Джерело: Волинські Новини

Цьогорічний фестиваль «Бандерштат» був багатим не лишень на неймовірну енергетику, шалений позитив, високоінтелектуальні гутірки та відривні концерти.

У його рамках луцька книгарня «Є» провела серію презентацій нових книг українських авторів. Серед них – «Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса» Світлани Кириченко (видавництво «Смолоскип»), «Ще літо, але вже все зрозуміло» Василя Карп’юка («Видавництво Старого Лева»), «Вишня і я» Олексія Чупи («Видавництво Старого Лева»). Окрім того, поціновувачі літератури могли насолодитися ранкуваннями із молодими поетами Зазою Пауалішвілі та Христиною Халімоновою, самобутнім Сергієм Жаданом, невгамовним мандрівником Богданом Логвиненком, який презентував свою нову книгу «Перехожі».

 

Свою нову книгу Олексій Чупа називає розміреною притчею

Вельми цікавою вийшла розмова із Олексієм Чупою із Макіївки, який нині живе у містечку Летичеві на Хмельниччині – батьківщині дружини.

– То хто він – Олексій Чупа?

– Ну... Кількома словами складно розповісти. В дитинстві я хотів стати шеф-кухарем. Та так вчепився до мами, що вона погодилася вчити мене готувати. Перша страва, яку приготував самотужки, – картопля по-савойськи. От не хочу хвалитися, але кажуть, зараз я непогано куховарю. Та й працюю в основному вдома, дружина й теща ходять на роботу, тому частіше готування на мені. Так-от. Після того як я навчився готувати, то захотів десь у років 14 бути журналістом. Підозрюю, що саме ця мрія і привела мене на філфак. Звісно, потім допетрав, що філологія – це прекрасно, але непрактично. Відтак працював навіть машиністом. Звісно, про таку професію не мріяв, утім не шкодую, що маю цей досвід. А журналістом я таки був півтора місяця й більше в житті не погоджуся.

– Чому?

– Розумієте, я майже вісім років працював на коксохімічному заводі. Тобто махав лопатою. Коли почалися усі ці заворушення, у завод потрапило кілька снарядів і його зупинили. Як два роки тому виїжджали з Донбасу, був упевнений, що за місяців два повернемося додому. Тож не те, що зимових, осінніх речей ніхто не брав. Коли ми приїхали до Летичева, зі мною зв’язалися львівські друзі й сказали, що є вакансія журналіста в одному з видань. Мовляв, погоджуйся, чувак, ти ж грамотно пишеш. Я й подумав: а чом би й ні? Однаково щось треба робити. Але штука в тому, що на заводі я звик працювати фізично і мати абсолютно вільну голову. Звик, що мій мозок звільнений від усякого непотребу. Я дуже прискіпливо ставлюся до того, що в мене у голові. Скажімо так: я за інформаційну і медійну гігієну. Коли став працювати журналістом, це було справжнє пекло, тому що доводилося носити у голові купу непотрібної інформації. А ще я дуже ціную свободу пересування. Коли працював на заводі, з тим проблем не було – береш два вихідні і їдеш, куди тобі треба. А коли мені підвернулося кілька виступів у Польщі і я завів мову про вихідні, у редакції відмовили. Ну, звісно, я їх послав подалі. Так моя кар’єра журналіста закінчилася.

– Дуже часто доводиться чути про те, що донеччанам важко приживатися у Західній Україні. А як у вас із процесом адаптації?

– Якраз у мене – все гаразд. Утім треба визнати, що спілкування між лівобережною та правобережною Україною проходило досить важко через купу стереотипів одне про одного. У принципі, найбільша проблема була в тому, що люди не прагнули ці стереотипи підтвердити або зламати. І для мене велика радість, що в останні два роки люди з Правобережної і Лівобережної України перестали жити в ізольованих світах цих стереотипів. Знаєте, як кажуть, не було би щастя, та нещастя помогло. Добре, що зараз багато хто з митців їде у зону АТО. Господи, щоб той самий Старобільск чи Маріуполь (я вже не кажу про Бахмут або колишній Красноармійськ, а тепер Покровськ) бачили якісь фестивалі! Та туди ніколи нічого не приїздило, люди нічого не бачили, крім роботи своєї, де вони надсадно працювали, і дому, де вони напивалися щодня. А зараз мій брат живе у Покровську і каже, що відбуваються зустрічі з українськими діячами культури, політики, з журналістами.

– Поговорімо про вашу книжку «Вишня і я». Хто надихнув на написання? Чи, може, ідея народилася спонтанно?

– Була в мене років 10 тому така подруга Славка з Києва. Ми з нею дуже класно спілкувалися, а потім вона якось загубилася. Але ця людина на мене справила величезний вплив, завдяки їй я в якийсь момент почав вірші писати. Потім зловив її в соцмережах і побачив, що вона народила дитину й назвала Вишнею. І от якось, коли почав писати текст про дорослого хлопця і дівчинку, яку він знайшов у супермаркеті, то воно мені само собою так прийшло... Тобто є справжня Вишня, і їй, напевно, уже рочків із вісім.

– Ця книжка видається такою теплою і затишною, якоюсь дитячою...

– Я за натурою є таким «татусем» (не «папіком»!). Люблю про когось турбуватися. Люблю спілкуватися з дітьми... Ця книга – то такий мій релакс. Така собі дуже розмірена притча.

– Як «Маленький принц»?

– Я сказав би, що книга на любителя. Тобто якщо полюбляєте якісь там гостросюжетні ходи і всякі пікантні речі, то їх там просто немає. Це книга, яку можна спокійно почитати під каву. Я її навмисно писав так, щоб читалася дуже легко: там прості речення, немає якихось закручених сюжетних ходів. Якщо ви раптом захочете відпочити від суєти цього світу, то можете не йти в монастир, а почитати цю книгу.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.