Один із найоригінальніших українських мислителів: 89 років тому помер В’ячеслав Липинський
14 червня минає 89 років з дня смерті В’ячеслава (Вацлава) Казимировича Липинського (1882-1931), українського історика, громадсько-політичного діяча, соціолога, публіциста, дипломата, теоретика консерватизму, одного з найбільш оригінальних українських мислителів.
Він – автор «Листів до братів-хліборобів», праці «Шляхта на Україні». Поет Євген Маланюк називав Липинського «Кантом української думки», а поміщик і меценат Євген Чикаленко вважав його «за найбільший інтелект в Україні після Грушевського…».
В’ячеслав Липинський народився 5 (18) квітня 1882 року в селі Затурці (сучасний Локачинський район Волинської області) в родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав у католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському середовищі. Рід Липинських гербу Бродзіч походив із Мазовії.
Навчався Липинський свого часу в Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Після закінчення навчання в 1902 році Липинський відбував військову службу в Ризькому драгунському полку, який дислокувався в Кременці на Волині. На початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до четвертого драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопрусську кампанію.
Навесні 1903 року Липинський став студентом Ягеллонського університету в Кракові. Там він вивчав агрономію та паралельно був слухачем лекції з історії, української літератури Богдана Лепкого.
У 1906 році отримав диплом та одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською. Подружжя через якийсь час виїхало до Праги. Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз визволення України (1914 рік).
Липинський був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917). Саме ця партія була однією з тих сил, завдяки яким до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Липинський підтримував гетьмана і був у його близькому оточенні впродовж 10 років (і в еміграції також), аж поки їхні політичні погляди остаточно не розійшлися. За гетьманату йому пропонували посаду міністра Закордонних справ, але він відмовився.
Натомість став послом у Відні (1918-1919). Прихід до влади Директорії Липинський не вітав. Особливо вразив його політичний розстріл полковника Болбочана у 1919 році. Після цього він подав у відставку і назавжди залишився в еміграції.
У листопаді 1926 року за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна працювати у новоствореному Українському Науковому інституті як його дійсний член.
Після серцевого нападу 26 квітня 1931 року Липинського перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня 1931 року.
Тіло перевезли на батьківщину у село Затурці (нині Локачинський район Волинської області) і поховали в родинному склепі.
У 1960-х роках могилу було вщент зруйновано. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…» (З «Листів до братів-хліборобів» Липинського).
