Джерело: Gazeta.ua

Гетьман Української Держави Павло Скоропадський отримав смертельне поранення під час англо-американського бомбардування станції Платтлінг у Баварії 16 квітня 1945-го. Помер за 10 діб у лікарні монастиря Меттен у Деггендорфі.

За спогадами доньки гетьмана Олени Отт-Скоропадської, того дня 71-річний Павло разом із донькою Єлизаветою, нянею дітей родини та ад'ютантом Дмитром Грищинським рятувалися від бойових дій до Оберсдорфа через Мюнхен. Зі станції Платтлінг мали відбути вранці, але перший потяг був переповнений людьми, тому вирішили чекати наступного. Із забитого вагона його почав гукати українець Гаврусевич, що до того виконував доручення гетьмана у Празі. Передати свідчення гетьману не міг, адже перебував у забитому вагоні із дружиною-чешкою та маленькою дитиною. Домовились зустрітися пізніше. Після сніданку родина повернулася на вокзал та прилягла відпочити на зеленій галявині неподалік. Те саме робили й німецькі солдати в очікуванні своїх потягів.

Раптом пролунали короткі звуки сирени, що сповіщали про можливе бомбардування. Уваги на них ніхто не звернув, адже тоді невеликі авіанальоти союзної авіації відбувалися кілька разів на добу. Згодом приїхав потяг і людей попросили займати місця. Тоді Скоропадський сказав: "Слава Богові, всі труднощі переможені, завтра будемо в Оберсдорфі", як знову пролунала сирена, але звуки уже були не короткими. У небі загреміли літаки.

"Забігали залізничники, виганяючи людей і з вагонів, і з перону вниз сходами, - наводить Олена спогади сестри Єлизавети у книзі "Остання з роду Скоропадських". - Кричали, щоб люди ховалися в будинки, в пивниці, в бункер. Казали, одначе, що то лише "тіффліrери", що на великий наліт не чекають. Люди бігли й штовхалися. Їх були тисячі, бо стояло в той час по всіх залізничних шляхах багато потягів, заповнених людьми. Люди дуже неохоче відходили від своїх речей, бо в останні часи страшенно крали. Грищинський хотів залишитися коло речей, але мій батько обернувся й досить гостро сказав йому: "Я вам забороняю це робити, як тільки побачите небезпеку- ховайтеся". Няня зауважила: "Чому ви так гукаєте на бідного хлопця?" Батько сказав: "Не гинути ж йому з-за речей, і не можу ж я його тут залишити, а сам ховатися".

Вирішили сховатися у приміщення вокзалу. Коли підійшли до виходу пролунали вибухи бомб, а стіни та стеля будівлі почали руйнуватися та летіти прямісінько на людей. Усі вціліли, але згодом пролунав другий великий вибух, що накрив та розділив родину Скоропадських.

"Я знала, що мій батько живий, чула ще його голос, - згадувала Єлизавета. - Я чула, як він прохав пити. Нас хтось витягнув з-під каміння й поклав десь в іншому місці. Я нічого не бачила, бо очі були поранені. Я мало що розуміла, була оглушена, але відчепила мою червонохресну пляшку, в якій я мала коньяк, і повзла з нею до того місця, де був батько, звідки я чула його голос. Проходили якісь німці, і я прохала їх передати моєму батькові пляшку. Няня, очі якої не постраждали, сказала мені згодом, що вона бачила, що у мене взяли ту пляшку, але батькові не дали. Просто її вкрали".

Родину й інших поранених людей доправили до госпіталя у Деггендорфі. Там Скоропадський ще декілька разів навідав доньку. Згодом родину перевели у Меттен неподалік. Тоді стан гетьмана різко погіршився. Він отримав сильні травми й опіки лівої сторони обличчя та щодня мав лихоманку, посилився і кашель на який страждав. Більшість часу перебував у свідомості, але поступово її втрачав. За спогадами доньки, у мареннях все ще переймався українськими справами, просив не пускати багато людей бо дуже стомлений. На посвідці про смерть написали, що помер не лише від ран та опіків, а й від пневмонії. На питання доньки чому від запалення, лікар відповів: "Я мусив щось написати, а тепер вже більше не знаю, від чого помер ваш батько. Нас тут було три лікарі, тепер я тут один".

Поховали українського державного та громадського діяча тимчасово на цвинтарі Меттен.

---