Протягом ХХ століття Луцьк зазнавав багато містобудівних перетворень, які вражали. Розмахом, інвестиціями, дизайном і плануванням.
Ставлячи їх в один ряд і порівнюючи, можна побачити, як змінювалося місто від рішення до рішення від початку і до кінця ХХ століття і наскільки якісним став стрибок у розвитку за цей період.
Сьогодні ми вже небагато звертаємо уваги на те, яку роль виконує дамба в центральному парку. В останні роки її актуалізували як місце для прогулянок з вечірнім освітленням. Проте саме завдяки її будівництву у 1920-х Луцьк зумів приборкати болото, ліквідувати санітарну загрозу і дати місту додаткові 70 гектар землі для розбудови міста за новітніми ідеями. В цьому проєкті вражає все: масштаб робіт, сміливість, з якою міська влада взяла на себе відповідальність за фінансову сторону, ідея і початок реалізації наміру зробити новий міський центр, давши абсолютно нове дихання містобудівній композиції Луцька.
Лучани і найняті ними люди, які відвоювали клоаку в центрі міста, нині заслуговують на добру пам’ять. Так, обставини швидко змінилися і в радянський час відмовилися від ідеї забудови цієї території, проте реалізували ще один розкішний проєкт – велетенський парк, велику оазу посеред міста, таку необхідну в наш час. І це тільки зайве свідчить про потенціал зробленої роботи у 1920-х – будівництві дамби й осушенні болота і Глушця.
Як прийшли до ідеї осушення болота
Те, що ділянка, де зараз розкинувся центральний парк, не була шматочком позитивної природи, стало зрозуміли з розвитком Луцька у ХІХ столітті. Сприяло цій ситуації два фактори: періодичні розливи річки Стир, які затоплювали всю територію, і наявність Глушця – відгалуження річки Стир, корито якої проходило попід схилами витягнутого пагорба, де нині пролягає проспект Волі. Таке розташування Глушця було дуже зручним для господарських потреб. Наслідок цих потреб – забруднення і поширення нечистот і хвороб.
Розуміючи це, Луцька міська управа наприкінці ХІХ століття заборонила водовозам набирати воду з Глушця, позаяк вживати її було дуже небезпечно. З появою хімічних лабораторій у місті на початку ХХ століття були зроблені аналізи, які підтвердили перевищення нормальних показників глушецької води. Про неї писали геолог Павло Тутковський і лікар Адам Войнич. Міська управа постійно скликала комісії, які вирішували, як убезпечити місто від цієї проблеми з поганим запахом.
Єдиний позитив від періодичних розливів – краса великого плеса води, над яким вивищувалися пам’ятки луцької старовини. Цей факт приваблював фотографів і художників, які залишили нам багато свідчень цієї краси у вигляді своїх творів.
У 1924 році сталася чергова велика повінь, яка значно зашкодила місту. Затопило багато приватних будинків, постраждало господарство. Терен нинішнього парку був залитий водою на глибину 2,7 метра. І якби вода трималася весь час – може б і нічого, місто з роками би пристосувалося. Але вода в теплий сезон відходила, сприяючи процесам гниття рослин і поширенню малярії. Санітарні інстанції щораз дужче били на сполох і вимагали провести осушення території.
Проєкт луцького інженера і початок робіт
Розуміючи всі ці процеси, магістрат міста Луцька ініціював напрацювання ідеї осушення. У 1926 році керівник водного відділу Дирекції громадських робіт інженер Маліш підготував проєкт, яким передбачалося влаштування кількох ровів для осушення території. Головна мета – зменшення вологості, яка сприяла розвитку малярії.
Роботи передбачали велику суму коштів, тож міська влада звернулася до Державного рільничого банку по кредит. Там відмовили з цілим списком аргументів. Один із найголовніших – автор не мав повноважень робити такі проєкти. Та й сама ідея збудувати систему відкритих ровів була слабеньким рішенням, яке не захищало від підняття рівня води у річці Стир.
У 1928 році магістрат замовив новий проєкт, який би передбачав будівництво валу. Його виконання доручили луцькому інженеру Віктору Лібровичу – єдиному в усьому Волинському воєводстві інженеру, уповноваженому на виконання таких проєктів. Головна ідея – будівництво дамби (в документах того часу вона називається охоронним валом) довжиною 2 км, яка мала захистити територію від розливів Стиру.
Схил валу, повернутий до води, планувалося забрукувати, щоб захистити від потоку льоду. Протилежну частину – застелити дерном з травою. Також на всій території передбачалася система відкритих ровів. Початок Глушця мав бути відділений від Стиру перегородкою. Сам Глушець – засипаний. Вода із ровів мала збиратися в колектор і за допомогою станції помп, спорудженої в районі мосту Казимира Великого (Василіанського, Братського), виводитися з ровів і далі трубами направлятися у Стир, русло якого тоді проходило в районі вигину нинішньої вулиці Кондзелевича.
Вал і система ровів. Копії з Державного архіву Волинської області
Переріз валу
Переріз ровів
Міст, зазначав Лібрович у пояснювальній записці, перестає бути потрібним, оскільки корито Глушця мало засипатися. Він зможе відігравати тільки функцію архітектурної окраси вулиць. На засипаному руслі з’являється можливість збудувати нову вулицю (забігаючи наперед – це і було зроблено).
Проєкт Лібровича одразу отримав схвальні відгуки. У червні 1928 року він був готовий. Реалізувати треба було швидко, бо повторення великої води в Луцьку не хотіли. На реалізацію будівництва валу і проведення всіх інших меліораційних робіт магістрат планував узяти кредит розміром 400 тисяч злотих на 15 років. На сьогоднішні гроші – майже мільйон доларів. Після всіх розрахунків кредит взяли на суму 200 тисяч злотих. Його надав Державний рільничий банк.
Щоб знайти виконавця запланованих робіт, магістрат оголосив тендер. 8 серпня 1929 року в залі магістрату, який на той час розміщувався в будинку Марка Кронштейна за адресою вул. Ягеллонська, 6 (зараз це будівля Волинського медичного інституту на вулиці Лесі Українки, 2), зібралася комісія для розгляду пропозицій. З пропонованими кошторисами подалися 9 учасників: три фірми з Варшави, три – з Луцька, дві – з Бреста, одне бюро з Любліна. Найкраща пропозиція була у фірми «Szołom Klin i Syn» з Бреста. З ними й підписали договір на суму 277 тисяч злотих.
Оголошення тендеру
Роботи почалися 9 вересня 1929 року. Технічне керівництво здійснював автор проєкту Віктор Лібрович. Для нагляду за роботами була утворена меліораційна комісія, яка складалася з різних інженерів, міського архітектора, кількох радних.
Кредити на 4 мільйони доларів
Поки тривали роботи, виникла серйозна проблема – з загальною вартістю проєкту прорахувалися. У процесі виконання стали вноситися зміни, що призвело до збільшення кінцевої передбаченої вартості. Дійшло до того, що магістрат мусив доасигнувати проєкт на ще 270 тисяч злотих, перевершивши загальну вартість на позначці понад пів мільйона злотих.
На цю тему було багато гарячих дискусій, адже сума дуже велика. Але зрештою всі необхідні кошти були профінансовані. І це все – лише перша серія робіт, яка передбачала загалом будівництво лиш самої дамби з підпірними стінками в деяких місцях і забрукування схилу до води. Друга серія робіт – влаштування системи ровів на заливному терені. Порахували, що відповідно до уточнених розцінок це обійдеться ще в 250 тисяч. Загалом магістрат мав знайти 800 тисяч злотих на роботи, що з урахуванням столітньої інфляції сьогодні відповідає 2 мільйонам доларів США.
До слова, в цей же час завершувалося проєктування центрального міського водогону, на влаштування якого ішли перемовини про позичку на 890 тисяч злотих. Отже, на той час 30-тисячний Луцьк мав потягнути два кредити на загальну суму, еквівалентну сучасним 4 мільйонам доларів.
Помпи
Кредитова спроможність банків не була такою високою, а міський бюджет таким великим, щоб реалізовувати все одночасно. Вирішили вийти з ситуації так. Кредит, взятий на влаштування водогону, пустити на влаштування валу. А будівництво водогону відкласти на кілька років. З цим банк погодився. Домовилися з брестським підприємцем, що він частину робіт зробить за власні кошти, а йому Луцьк компенсує їх у 1931 році. Вочевидь, проводилися і дрібніші кошторисні операції.
Влаштування ровів було поставлено на паузу через ідею розділити осушений терен під міську забудову та почати продавати ділянки інвесторам. Влаштування насосної станції і закладання залишків Глушця в трубу вирішили відсунути ще на кілька років. Зрештою до 1934 року збудували тільки самі станцію водогону, а перші труби до домівок лучан почали прокладати у 1934.
Дамбу збудували за пів року
Поки йшли ці роздуми, обговорення, узгодження і прорахунки, минули місяці, а вал будувався з неймовірною швидкістю.
Здавалося б неможливим, але 15 березня 1930 року, всього через 6 місяців від початку, роботи з насипу валу довжиною 1,8 км були завершені. Забрукували стінку валу від сторони води, іншу – встелили дерном. Осердям валу став водонепроникний глинистий маргель, як передбачав Лібрович. Вимурували стінку неподалік пристані Луцького веслярського товариства. У процесі завершення мурування перебувала стінка на початку Глушця, щоб краще відділити її від Стиру. Не почалися на тоді лиш роботи з влаштування насосної станції та не почали копати меліораційні рови.
Кінцева довжина охоронного валу становила 1804 метри. Висота – трохи більше 3 метрів, в деяких місця – до 5 метрів. Землі використали 82 тисячі кубічних метрів. Виклали 16 тисяч квадратних метрів бруку (трохи більше площі двох футбольних стадіонів). Посадка дерну – на площі 10 тисяч квадратних метрів (півтори площі футбольного поля). Корона валу вивищувалася на 1,5 метра над рівнем води під час повені у 1924 році. Так високо було запроєктовано через те, що за словами старожилів, рівень води у 1924 році не був найвищим. Вони пам’ятали велику повінь 1878 року, коли рівень був катастрофічно великим і значно перевищував повінь 1924. Така висота валу виявилася цілком недаремною і в пізніший час. У радянський період бували ще більші повені, коли вода доходила до корони валу. Захищала дамби від великої води і в 2013 році.
Кінцевий вигляд території. Фото 1944 року
Не обійшлося без конфліктних моментів із сусідами. Охоронний вал пролягав приватними теренами, а також зайшов на ділянку, яка прилягала до території єврейського цвинтаря і належала єврейській громаді. Приватні землі викупили, а євреям віддали сусідню ділянку землі такої ж площі з умовою, що вона також може бути використати під цвинтар.
З 1932 року роботами на осушеній ділянці займалося Меліораційне товариство у Варшаві. Найбільші центральні канали в нинішньому парку були вириті в 1930-х. Також зробили і ряд інших робіт.
Колектор
Довершили проєкт ліквідації Глушця у 1936 році. Тоді від одного з каналів у районі монастиря тринітарів проклали трубу довжиною 748 метрів і діаметром 1 метр до мосту Казимира Великого і далі до вулиці Мучної, в районі якої стояла насосна станція, яка викачувала воду з труби. В радянський час була реконструкція цього колектора, але загалом у своїй основній частині він досі існує на глибині 5-6 метрів.
Планування міського району, парк, сьогодення
Проєкт Лібровича в частині влаштування ровів майже одразу перестав бути актуальним через план магістрату забудувати цей терен як міську дільницю. Планувальних ідей було 4. Цей грандіозний задум вимагає окремої уваги, тому про нього ітиметься в наступній статті.
Після Другої світової терен все ще не був докінця осушеним. Забудова почалася тільки по периметру території. Все ж деякі ідеї довоєнних містопланувальників були продовжені. Так з’явилася нинішня вулиця Глушець, яку протягом 1950-х років підсипали і брукували. Віддати терен вирішили під зовсім іншу ідею. У 1960-х роках почалося влаштування парку, а згодом і зоопарку. Продовжилася меліорація. Нині тут центральний парк імені Лесі Українки, зоопарк, іподром. Є також орнітологічний заказник місцевого значення «Пташиний гай».
У 2020 році на дамбі влаштували бігову доріжку з вечірнім освітленням. Вона одразу стала популярним місцем для прогулянок. Частина валу від зоопарку до вулиці Глушець досі дика, але в безлистий сезон має свій колорит.
Імовірно, в радянський час бруківка із водного схилу валу була забрана. Сьогодні ще де-не-де можна знайти каміння. Найбільше його – у дикій частині дамби.
Дерева, якими був обсаджений вал, спиляли на початку 2000-х років. Проте вже підросли інші і сьогодні вони (разом з кущами в дикій частині) утворюють зелений тунель в листяну пору року. Загалом дамба перебуває в доброму стані і за потужної повені досі захищає парк.
