Винаходу передували роки напруженої діяльності в області медицини. У 1930 році Джон Гіббон працював асистентом у хірурга Едварда Черчилля. 3 жовтня того року до лікарів звернулася жінка, яка скаржилася на дискомфорт у грудях. При чому, пацієнтка знаходилася на постільному режимі після холецистектомії. Під час огляду жінка знепритомніла, а її дихання стало важким. Лікар Черчилль поставив діагноз "тромбоемболія легеневої артерії". Пацієнтку з таким діагнозом мали б прооперувати, проте на той час така операція означала смерть. Так і трапилося.

Після фатальної операції Джон довго обдумував те, що трапилося. І йому прийшла ідея перенаправити венозну кров із розширених судин в апарат, де б кров насичувалася киснем, позбавлялася від вуглекислого газу, а потім би поверталася назад в артерії.

У 1931 році Джон разом із дружиною почали втілювати задуми у життя. Перші експерименти він ставив на кішках. І навіть досяг того, що кішки могли прожити після операції більшу 2 годин. Проте залишалися проблеми із неможливістю обробити великий об'єм крові, а також виникав гемоліз під час проходження крові по апарату.

На час Другої світової війни Гіббон залишив роботу, так як працював лікарем-волонтером на фронті.

До втілення своєї ідеї щодо створення апарату штучного кровообігу повернувся лише у 1946 році.

У втіленні йому допоміг Томас Уотсон і ще 5 інженерів, які допомагали будувати пристрій штучного кровообігу, який би міг працювати під час операції на серці, не пошкоджувати еритроцити і не створювати повітряних бульбашок.

6 травня 1953 року Джон Гіббон вперше застосував свій апарат на практиці під час виправлення дефекту міжпередсердної перегородки. Операція на відкритому серці завершилася вдало.

Проте наступні чотири операції привели до смерті пацієнтів після ускладнень. Тому автор апарату штучного кровообігу відмовився від проведення операції на відкритому серці.