У неділю, 27 жовтня, у культурно-мистецькому центрі «Красне» (екс- Луцький районний будинок культури) відбулася вистава народного аматорського театру-студії «ГаРмИдЕр» «Мазайло» за п’єсою відомого українського драматурга Миколи Куліша «Мина Мазайло». За визначенням самого автора, це – сатирична комедія, але у ній присутні й трагічність становлення української мови й зацькованого народу, тому – трагікомедія.
У темі твору тісно переплелися плюси та мінуси міщанства, українізації та русифікації. Як виявилося, на довгі 90 літ, до сьогодення. Саме стільки виповнилося з часу виходу п’єси на театральній сцені, зокрема, легендарного «Березолю» Леся Курбаса у Харкові. Цікаво, що роль тьоті Моті тоді зіграла наша землячка – волинянка Наталія Ужвій. А 1991 року співавтором сценарію однойменної двосерійної телевистави став Лесь Танюк – режисер театру і кіно, громадський та політичний діяч, правозахисник, який свого часу жив і працював у Луцьку.
У наші дні продовжив традицію славетних земляків щодо популяризації твору «Мина Мазайло» засобами Мельпомени творчий колектив «ГаРмИдЕру». До слова, це вже не перша його спроба (на чолі з Русланою Порицькою) поставити згадану Кулішеву п’єсу. Адже прем’єра вистави «Мазайло» відбулася 12 грудня 2010 року. Виконавець ролі Мини Марковича лишився незмінним – це Павло Порицький, як, власне, і «дядько Тарас», якого зіграв Дмитро Безвербний. У першій постановці, як і в цьогорічній, вчительку «правільних проізношеній» Баронову-Козино втілила на сцені Марія Доманська. Після певної перерви повернулася до гри в театрі й старої-доброї ролі Соломія Бутейко (Сидун) в образі тьоті Моті. Рину Мазайло, як і 9 років тому, зіграла Валерія Линник (тоді – Семенюк – авт.).
Досить оригінально дебютував у складі «ГаРмИдЕру» колишній актор Волинського обласного академічного театру ляльок Вадим Хаїнський, виконавши роль Мокія, сина головного героя, палкого прихильника українізації. А Оксана Бречко, яка грає в театрі вже вісім років, втілила образ Улі, подруги Рини, яка спершу має допомогти переконати її брати змінити українське прізвище разом із усієї ріднею, а потім сама закохується не тільки у мелодійність «нашої калинової» з уст Мокія, а у нього самого. Щодо ролі Лини Мазайлихи, то її у другій версії спектаклю зіграла Юлія Яцун.
Спочатку безмовно, а потім і заговоривши та заспівавши на повен голос українською, за усім дійством спостерігали прабатьки роду Мазайла (Петро Дмитрук, Юрій Ляшук та Сергій Панас). І як тут було змовчати, коли Мина Маркович задумав змінити це давнє козацьке прізвище на російський манер. Тільки тому, щоб вони йому не ввижалися в жахіттях, пішов на компроміс, запропонований своїм братом Тарасом із Києва, залишити корінь «Маз». Ще одну паралель із сучасністю несподівано для себе й для нас провів ще 90 років тому сам автор п’єси – Микола Куліш, пропонуючи устами своєї героїні Рини такий варіант нового прізвища, як Мазеленський...
Досі не втрачає актуальності в Україні, на відміну від інших пострадянських республік, так зване мовне питання. Ним багато років спекулюють окремі політики й громадські діячі, навіть тепер, коли на сході йде війна. Вочевидь, не всі нащадки прочитали між рядків послання Миколи Куліша, засланого радянською владою на Соловки та розстріляного 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії, про те, що мова не є остаточним показником у визначенні національної самоідентифікації людини. Вже п’ять років ми є свідками того, що територіальну цілісність України захищають не лише україномовні її громадяни, водночас, щирі патріоти своєї землі. От тільки парадокс, що теперішня столиця – Київ – стає все більше схожою на «Кієв», а колишня – Харків – таки прагне залишити у далекому минулому «Харьков». Хоча й там, і там ще досі знайдеться своя «тьотя Мотя», яка в будь-якому разі запитає: «Навіщо нам іспортілі город?».
