«Ми із народження носимо в собі небезпечний вірус…»: інтерв’ю з волинським письменником
Під час карантину важливо насичувати себе не лише новинами, а й добрими враженнями. Їх повсякчас можна брати з мистецтва. Зокрема, художніх книг. Отож, ми поспілкувалися з волинським письменником Віталієм Клімчуком, автором роману у віршах «Подвійний стандарт» про творчість в контексті тривожної суспільної ситуації.
Чомусь хочеться вірити в те, що творчі люди самоізоляцію під час пандемічного лихоліття використовують з користю для справи: ніхто не заважає зосередитись над втіленням давно відкладених планів, є час подумати, чітко сформулювати думку. Чи не так?
Майже так. Але я надав би перевагу перебуванню на безлюдному острові. Там також ніхто не втручається у творчий процес але не впливає на свідомість. Нинішній «домашній арешт» співгромадян подібний на психологічні тортури у рідних стінах. З ефіру постійно створюють паніку загрозливі цифри чергових жертв. Чим вам не камера у в’язниці з якої конвоїри час від часу виводять на страту тих, хто аж ніяк не заслужив такої жорстокої кари? Паніка вже хоча б від того, що мішенню розплати сліпого жеребу можуть стати як конвоїри так і начальник тюрми… Вважаю, що вірус паніки робить більше лиха аніж небезпечна хвороба. Люди раптом опустилися до рівня відвертих споживачів і відмовилися від повноцінного життя.
Але ж в даному випадку вони позбавлені вибору. Умови поведінки диктує смертельна небезпека. Чим заповнити вільний час аби не спати і не споживати заготовлених харчів?
Антон Чехов у своєму творі оприлюднив сон підприємливого скляра. Йому завжди снився неймовірної сили буран, що повибивав скло у всіх вікнах міських будинків і люди створили довжелезну чергу до його майстерні аби замовити нові шибки. Нинішня ситуація сприятлива для електронних ЗМІ, телебачення і радіомовлення. Всі бажають щоб саме їх слухали, дивилися, читали. А письменникам, мабуть, дуже хочеться щоб нарешті запроторені у квартири читачі звернули увагу на книги, які стоять у черзі (як жертви бурану до скляра) до прочитання і роками припадають пилюкою.
Отже, ви також зацікавлені аби ваші книги знайшли інтерес у читачів. Які саме були б корисні для смакування в даний час?
В тому то й справа що книги читач вибирає до смаку. Як правило, полюбляють приємні сюжети з хеппі-ендом. У мене є книги драматургійного плану, є гумористичного, фольклорні дослідження. Але хотів би звернути увагу читачів на зовсім свіжий роман що вийшов у київському видавництві «Гамазин» під назвою «Подвійний стандарт». Для зручності читачів він написаний віршами, адже так коротше і чіткіше можна донести думку і зекономити дорогоцінний час споживача.
Ви рекомендуєте для читання саме цю книгу? У чому її привабливість і чому читачі мають надати перевагу саме цьому творові?
З приводу привабливості я б не поспішав… Ця книга чимось подібна на дзеркало. У ній знаходять відображення і пізнають себе в героях самі читачі. Маю в арсеналі багато відгуків тих, хто уже ознайомився з романом а не поставив його в довжелезну чергу на полицю. Це і радує, і печалить водночас. Приємно, що твір не залишає байдужим читача, печалить його бажання смакувати чимось приємним і безконфліктним у самому собі. Я, мовляв, не такий, я засуджую негативного героя, я проти змальованих сцен… Колись сталінська цензура звинувачувала Миколу Хвильового в тому, що на сторінках його творів був геть відсутній позитивний герой. А письменник таким чином втовкмачував у голови людей просту істину: позитивного героя у тому суспільстві просто-напросто не було…
Привідкрийте завісу сюжету роману, у чому його несприйняття суспільством?
Ви маєте рацію: несприйняття. До мене спеціально на розмову прийшов один мій давній приятель, що славиться аналітичним розумом і спостережливістю. Він був неабияк схвильований і категорично заявив, що так жити не можна! Його не на жарт обурила концепція твору, яка не веде до «світлого майбутнього» або хоча б до світла в кінці тунелю. Він прочитав книгу сам і передав родичам щоб і ті…пізнали себе. Як написала одна читачка: «я пізнала там свого тата, маму і себе…».
А тепер до сюжету. Він простий і доступний до розуміння. До сповіді у храмі стоїть черга людей які мають час подумати над своїми неоковирними діями. Їх думки змальовано досить відверто і чітко. Люди різних професій нашого суспільства дають собі тверезу самокритичну оцінку і усвідомлюють глибину гріха. Там змальовано понад два десятки ремесел: від найдревнішої - повії до найпрестижнішої - президента країни. І всі вони позначені реалістичним одкровенням. Проте, коли надходить мить сповіді перед пастирем, їх наче підмінюють: те, що вони йому говорять зовсім відрізняється від того, про що вони так довго думали і каялися в черзі…
В цьому якраз і криється головний конфлікт твору?
Так, це головний конфлікт не тільки твору а й всього нашого суспільного життя. Невже ви не помічаєте театральності нашого буття? Ми граємо ролі, ми не є завжди справжніми та істинними. На вершині суспільства перебувають люди переконливо-говіркі з неабияким талантом перевтілення. Говоримо одне, думаємо друге, а діємо зовсім по-іншому. Я назвав роман за жанром сатирично-гумористичним, проте гарного настрою він не додає і реготати там, по суті, немає причини. Гірка іронія над собою. Згадайте Миколу Гоголя «Над ким смієтеся? Над собою смієтеся!..»
Ви тільки взялися підняти «не підйомне» питання чи спробували його якось вирішити?
Я тричі переписував «з нуля» останню главу, де виведено героя який зміг би зарадити глобальній суспільній проблемі. Але це за певних умов і досить тривалого часу. Справа в тім, що наше сучасне суспільство справді серйозно хворе. Його сутність пронизана вірусом який перебуває у пристосованій до умов свідомості, у нашому мозку. Як ракова пухлина він пустив метастази у всі сфери життя – морального, економічного, політичного. Чим не відображення сьогоднішньої пандемії? Але якщо коронавірус все ж таки буде подолано, то усвідомлене лицемірство, як образ дволикого Януса ще довго буде при владній короні. Не ратую за банальну однозначність речей і нашої поведінки, я закликаю людей до щирої людської порядності, де слово має вагу. Хтось із великих, коли його запитали про найважливіше бажання, відповів: «Я хотів би повернути словам їх первісний зміст».
Перебуваючи в домашньому карантині ви щось пишете із раніше відкладеного, із тих тем, що стояли у черзі?
Я вже говорив вам про дзеркало. Життя відображає актуальні теми які вимагають оприлюднення. Творчій людині (і не тільки) потрібне середовище для натхнення. Ми відчули сидячи вдома всю непривабливість «домашнього арешту». За вікном квітне весна, але без нас. Виявляється, не такі вже ми всесильні, коли не можемо вплинути на природу, на ситуацію, на час. Те, що останнім часом набуло ціни, стало простими папірцями за які навіть небезпечно вхопити продукти в магазині. Все інше із цікавих і дорогих речей просто не продається. Прийшов час подумати над справжньою істиною – людським життям і поваги до свого ближнього. В голову приходять не геть веселі думки, проте стає легше, коли викладаєш їх на папір. Так, наприклад, з’явився “Подвійний стандарт”. Пропоную фрагмент з розділу “Сповідь Сан-Романа”:
Великого не бачити вам зблизька,
Велике – здалеку, як сонце із туману,
Порозкриваєте з цікавості ротиська
І не побачите слугу свого Романа.
Мене так звуть, бо проза я верховна,
Мене читати – мінімум п’ять літ,
Діяльність наша зовсім не гріховна,
Це думки й практики довершений політ.
Нам трон дістався зовсім не у спадок,
Його здобуто голосом юрби,
І булава дає нам певну владу,
Якби з народом ми були. Якби...
Нелегко бути, друзі, якнайпершим,
Коли горіли очі в громадян,
Усе розпочинали, щоб завершить,
У кожного був план, конкретний план.
А ми взялися повалить минуле,
Везли нове у возику на ринок,
Про нас у світі вперше всі почули,
Згадавши атом, Прип’ять і калину.
І порох був, пістолі і гармати,
Ще й огризнутися могли навзаєм,
Усе змогли розтринькать і віддати,
Тож маєм, громадяни те, що маєм...
Період був цілком сертифікатний,
Було загальне – стало знову нашим,
За бартером, за принципом відкатним
Ukraine перетворилася на Russia.
А золото, насправді, не жовтаве,
Воно руде і майже зовсім лисе,
До того ж в управлінні явно мляве:
Хоч ситий вовк, а зирить все ж до лісу.
Вовчатам щиро роздано отари,
Нехай стрижуть для себе златі руна,
Про що базарив, те і розбазарив,
Бо виручала в кожен час комуна.
Дозрів до повного поняття світу,
Постав, як возвеличений месія,
Нашкрябавши із літер алфавіту,
Утвердив: «Україна – не Росія».
...Я був у списку справжніх переможців,
Як рій розлючений, кипів Майдан,
Був дикий мед, до меду була ложка
І пасіка для певних громадян.
Рої труїли знов якісь вандали,
Страждала влада, їй співали оди,
Ці руки ніби справді і не крали,
Чого ж ти знов обкрадений, народе?
Не тільки словом, а й спочатку ділом
Боролись за портфелі і посади,
Стелили м’яко, посміхались мило,
А до людей стояли чомусь задом.
Тому, що фейс обсипало прищами
Чи совісно було дивитись в очі?
Сварилися п’ять років до нестями,
Косою закривали горло й очі.
А міжусобиці розхитують престола,
Його сідлає «той, хто всіх почує»,
Голівонька на розум вельми квола,
Та красти у народу не гидує.
Він послідовний, впертий і уважний,
Прийде, побачить, безумовно вкраде:
Світогляд у чиновника гаражний,
Хоч обійняв найвищую посаду.
Терпіти далі не було вже сили,
Майдан, убивства, все горить дотла...
А злодій із майном на гвинтокрилі
Гайнув до двоголового орла...
Але ж книгарні нині зачинено на карантин. Де взяти вашу книгу?
Є інтернет-магазини. Набираєте пошукові слова «Роман «Подвійний стандарт» «купити» і поштою отримуєте книгу. До речі у видавництві роману не останню роль зіграв благодійний Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом». Я щиро вдячний за надану допомогу і вірю, що вірус суспільної бездуховності та таємничої хвороби подолаємо тільки разом.