоку круглу криницю, оцямровану тесаним каменем, сьогодні повністю закинуту й суху.

Тайкури на літографії Наполеона Орди, друга половина ХІХ століття

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Олександр КОТИС

Коментарі