Для чого потрібні годинникові вежі?
Сьогодні будь-яка людина може дізнатися час із точністю до секунди. І ми сприймаємо це як належне, адже можливостей безліч - від звичайних годинників і телефонів до екранів комп'ютерів і цифрових радіостанцій.
Раніше час підказували годинники, що розміщувались на міських вежах. Спочатку вони не мали циферблатів і тому "ховалися" всередині будівлі, а їхній потужний дзвін було чути здалеку.
У середні віки європейські міста будували високі й масивні годинникові конструкції, це був своєрідний тренд. Пізніше вони стали символом важливих національних подій.
Нині, коли за вікном XXI століття, годинникові вежі часто не виконують свою первісну функцію. То чому ж ми не відмовляємось від них, а навпаки - бережемо, ремонтуємо, і навіть присвячуємо сторінки у соцмережах?
Старий Джо з Бірмінгема
100-метрова меморіальна вежа Джозеф Чемберлен, яку в народі прозвали Старий Джо, - найвища в Британії годинникова вежа, що стоїть окремо.
Вона з'явилася на початку XX століття в університеті Бірмінгема і має ім'я одного з найвпливовіших політиків Вікторіанської Англії.
"Старий Джо ніколи не припиняв позначати час ударами свого дзвону. Він і нині служить людям", - каже Метт Коул, викладач історії в університеті.
"У ті часи це була своєрідна реклама. Гадаю, ідея полягала в тому, щоб люди, які проходили повз або їхали потягом, що прямував до Бірмінгема, зацікавились і запитали: "Що це за штука така?"
Вежу добре видно за багато миль, вона є символом університету.
Яким би поганим не був твій день на роботі, завжди втішно, коли виходиш і бачиш годинник у міських сутінках".
Старий Джо має навіть власну сторінку у Twitter і 7 тисяч підписників.
Годинник є невід'ємною частиною університетських свят, зокрема випускних. Це - ідеальний майданчик для церемоній, а його сяючий циферблат, як вважають, був джерелом натхнення під час створення Дж. Р. Р. Толкіном "Ока Саурона" в трилогії "Володар перснів".
"Тут я зустрів свою дружину"
Годинникові вежі припинили бути головним орієнтиром часу, але залишаються зручним майданчиком для зустрічі з друзями.
Так, для Стіва Шорні з Бристоля Ювілейна годинникова вежа у Веймуті - особливе місце, адже там він зустрів жінку, яка стала його дружиною.
"Далекого 1968-го я і двоє моїх друзів вирішили провести вікенд у Веймуті, - розповідає чоловік. - Грошей у нас не було, тож ми подорожували автостопом. А щоб не заблукати, домовились зустрітись біля Ювілейної годинникової вежі".
Поки чекали, побачили двох дівчат, і не довго думаючи, запросили їх на побачення.
"Коли я повернувся додому після того вікенду, сказав батькам:" Гадаю, я зустрів дівчину, з якою одружуся", - ділиться спогадами Стів.
Стів і Джанет разом вже 51 рік, 48 з яких - у шлюбі.
"Ми доволі часто їздимо до Веймута, сідаємо під вежею і згадуємо: "Ось тут все й почалося, коли я тебе побачив. Тепер у нас двоє дітей і троє онуків, - розповідає чоловік. - Джанет також із Бристоля, а у Веймуті відпочивала з подругою. Двоє з Бристоля зустрілися у Веймуті, і це - звичайно, доля.
"Коли проб'є п'ята, маєш бути вдома"
Якщо у великих містах, як Бірмінгем, є кілька пам'яток, що є предметом гордості своїх мешканців, то у містечках і селах годинникова вежа - це зазвичай головна частина місцевої ідентичності.
Таким є містечко Камборн в графстві Корнуолл.
"Годинник - це частина нашої культури, історії і навіть поведінки, - розповідає Айвор Коркелл, який народився і все життя прожив у Камборні. - Пам'ятаю, як у дитинстві мама завжди наказувала: коли проб'є п'ята, маєш бути вдома. Це час вечірнього чаю.
А от з обідом було складніше, адже нам малим потрібно було порахувати до 12, а це не завжди виходило. Тому деякі діти приходили додому об 11:00 - на годину раніше".
Годинник для їхньої вежі розробила компанія Dent, і це - джерело особливої гордості для місцевих.
Адже саме Dent розробила механізм лондонського Біг-Бена, що "мешкає" у вежі Елізабет у будівлі британського парламенту.
Годинник у Камборні часто називають маленьким Беном.
У Мартіна Вайтлі, який виріс у Корнуоллі, з цим годинником пов'язані особливо теплі спогади. Його батько свого часу працював у вежі - заводив та чистив годинниковий механізм.
"Пам'ятаю, як разом з татом підіймалися внутрішніми сходами, щоб завести нашого красеня, - розповідає він. - Механізм працював завдяки силі тяжіння двох гир. Велика приводила в дію дзвони, а мала - стрілки циферблату.
Я напружувався і прикладав всю силу свого маленького тіла, щоб провернути ручку механізму. А тато робив це однією рукою і здавався мені суперменом".
"Це старий механічний годинник, молодший брат Біг-Бена, був і залишається важливою частиною нашого міста, - каже Айвор. - Ми ходимо повз нього, насолоджуємося його виглядом і, звичайно, звіряємо за ним час.
Коли, приміром, поспішаєш на автобус, завжди орієнтуєшся на нього. А його дзвін чути на все місто".
Спогад на тілі
Деяким людям годинникова вежа нагадує про щасливі та важливі моменти в житті.
Деніз Кафлан та її чоловік Девід одружилися в 2016 році на набережній Веймута, поруч з Ювілейною вежею приморського міста.
"Девід навіть запропонував набити тату із зображенням Ювілейної вежі як спогад про наше весілля, - розповідає Деніз. - Якось ми проходили повз вежу і він просто сказав: може, зробити тату з цим годинником.
А я жартома додала: зроби, але хай тоді він показує 3 години - час, коли ми одружилися. Так він і зробив!"
Для Деніз важливо, що за годинником, який продовжує показувати правильний час, доглядають.
"Ювілейна вежа завжди тут стояла, - каже вона. - Моя мама досі живе у Веймуті. Люблю це місто і часто до нього повертаюся.
Вежа стоїть посеред набережної, ви її не минете. І мені це подобається".
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.