Ті, що плинуть у вічності: про картину Жюля Фландрена
Вацлав Ніжинський і Анна Павлова, що пурхають на полотні Жюля Фландрена — сцена з вистави «Сильфіди» Російських балетів, вперше показаних у паризькому Театрі Шатле у 1909 році. На задньому плані ледь намічений кордебалет, синій колір практично об’єднує плани, лише яскраве світло виділяє ескізно написану легендарну пару…
На початку XX століття Париж був у захваті від Російських балетів Дягілєва. Фландрен, пристрасний любитель музики і танцю, одним із перших художників зробив танцівників цієї трупи головними героями своїх робіт. Дягілєв, антрепренер Російських балетів, був упевнений, що для сучасних йому художників новаторські сценографія, костюми, музика й рухи є тим самим, чим були для майстрів Відродження давньоримські фрески.
Фландрен створював ескізи і фотографії під час вистав, а потім писав полотно у своєму ательє.
На відміну від інших художників (згадаємо Дега та його танцівниць), Фландрен не намагався відобразити рух і швидкоплинність, навпаки, через завмерлу мить він прагнув передати вічність.
«Сильфіди» вразили його тим, що в балеті немає сюжету — це свято танцю в чистому вигляді. Особливо прекрасним був Ніжинський, уродженець Києва, що літав на сцені, як «чорно-білий метелик поруч із сильфідами». Його довге розвіяне волосся надавало образу жіночну грацію, він першим із танцюристів-чоловіків танцював у пуантах
«Він досягає неможливого. У ньому — вся краса класичних фресок і статуй», — Огюст Роден про Вацлава Ніжинського
Згадаймо про найперший виступ Вацлава Ніжинського. Перед вами уривок із книги «Ніжинський» Люсі Мур (2013, Profile Books):
«Перший публічний виступ Вацлава відбувся в Одесі на Великдень у 1894 році. Йому було п’ять років. Він і Стасик (брат Вацлава. — Прим. ред.) танцювали гопака. На Стасику, який виконував чоловічу роль, були сині шаровари, біла вільна сорочка і червоний широкий пояс, а на Вацлаві, який виконував жіночу роль, — вишиванка і вінок із маками, волошками та стрічками. На обох були чоботи з червоної м’якої шкіри.
“Смаглявий, кароокий, із довгими віями — в ньому складно було розгледіти хлопчика”, — згадувала Броніслава Ніжинська (сестра Вацлава. — Прим. ред.). Публіка була у захваті від їхніх розніжок, “повзунків”, стрибків і великих “тинків” у повороті. Під оплески, крики “біс” і “браво” їм довелося повторювати свій танець двічі.
Наступного разу Вацлав виконав гопак на Різдво того ж року. Тепер він виступав один у тому ж костюмі, що був на його браті півроку тому. Він так високо стрибав у розніжці, торкаючись руками відразу обох підборів, із кожним разом прискорюючись! А закінчив виступ у присядці з обертаннями. Батько Ніжинського був дуже задоволений своїм сином і навіть сказав, що не кожному дорослому вдаються ці складні рухи гопака».
На відміну від Ніжинського, який став символом нового бачення танцю, Фландрен не був авангардистом.
Тоді як Матісс, його однокурсник у дні навчання у Гюстава Моро, прагнув порвати з традиційною школою, Фландрен — водночас шанувальник класичного мистецтва й адепт художніх пошуків групи «Набі», імпресіоністів і фовістів — намагався об’єднати у своїй творчості минуле і сьогодення.
Деякі мистецтвознавці вважають, що подібний еволюційний підхід, можливо, вартував художнику місця в арт-пантеоні XX століття. Нове сторіччя вимагало відмови від усталених форм і радикальних змін у всіх видах мистецтва.
У наші дні інтерес до творчості Фландрена став повертатися з тієї ж причини, з якої раніше художник був забутий. Його пошуки еволюційних змін у мистецтві нарешті удостоїлися уваги істориків і публіки.
