Сьогодні Луцьк має офіційну сітку вулиць і майданів. Але деякі місцевості, частини міста, окремі райони і місця отримують неофіційні назви, які використовує більша чи менша спільнота, або й поділяють усі мешканці. Наприклад, «центр». Всі знають, де центр Луцька, але точних його меж не існує, як і офіційного топоніму.

Та з центром не так цікаво. Ця назва банальна і не має під собою жодного історичного бекґраунду, хіба би ми простежували, а де ж були центри міста протягом століть. Натомість нині йдеться про вже втрачені луцькі топоніми, які 50, 100, чи 500 років тому активно використовувалися лучанами. Зазвичай ці місця також не мали конкретних меж, не були затверджені офіційно. Це такі собі часто без конкретних відомостей походження народні назви локацій, частин міста, які сьогодні, будучи згаданими, проливають трохи світла на історію міської культури.

Хмільник, чи Помостичі

Хмільником/Хмельником називалася ділянка довкола нинішньої нижньої і центральної частини вулиці Лесі Українки. Цю назву зустрінемо ще в грамоті князя Свидригайла середини XV століття. Там він згадує монастир святого Василя «на передмісті, Хмельником або Помостичами званому». Сьогодні в Луцьку існує вулиця Святовасилівська – це колишня Пушкіна.

Від чого пішла назва Хмельник точно невідомо. Грубо можна припустити, що його альтернативна назва Помостичі (Помастичі) взялась через те, що ділянка пролягала за Глушецьким мостом.

Археолог Святослав Терський за матеріалами знахідок вважає, що ця територія була густо заселеною ще з VIII століття. В часи Свидригайла й пізніше – поготів. Це був жвавий район зі своїми центрами. Так, географічно тут виділялися два центри – Свята гора (сьогодні тут пролягає вулиця Святогірська, колишня Гаврилюка) та П’ятницька гора з церквою. Крім згаданого Василівського, тут також був Пречистенський монастир, ще кілька православних церков, ринковий майдан. У XVIII столітті на Хмельнику збудували великий бароковий монастир ордену тринітарів, сьогодні тут військовий госпіталь на вулиці Сенаторки Левчанівської.

 

Сучасна забудова Хмельника. Вулиця Лесі Українки тут головна

 

На Хмельнку були й укріплення та стояла брама.

Юриздика

Північніше Помостичів-Хмельника (приблизно ділянка довкола верхньої частина вулиці Лесі Українки, школи № 1, Театрального майдану, Градного Узвозу, вулиці Винниченка – до Сапалаївки) розташовувалася Юриздика. Немає відомостей, від чого взялася така назва. Але вона добре співзвучна із терміном «юридика», який означав ділянки зі спеціальним статусом посеред міста, які не підпорядковувалися міській владі. Там діяли свої правила, свій суд, інше оподаткування. Можливо, була якась одна вагома юридика, чи система юридик, які й дали назву цій місцевості, відомій також з давніх часів.

На Юриздиці були свої православні і католицькі храми, укріплення, Градна гора. Із курганом Романсівка, який сьогодні забудований спорудами Волинської православної богословської академії, пов’язана літописна легенда, що тут був похований кінь Юрія Долгорукого, який виніс свого господаря із поля бою.

На Юриздиці в пізніший час сформувалася важлива мережа доріг, яка потім переросла у сучасні відомі проспекти й вулиці, що стікаються до Театрального майдану.

 

Яри між Хмельником і Юриздикою. Малюнок середини ХІХ століття

 

У ХІХ столітті ці назви відійшли в минуле, їх уже не використовували.

Мокрий луг

Мокрий лугом приблизно із початку ХІХ століття називали болотисту ділянку вздовж вулиці Ковельської грубо від нинішнього центрального ринку до мосту через річку Стир. В цю зону потрапляють нижня частина сьогоднішніх вулиць Лесі Українки (грубо – до перетину з Сенаторки Левчанівської), Богдана Хмельницького, Спокійна, район школи № 3. Уся забудова цього району розташована на колишніх міських лугах, які й використовували не завжди могли – лише під час сухіших періодів. Відповідно, забудова тут уже досить пізня. На деяких картах Мокрим лугом називається й територія нинішнього центрального парку.

Одними із перших, як вважається, цю ділянку почали освоювати з середини ХІХ століття більш заможні євреї, які мали можливість вийти з історичного району компактного проживання довкола Великої синагоги, й зводити житлові і комерційні будинки. Крім такої нерухомості, тут були ще синагоги, молитовні школи та інші громадські єврейські споруди. Деякі з них фрагментарно збереглися до нашого часу.

Наприклад, давню синагогу Олицьку в 1950-х переобладнали під кінотеатр (в пізніші часи відомий як «Зміна»), а на місці громадської лазні початку ХХ століття у 1970-х збудували будівлю ЖЕКу, де зараз розташований департамент ЖКГ Луцької міської ради та відділ охорони культурної спадщини. Ця будівля не має підвалу, оскільки навіть у часи будівництва вода була надто близько до поверхні й не дала можливості звести підвал. Мокрий луг давав про себе знати.

 

Повінь на Мокрому лузі в 1920-х. У лівій частині кадру, де вода, нині стоїть школа №3

 

З кінця ХІХ століття місто відвойовувало Мокрий луг. Найбільш заболочені ділянки були підсипані, у 1920-х здійснили осушили заплаву Глушця, де планували звести нову забудову, але зрештою в 1960-х тут зробили центральний парк.

Табір

Табором називали місце перебування військ, які приїздили на маневри, або інші навчання, що проходили на північній околиці Луцька в ХІХ столітті. Попри те, що сьогодні в Луцьку вже не ходить топонім Табір, все ж він зберігається у назві вулиці На Таборищі, яка справді пролягає на одній із частин того давнього Табору.

Протягом ХІХ століття Луцьк був наповнений військовими. Тут були штаби кількох армійських полків. Крім того, до міста на навчання приїжджали військовики 11 піхотної дивізії. Загалом Табір був досить розтягнутим, частина його пролягала вздовж нинішніх вулиць Коновальця та Стрілецька. Місце, де зараз стадіон «Авангард» з довколишньою забудово, було великим табірним полем, де й проводилися навчання. Табір можна бачити на карті міста кінця ХІХ століття.

 

 

Нова будова

Новою будовою (в оригіналі російською Новое строение) називали ділянку між нинішнім проспектом Волі і річкою Сапалаївкою. Нині тут пролягають вулиці Бандери, Коперніка, Шопена та сусідні. Цей район став забудовуватися наприкінці ХІХ століття, коли й виник цей неофіційний топонім.

Спершу цей район мало чим відрізнявся від звичайних околиць, але на початку ХХ століття, а згодом і в міжвоєнний період він став майданчиком якісного урбаністичного розвитку. Нові проекти сучасної забудови, парки, сквери – все було саме тут. На початку ХХ століття, коли переносили центральний базар з-під собору святої Трійці, що нині на Театральному майдані, місцеві землевласники і дворяни пропонували перенести його саме на Нову будову.

Одним із таких землевласників була родина Зайковських, садиба яких збереглася на вулиці Сергія Тимошенка. Поряд був великий сад, що рельєфом спускався до Сапалаївки. Також тут діяв млин Йойни Фрідмана, а в районі вулиці Світлої було місце стоянки луцьких перевізників, від чого одна з найдавніших назв цієї вулиці – Візницька (в оригіналі Извозчичья).

 

Вулиця на Новій будові в 1915 році. Зараз Шопена

 

В міжвоєнний період на Новій будові звели квартал для державних службовців, а згодом збудували офіцерську колонію. Поруч заклали два парки, збудували новий міст (тепер на Шопена). Саме на Офіцерській колонії збереглося найбільше споруд українського архітектора Сергія Тимошенка. А загалом це містечко є зразком підходів до містобудування та архітектури в епоху активного розвитку модернізму. В радянський час вздовж русла річки спорудили дитячу залізницю.

Міст Бена

Цю назву ще пам’ятає старше покоління лучан, адже вона ще довгий час використовувалася. Почути зрідка її можна навіть сьогодні. Мостом Бена називається міст над річкою Стир на вулиці Шевченка.

Попри те, що іноді в сучасній літературі можна побачити тезу, ніби міст названо на честь фельдмаршала османської армії, польського генерала Юзефа Бема, це є неправдою. Такої офіційної назви не існувало. Її немає у списках луцьких топонімів міжвоєнного часу, натомість у тогочасній пресі зустрічається саме «міст Бена».

 

Міст Бена під час повені

 

Про найімовірніше походження цієї назви розповідали старожили, які ще в 1990-х роках мешкали в околицях мосту. На початку ХХ століття поряд із цим мостом були купальні (або ресторан, або те й те) єврея на ім’я Бенціон. «Ходити до Бена» з часом перейшло на міст, який і стали називати мостом Бена.   

Виспа

Виспа (wyspa) з польської перекладається як острів. Виспою вряди-годи на початку ХХ століття і приблизно до Другої світової називали так звану першу поліційну дільницю. Ця територія і справді колись була островом, тут розташовані найдавніші луцькі пам’ятки. У найбільш вологі роки, коли вода піднімалася і Глушець знову ставав повноводим, ця ділянка і справді була островом. А в попередні століття тим більше.

Виспа поєднувалася з «материковою» частиною Луцька Базиліанським мостом. Він довгий час був дерев’яним. У 1920-х роках за проектом архітектора Єжи Мюллера на місці старого звели новий залізобетонний міст і поставили на ньому чотири скульптури письменників. Ще одним мостом можна було із Гнідави через гнідавську дамбу заїхати на виспу з південно-західного боку біля синагоги. Обидва ці мости були поєднані вулицею Берка Йоселевича (тепер Данила Галицького), яка перетинала всю Виспу.

 

Виспа (Острів) у нижній частині кадру. Фото часів Першої світової війни

 

Третій міст був не таким відомим – він існував на місці давніх складів. У той час це була вулиця Мучна. Зараз – Йова Кондзелевича. Залишки можна знайти в околицях вулиці і в наш час. 

Розвилка

Цей топонім використовували вже після Другої світової війни, коли місто розширювалося й поглинало нові й нові території. Розвилкою називали розгалуження доріг на Рівне і на Дубно на нинішньому Київському майдані.

Розвилка була помітним і важливим місцем у житті мешканців, які користувалися цим районом міста. У 1950-х до Розвилки доходив автобус. Приблизно у той час тут збудували кінотеатр «Комсомолець», поруч були пам’ятники різним радянським діячам і персонажам, а також і сама невелика скульптурна композиція у вигляді розвилки двох стрілок з написами «на Рівне» і «на Дубно».

Згодом маршрут продовжили до Теремнівського повороту, але поняття Розвилка все одно залишалося актуальним і ще довго побутувало у вжитку.