Сьогодні Україна святкує двадцять п’яту річницю своєї незалежності. Про здобутки і невдачі нас нинішніх говорити не доводиться, вони всім відомі. Власні рефлексії стосовно державно-політичних перипетій та культурних процесів на сучасному, доволі складному етапі викшталтування національного духу має чи не кожен свідомий волинянин-українець. А от як ставилися до цього дня в перші роки після важливого для України здобутку, чи вважали подію за свято?

Аби відповісти на ці питання «Хроніки Любарта» відшукали низку роздумів волинян стосовно значення й важливості Дня незалежності у першій половині 90-х років минулого століття.

Як видно з прямої мови наших земляків, більшість із них тішилися події, говорили про святкування, урочистості, важливість й перспективи України як молодої держави. Інші вказували на даремність розпаду Радянського Союзу, невиправданість такого політичного кроку. Супроводжували свою думку подекуди доволі смішними аргументами.

 У «Молодій Волині» за 20 серпня 1993 року було вміщене повідомлення з назвою «… І зупинитись, щоб оглянутись». Йшлося про те, з якими думками зустрічають волиняни другий День незалежності. Що звеселяє й обурює, про що мріють, на що сподіваються, як взагалі відзначають свята і як проходять їхні будні? Інтерв’юерами стали звичні перехожі на луцьких вулицях.

Руслан, 16 років, продавець книг: – З радісними думками зустрічаю День незалежності. А як купите у мене «Анжеліку», то буду просто щасливий… Політикою? Аякже, цікавлюся. Вони на площі мітингують, а я тут недалеко торгую – мені чутно, як сваряться…»

Андрій Васильович, працівник МП: – Мрію збудувати власний дім – раз. Мрію, аби нинішній уряд пішов у відставку – два. І три – щоб завжди подобатися жінкам!

Валерій Забілинський, студент індустріального інституту: – Студентам нині дуже нелегко. Стипендія мала. Харчування дороге. Вдягнутися хочеться більш-менш пристойно – де взяти гроші? Отакі думки лізуть в голову напередодні Дня незалежності. Зрештою, зараз прості смертні всі у подібних клопотах. Хіба не так?

Жінка в літах [не назвалася]: – Звичайно свято! Тож «пир во время чумы». Ну, пишіть-пишіть, як гуляє злидня!

Фаїна Іллівна Журавльова, пенсіонерка: –  Щодня молю Бога, що дав Україні волю. Якби ти, дитино, знала, скільки за це вистраждала наша родина, ой скільки пережила… Батька, члена УПА, застрелили некаведисти, сім’ю зіслали до Сибіру. Я страшенно хотіла вивчитися на дитячого лікаря, але доньку «ворога українського народу» не прийняли до інституту… Навіть після офіціної реабілітації над нами висів ярлик «бандерівців», так комуністи називали всіх націоналістів… А тепер нехай вони вкусяться за… Сьогодні ми – герої! Так, у мене буде святковий стіл. І я, хоч здоров’я не дозволяє вживати спиртне, вип’ю келишок за нашу перемогу. Істинно велику перемогу!

Надія Новохацька, 45 років: – По правді сказати, не до цього мені зараз. Із жахом стежу за подіями в Таджикистані. Мій брат – військовий, більше десяти років служить у Душанбе. Вже не кажу про те, що провідати родичів за межами України майже неможливо. З розвалом Союзу – стільки кругом горя і крові…

Володимир Рожко: – Ми раді, що живемо хоч і в обкраденій, але все-таки незалежній Україні, про яку мріяли протягом віків кращі сини і дочки нашого народу. Впевнений, що Україна вийде із цього критичного соціально-економічного і політичного становища, в якому опинилася не через свою незалежність, до цього спричинилися її попередні комуністичні «вожді».

Анжела Бадовська, студентка Львівської консерваторії: – Мені приємно почуватися ніби героїнею дня. Бо що хто б не казав, – боротьба за незалежність України починалася уві Львові. Зі студентства.  Я теж була в гущі політичних пристрастей, мала великі неприємності після того у себе в парткомі… Ви хіба не відчуваєте, що дихати стало легше?

Олег і Оля, студенти університету, обом по 19: – Краще б придумати День Великого Кохання. Бо політика приходить і відходить, а Любов, як відомо, вічна…

Віктор Березовський, «просто лучанин 55-ти років, учасник усіх політичних акцій, хоч і безпартійний та не член Руху»: – Хотілося б, у День незалежності, у це дійсно велике і довгождане свято, ми всі і кожен зокрема зупинилися й оглянулися. Як живемо? Що зробили, аби вільна держава була квітучим садом? А може, від чогось відмовилися поспішно, не на того «ставку зробили»? Словом, думати є над чим. Аби голова на місці була…

Через два роки візія події практично не змінилася. «Волинь», 22 серпня 1995 року також опублікувала підбірку вражень волинян від Дня незалежності.

Анатолій Марашко, тракторист: – Для мене 24 серпня – велике свято, як Різдво Христове чи Пасха. Настрій людей змінюється дуже швидко від того, як вони живуть. А сьогодні багатьом дуже нелегко. Лише зараз у колгоспі видають зарплату за червень. Про її розмір говорити не доводиться. Тому можна почути інколи, що, мовляв, у Союзі було б знову краще. Ні, жодних старих, нових Союзів! Нам слід будувати свою багату державу… Я вірю в Україну.

Іван Хомич, учень Колківського профтехучилища: – Знаю, що 24 серпня – це День незалежності України, хоча нам про це в училищі мало говорять. Під час канікул був в тітки в Іваново. Вона каже мені: «Навіщо все це почали, розбіглися хто куди?». Я погодився, бо якби був Союз, то мала б Україна більше навіть нафти.

Михайло Бохін, оператор, с. Острожець: – Свято, як я вважаю, дуже гарне, але ще багато треба зробити для того, щоб воно було кращим, веселішим, щоб люди в нашій державі добре жили, щоб керівники дбали трохи більше про них, а не лише про себе. Ні, це не була жодна помилка, що у серпні 1991 року наш парламент проголосив незалежність України. Хоч не все так сталося, як у перший рік гадалося, але настрій у цей день в мене буде святковий!

Андрій Гаврилишин, інженер: – Мабуть, було б наївно чекати, що за чотири роки незалежності наша держава стане квітучою і багатою. Для мене є головним те, що Україна живе і буде жити як самостійна незалежна держава. А буде держава, будуть в ній вільні люди, буде все, чим гордяться сьогодні цивілізовані країни Європи зокрема, і світу в цілому.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.