Відходять в минуле історичні періоди, а з ними і професії, притаманні кожному з них. Змінюються технології, щоденні звички, форми організації самого життя, і те, що раніше здавалося цілком звичним, через 100-200 років уже стає дивним, цікавим, або й взагалі незбагненним.
Сьогодні в Луцьку вже немає багатьох професій, якими займалися давні лучани. Серед цікавих занять, які були актуальними ще 100 років тому, бачимо літографів, шпалерників, пряничників, черепичників, чемоданників та багато інших. Сьогодні розкажемо про 3 із них.
Ліхтарники
Коли саме в Луцьку почали запалювати нічні ліхтарі, точно не відомо. Але ймовірно, це відбулося це в ХІХ столітті. У 1880-х роках запалювання ліхтарів на міських вулицях було звичною справою.
Проте доглядати за освітленням мали самі ж мешканці. Біля кожного будинку мав висіти ліхтар, який власники будинку повинні були запалювати на ніч. Звичайно, не всі це робили, тому лучан штрафували. Проте історики свідчать: штрафи були дуже низькі, і городяни їх не надто боялися.
Встановлювати ліхтарі теж мусили мешканці, витрачаючи на це свої гроші. Проте готових світильників у продажу не було. Кожен мешканець мав самостійно шукати матеріали, а потім у складчину виготовляти ліхтарі. Хтось давав скло, хтось стовп, інший – гас. Саме гасом освітлювали Луцьк у другій половині ХІХ століття.
Така ситуація викликала купу непорозумінь і хаосу. У 1887 році мешканці міста зібралися громадою і написали скаргу повітовому справнику. У листі вони зазначали, що поліцейський наглядач змушує «акуратно освѣщать улицы фонарами, каждому противъ своего дома». Мешканці просили ввести єдиний ліхтарний збір, який був би пропорційний до нерухомого майна кожного лучанина.
Цікаво, що в слово «акуратно» лучани ХІХ століття вкладали конкретний зміст. По-перше, у самій конструкції ліхтаря скло має щільно прилягати до каркасу, щоб вітер не задував вогонь. По-друге, ліхтар має бути вичищеним від кіптяви. Якщо ці умови виконані – ліхтар «акуратний».
Ліхтар біля Іверської каплички
Безлад в освітленні міста змусив Луцьку міську управу в 1890 році оголосити конкурс на заміщення посади ліхтарника тривалістю «концессионного строка» 3 роки.
Переможець торгів зобов’язувався за власний рахунок встановити 140 гасових ліхтарів по місту. Для їхнього освітлення він мусив найняти трьох ліхтарників, які повинні були стежити за чистотою та справністю світильників. Біля готелів ліхтарі можна було не влаштовувати – це мусили зробити власники закладів.
Коли світив місяць, ліхтарі дозволяли не запалювати. Проте, якщо місяць світив тільки півночі, або ж його закривали хмари, – ліхтарі мали горіти. Ще однією умовою було, що після закінчення трирічного підрядного терміну, реманент ліхтарників переходив у власність міста. За це все підряднику місто зобов’язувалося виплатити 300 рублів за 3 роки.
На кінець ХІХ століття Луцьку для нормального за тодішніми мірками освітлення треба було 700 ліхтарів та 6 ліхтарників. Наступом на ліхтарну справу стало відрикття міської електростанції дворянином Альфонсом Яром у 1909 році. Вона розташовувалася на нинішній вулиці Романюка неподалік перетину її з вулицею Ковельською.
Фасад електростанції
Сажотруси
До 1885 року в Луцьку не було правил для коминярів. На той момент у місті димарною справою займалися троє євреїв: Бакалярський, Бергер і Мазур. Вони брали по 5 копійок за прочистку одного комина.
Тоді ж міська дума вирішила виробити обов'язкові правила для трубочистів і заборонити працю не найнятих управою сажотрусів. Правила серед іншого передбачали, що в житлових будинках комини мають чиститися не довше одного разу за 2 тижні, а в булочних, трактирах, харчевнях, ковбаснях і подібних закладах - щонайменше раз в тиждень.
В будівлях із надійними коминами допускалося випалювання сажі, але тільки під наглядом пожежної команди. До речі, часті виїзди пожежників на випал сажі негативно відобразився на їхній роботі і зачепили права водовозів, які змушені були доставляти воду на гасіння пожеж. Тому на початку ХХ століття Луцька міська дума оголосила загоряння сажі непожежним випадком.
Новий обов'язок з'явився і в лучан-домовласників: стежити за вчасним чищенням коминів, а в разі випадкового загоряння сажі, що б свідчило про недотримання цього обов'язку - штраф 10 рублів у міську казну.
Найнятий коминяр повинен був заплатити місту 100 рублів за право працювати. Він мусив мати в наймі щонайменше 6 тверезих, здорових, благонадійних і письменних працівників. У випадку пожежі вся коминярська команда мала відправлятися на гасіння.
Водовози
Завдання водовоза було просте – набирати воду і доставляти її в помешкання для пиття і для господарських потреб. Зазвичай водовози використовували кінську силу, адже перемістити одразу багато води вручну було неможливо, а кожного разу до річки не набігаєшся. Правда, інколи воду доставляли і власноруч. Таких людей називали водоносами.
Ця професія мала свої чіткі правила. Тим, хто хотів займатися розвозом води, треба було отримати ярлик з номером у міській управі. Вартість доставки була довільною і обговорювалася з кожним домовласником окремо. Все місто було умовно поділене на ділянки, в кожній з яких працював свій водовоз. Проте він не мав права відмовлятися доставляти воду споживачу, який живе на ділянці іншого водовоза. Натомість споживач міг відмовитися від послуг водовоза і найняти іншого.
Цікаво, що єврейські свята не могли бути підставою звільнення на цей час водовоза від роботи. Натомість він міг найняти на святкові дні водовозів-християн. Це правило було потім закріплене законодавчо.
Вода, яку розвозили по Луцьку, ділилася на 2 категорії: для внутрішнього користування (пиття) і для господарського. Воду для пиття возили в зелених відрах та зелених бочках з білими кришками. Так споживачі могли розуміти, що їм дають воду з посудин, які призначені для чистої води.
Водовози виконували ще одну важливу функцію. У 1897 році Луцька міська дума видала постанову, що в разі пожежі вони повинні доставляти воду на гасіння. Це було оплачуваною справою з міської казни, але отримували за ці пожежні виїзди дуже мало.
У Луцьку була ціла гільдія водовозів зі своїми представниками, які лобіювали інтереси професії. У 1911 році в місті працювало 20 постачальників води. Вони добилися збільшення плати за пожежний виїзд. У разі доставки води в межах міста платили 10 рублів, а на околиці – 15 рублів. Тоді водовози стали хитрувати і виїжджали навіть на незначні займання, щоб отримати гроші. Саме з цієї причини загоряння сажі у коминах в Луцьку на початку ХХ століття визнали не пожежним випадком. Щоб не платити водовозам коштів з міської казни. :)
Набирання води дозволялося тільки в спеціально відведених місцях, які встановлювала міська управа. Так, наприкінці ХІХ століття склалися звичні місця набору води на річці Стир, які й закріпили законодавчо. Одне з них розташовувалося на вулиці Замковій (вулиця і досі носить цю назву) біля садиби Лобачевської. Друге – на вулиці Домініканськиій (тепер Драгоманова) неподалік самого монастиря. А третє – на Вульці (проспект Волі) біля млина Пінчука і Цвітмана. Всі інші місця набору були несанкціоновані.
Місце, де водовози брали воду
Лінь, кажуть, рухає прогрес. Проте лінь луцьких водовозів рухала тільки вертеп інфекцій по місту. І ось у чому справа. Місто більш-менш рівномірно розселене було поміж вигинами Стиру, тому водовозам часто не хотілося їхати в санкціоновані місця і вони махлювали, набираючи воду там, де їм було зручно. І це мало негативні результати. Адже місця набирання води були затверджені не просто так, а якомога далі від брудних і мілких частин берегів, де могло бути якесь виробництво чи застояна вода. Водовози нехтували цим і доставляли лучанам цілі букети бактерій і заразних інфекцій. Гірше, коли брали воду з річки Глушець. Адже вона була мілкою, малопроточною і туди часто зливали нечистоти.
Слідкувати за дотриманням правил мала поліція. Проте її кількості не вистачало на догляд за кожним водовозом. Поліцейський наглядач скаржився, що водовози всіляко обдурюють городових. Вони набирають воду в Глушці і Жидовинці, мотивуючи це доставкою на будівництво поруч. Заборонити не можна було, хоч будівництва поруч і не було. В той час у місті була лише одна публічна криниця, яка тягнулася в напрямку пекла на кілька десятків метрів – аж до артезіанських шарів води. Криниця розташовувалася в міському саду на Парадному майдані.
Багаті лучани на своїх подвір’ях також влаштовували криниці і в перші роки ХХ століття було їх до 10 штук по місту. Власники не забороняли водовозам користуватися ними, проте в листі до міської думи поліцейський наглядач скаржився, що водовозам ліньки їздити до приватних криниць і вони навмисно псують крани і насоси, оскільки їм було легше і швидше набрати воду в річці.
Десь була правда і на боці водовозів. Уявіть, щоб вам довелося по кілька десятків разів на день махати відрами, щоб набрати бочку, а потім стільки ж разів, аби цю воду роздати. І так кілька разів на день. Праця щоденна. За описами спостерігачів тих часів, це була нелегка професія, якою займалися тільки дужі чоловіки. А що нужда змушувала до такої праці і не зовсім фізично підготованих і здорових чоловіків, то їм дуже хотілося змахлювати і набрати води десь ближче.
З часом кількість криниць тільки збільшувалася. Як писав у своїй відомій праці «Луцьк на Волині» луцький лікар Адам Войнич, на початку 1920-х років у місті було 3 джерела води: річки Стир, Глушець і Сапалаївка, копані криниці та артезіанські свердловини глибиною 53-70 метрів. Войнич зробив дуже детальний опис джерел, якості води, хімічного складу.
Він описав і те, якою була вода на смак. Найбільше сподобалася лікарю стирова вода.
«Берег Стиру в Луцьку слугує за склад сміття і інших покидьків, а якщо додам, що на берегах мешкає найбідніша людність, яка туалети ставить тільки про поліційне око, а смітників узагалі не визнає, то легко зрозуміти, як сильно вода Стиру забруднена. Попри це, стирова вода, зачерпнута посередині русла, має приємний смак, без запаху, має незначний осад, а колір її злегка жовтавий. Біля берегу вода набагато гірша, часто віддає навіть болотом», - писав Войнич.
Але справа в тому, що ніякий водовоз не плив на середину річки, щоб набрати води. Водовози заїжджали кіньми в воду, та ставала каламутною. Додайте до цього берегову забрудненість – і будемо мати те, що розвозили по домівках лучан. Часто навіть самі бочки з водою були нечистими.
Поки місто не могло зробити централізований водогін, мешканці брали ініціативу у свої руки. Саме так у Луцьку постав перший водогін. І був він артезіанським. Правда, це не був повноцінний централізований водогін, мережа якого тягнеться по місту, а мав він характер локального. Деякі мешканці від свердловин з електричними помпами проводили собі труби до будинків. Такі системи описав Войнич. За його словами, ці мініатюрні водогони були влаштовані від щонайменше шести свердловин. Найкращого смаку і хімічного складу була вода з артсвердловин на Красному. Загалом таких у Луцьку було більше десяти.
Громадська криниця на вулиці Караїмській
Влаштування централізованого водогону в Луцьку це окрема тема. Її історія тягнеться ще з кінця ХІХ століття, а змогли реалізувати ідею лише в середині 1930-х років. Тоді ж давня професія водовоза зникла з луцьких вулиць.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
