Луцьк був і є багатокультурним містом. Релігійний чинник тут завжди відігравав вагому роль. Протягом історії в Луцьку було багато культових споруд різних конфесій. Однак після того, як Волинь увійшла в склад УРСР в 1939 році, ці характеристики міської історії потрапили в немилість режиму, оскільки їхня наявність перешкоджала плекати пропагандистську канву.

Більше того, релігія зазнавала жорстких переслідувань, священики підпадали під репресії, пропагувався атеїзм. Це було б ще пів біди, якби режим не чіпав культових споруд фізично. Але так не сталося. Багато храмів були зруйновані, інші поволі руйнувалися самостійно через втрату господарів, які доглядали свої церкви. Ще частина була пристосована під інші потреби, як-то овочесховища, клуби, музеї, склади.

Протягом 1950-1980-х років таким чином Луцьк утратив кілька важливих історичних культових споруд. Все ж міська традиція утримує пам’ять про більшість із них, але дещо геть вислизнуло з уваги і вже давно забуто.

Чернчицька церква

Церква на Чер(н)чицях, яку ще пам’ятають багато лучан, хоча й була збудована у XVIII столітті, мала ниточку тяглості із давнім Красносільським православним монастирем (потім став іменуватися Чернчицьким), збудованим за князівської доби. У часи Любарта тут написали Луцьке Євангеліє –  пам'ятку галицько-волинської книгописної школи та пам'ятку української мови. Зрозуміло, що такий храм був більш ніж важливим для міської історії.

 

Cторінка Луцького Євангелія

 

Цей монастир мав стратегічне значення в комунікації між Луцьком і західною частиною князівства. Любарт почав масштабні роботи зі спорудження греблі до монастиря для кращого сполучення. Роботи не були завершені. Князь був причетний до заснування цього монастиря, хоча безпосередньо фундуш зробив його вірний слуга Порфирій, якого згадано в одному із маргінесних записів на сторінках Луцького Євангеліє. Йому притаманний орнамент з міфічними тваринами, птахами і плазунами, що є одним із перших прикладів такого використання на українських землях.

У пізніші часи монастир занепав. На його місці у XVIII столітті збудували дерев’яну Спасо-Преображенську церкву. Саме вона й дожила до радянських часів. У 1940-х її внесли перелік пам’яток, храм діяв, але в 1960-х виключили зі списку і закрили. Якийсь час там діяв склад солі.

«В ніч з 29 на 30 листопада 1983 р. церкву розібрали так, щоб ніхто з парафіян при цьому не міг бути присутнім», - писав про ту подію дослідник архітектури Богдан Колосок.

 

Черчицька церква

 

На її місці в 1999 році поставили каплицю. Місце розташування – біля цвинтаря на вулиці Зарічній напроти колишнього річкового порту край вулиці Шевченка.

Баптистська церква

Хоча протестантські громади стали виникати на Волині ще з XVI століття, такими були переважно кальвіністські, лютеранські та аріанські. Баптизм, хоч і зародився в ту епоху, на Волинь прийшов доволі пізно – вже в другій половині ХІХ століття.

У Луцьку баптизм став поширюватися у 1920-х роках. Відомо, що станом на 1934 рік в місті було 50 баптистів, які утворили громаду на чолі з Емілем Волянським. Імовірно, молитовного будинку не було. Проте такий з’явився в Луцьку в 1930-х.

У 1936 році Товариство взаємної допомоги баптистів купило в Караїмської релігійної ґміни земельну ділянку площею 4,5 сотки на алеї Болеслава Хороброго (тепер проспект Волі). Керівник громади Волянський замовив проект на будівництво молитовного будинку на цій ділянці. Архітектор Тадеуш Садковський накреслив споруду з модернізованими готичними мотивами розміром 12,5 х 9,4 м. У 1937 році волинський воєвода видав дозвіл на її будівництво. Імовірно, вже наступного року її спорудили.

 

Баптистський молитовний дім на Волі. Проєкт архітектора Тадеуша Садковського

 

Баптистський храм розташовувався біля караїмського цвинтаря. Сьогодні це місце, на якому стоїть радянський житловий будинок, через дорогу напроти міської стоматполіклініки на проспекті Волі.

У 1950-х роках він ще існував, очевидно, вже порожній без богослужінь. Ми маємо одну фотографію авторства Ірини Левчанівської. З фото видно, що споруда відповідала архітектурному проекту.

 

Баптистський молитовний дім на Волі

 

Вочевидь цю церкву зруйнували разом із караїмськими могилами на зламі 1950-1960-х років, коли будували житловий будинок. Його теперішня адреса – Волі, 52. Тож східна частина цього будинку (ближче до Тещиного язика) розташовується на місці баптистського храму, а іншою частиною будинок захоплює колишній караїмський цвинтар.

Іверська каплиця

Будівництво і підтримка діяльності Іверської каплиці були справою відновленого в 1871 році Луцького братства. Ближче до кінця століття братство суттєво розвинулося, мало багато жертводавців, тож змогло займатися навіть будівельною діяльністю. Одним із проектів братства було будівництво каплиці для ікони Іверської Богоматері.

Для каплиці братство викупило шматок міської землі перед Окружним судом і там почалося спорудження каплиці. Вона мала розміри всього 4,75х4,7 метра. Її звели за проектом архітектора Григорія Артинова досить швидко – за 3 тижні і 2 дні. Каплиця була збудована у популярному тоді цегляному стилі з червоної та жовтої цегли. Його перевага – висока пластичність декорування. Вікна невеличкої каплиці мали кольорове скло. Каплицю урочисто освятили 25 травня 1894 року.

У міжвоєнний період тут періодично проводили службу священики з Хрестовоздвиженської церкви, які перші в Луцьку – у 1926 році – запровадили службу українською мовою.

 

Іверська каплиця

 

У 1959 році каплицю спочатку підпалили. Вона якийсь час стояла в згорілому стані, потім вночі її підірвали, а руїни вивезли. Ця каплиця залишилася теплим спомином у пам’яті старожилів і цікавою пам’яткою православного минулого.

Караїмська кенаса

Караїми – корінний народ України кримського походження. На Волині, найімовірніше, караїми з’явилися завдяки князю Вітовту, який розселив їх по різних місцевостях тодішнього Великого князівства Литовського. Згодом виокремилися головні караїмські центри князівства: Луцьк, Галич і Тракай, якими вони залишалися аж до Другої світової.

Луцька караїмська громада відома завдяки своїм діячам, які внесли більш ніж вагомий вклад у розвиток караїмської культури і самосвідомості.

Кенаса, яку ще могли бачити багато нинішніх лучан, була зведена у XVIII столітті. Вона була дерев’яною з гонтовим дахом. На бокових фасадах – по три вікна. Вміщувала до 200 осіб. Всередині була розписана малюнками з рослинним орнаментом.

Караїми були змушені покинути Луцьк у 1940-х роках. Кенаса залишилися напризволяще. В останні роки її існування вона використовувалася як склад паперу обласної друкарні. У 1972 році вона згоріла за нез’ясованих обставин. Це міг бути випадок, або підпал. Від неї не лишилося і сліду.

 

Караїмська кенаса у 1930-х

Згоріла кенаса

 

П’ятницька каплиця

Ще один продукт діяльності Луцького братства у 1890-х роках. Капличка зведена на одному з давніх міських пагорбів, де колись була церква Параскеви П’ятниці, яка походила, імовірно, з XVI століття. У XVIII столітті вже не існувала. Учитель Луцької гімназії Лука Орда у 1902 році висловив припущення, що П’ятницьку церкву перенесли у XVIII столітті на інше місце – на Чернчиці. Тобто на фотографіях чернчицької церкви ми можемо бачити саме церкву Параскеви П’ятниці. Але це ще не доведено.

Однією з важливих акцій у своїй діяльності братство вважало будівництво каплиці на честь П’ятницької церкви. Організатором будівництва і благоустрою майдану біля каплички був член братства, староста Хрестовоздвиженської церкви Г. Лисаневич. Проект каплиці накреслив Григорій Артинов, як і у випадку з Іверською.

 

Каплиця

 

Обидві каплиці освятили 25 травня 1894 року. П’ятницька пережила війну, але не пережила радянську владу. Її розібрали у 1947 році й просто на місці каплиці спорудили фонтан, а трохи далі – громадські туалети.

Не зруйновані, але понищені і змінені

Є ще три культові споруди, які хоч і не були повністю втрачені, як описані вище, але суттєво змінені.

Частково зруйнованою можна назвати власне Хрестовоздвиженську церкву. Знову ж таки ідеться про знищення результату праці луцьких братчиків. Адже окрім будівництва двох капличок, братство зайнялося відновленням, чи то пак пристосуванням руїн давнього братського храму під церкву. Роботи тривали у 1887-1890 роках, в тому числі на отримані кошти від представника відомої цукроварної родини Миколи Терещенка. Важливою зміною була добудова бабинця.

Цей бабинець, як і купол з ліхтарем, переробляв Сергій Тимошенко у 1930-х, намагаючись надати йому більше рис українського бароко.

 

Фронтон бабинця на фото 1925 року Генрика Поддембського із колекції Віктора Літевчука

 

Після Другої світової війни храм залишився пустувати. Радянська влада вирішила в цьому приміщенні зробити планетарій – насправді дуже добра справа, якби не відбувалася ціною нищення давнього храму. Фронтон бабинець – його найцікавіша деталь – був повністю зруйнований, натомість тут зробили прямокутну прибудову. В історичній частині абсиди під куполом розмістили інструмент астрономічних знань. З іншого боку, ціною втрати декору бабинця нинішня Хрестовоздвиженська церква має більшу можливість вміщувати вірян, ніж до прибудови.

Сумна доля спіткала і Велику синагогу. Правда, першого і найбільшого руйнування було завдано саме в часи війни. Як показують повоєнні фото, хоч і доволі зруйнована, синагога ще зберігала частину внутрішнього декору, написів на стінах, центральну біму. Усе це довгий час стояло під дією природних стихій. Лише у 1970-х споруду пристосували і почали використовувати. На жаль, уже без цих залишків. З іншого боку, пристосування синагоги під спортивний зал дозволило врятувати її від остаточного знищення.

 

Внутрішній декор синагоги у 1975 році

 

Врятувати від остаточного знищення шляхом пристосування під інші потреби вдалося і колишню вірменську церкву. У 1950-х з давнього храму зробили житловий 2-поверховий будинок. У товстих стінах повибивали вікна і зовні споруда стала нагадувати звичайний будинок.

 

Вірменська церква, перетворена на житловий будинок

 

Всі це незаперечні покращення – пристосування під інші потреби і догляд за приміщенням, розширення Хрестовоздвиженської – не знімають провини Радянського союзу за його ставлення до релігії і культових споруд. Адже у випадку надання права релігійним громадам існувати і розвиватися вони би дбали за свої храми і синагоги, тож таких утрати би не було. І вже точно це не про ті випадки, коли культові споруди були просто фізично знищені.