На виставці «Схід художників» у Музеї Мармоттан-Моне більшість представлених робіт – або еротичні фантазії європейських живописців на тему оголених жінок у гаремах і хаммамах, або жорстокі історії про спрагу, відсікання голів ворогам та пустельні пейзажі.
Про орієнталізм у живописі XIX–XX століть ми неодмінно поговоримо пізніше, а сьогодні я напишу кілька слів про те, що куратори експозиції помістили «в сяючі дужки» – про орієнталізм у імпресіоністів.
До уваги відвідувачів запропоновано лише три пейзажі: два Огюста Ренуара й один Клода Моне. І все ж завдяки їм можна дізнатися багато цікавого про творчі пошуки художників.
Приміром, ми можемо згадати про те, що у 1861–1862 роках Моне служив у війську в Алжирі, проте ефект яскравого південного сонця на деревах і будівлях він написав лише за 20 років потому в Італії.
Для Огюста Ренуара, що двічі відвідав Алжир, подорож у 1881 році збіглася з періодом пошуків і сумнівів у баченні імпресіонізму. Незважаючи на це, переконані куратори, пейзажі, написані в Африці, мають такий вигляд, немов Ренуар дозволив собі більше фарб і «вольностей» зі світлом, ніж раніше.
Чи був йому цікавий екзотизм південних країн? Судячи з роботи «Алжирський пейзаж, або Яр здичавілої жінки» – немає. Картина написана таким чином, що історія про якусь загадкову жінку, що, ймовірно, загубила своїх дітей в яру, зацікавила Ренуара менше, ніж густа рослинність, котра займає майже все місце на полотні.
Здається, художник зменшує нас до розмірів тих самих дітей, що загубилися, надмірно завищуючи лінію горизонту і передаючи за допомогою швидких і коротких мазків пензля свої враження від залитих світлом чи захованих у тінь рослин, а не їхній реальний вигляд.
