А чим, по суті, є маленьке місто? Це розширена метафора камерності. Це люди, яких можеш перерахувати на пальцях, знаєш поіменно. Крамнички, куди йдеш на запах і знайому посмішку. Кав’ярні, де пишуть на горнятку твоє ім’я, щойно ти зайшов в двері. У нас все, що треба – на відстані витягнутої руки. Все, що хочеш – на маршрутному відрізку в 10 – 15 хвилин. Луцьку не пасують гіпермаркети. Йому світові бренди, як сувенір від далеких друзів з-за кордону, – аби було, на згадку… Істинний цимес у нас – це крафт. Це наша особливість, наша фішечка. Бо той, хто знає життя і спробував всяке, уже перевірив стару відому істину: найкраще те, що створене фактично при тобі, зросло на очах. Бо крафтове – це, як лист, написаний від руки: в ньому почерк, характер, стиль, відображення майстра, врешті-решт. Ти несеш додому не просто річ, а чиюсь вдачу, яка відгукнулася тобі самому. У тебе «житиме» чиєсь серце, чийсь теплий дотик. Ці предмети, як індикатори смаку, як акценти і наголоси в побуті. Такі речі створюють ауру дому, у них вібрують смисли, настрої, тихо перемовляються доведені до рівня мистецтва ремесла…
Ви знали, якщо вранці зварити каву у керамічній турці, авторства знайомого гончаря, а потім в його ж посуді запарити вівсянку, це вже ніби з ним поснідати. Їсиш і роздивляєшся кола в тарілці. І вже тобі подача мистецька, а додаткова сервіровка наче й зайва. І робиться дивно, як глина на дотик і запах в якихось тектонічних несвідомих глибинах відгукується чимось давно відомим, впізнаваним. Колись, багато років тому гончарне коло розірвало мене в щепки: його концентричні шаманські танці ввели мене в транс. Уроборос зробив свою справу. Перед очима мінялись слайди випадкової згадки про невипадкову зустріч. Йшов собі посеред світу гончар Іван Панков, запрошував "халву їсти, розмову балакати", а сам показував якесь чародійство. В хаосмосі його майстерні була потужна стереосистема, з якої текла вода. Буквально. За роботою він слухав річку. Іван давав відчути глину і говорив про життя. Казав, що все можна змінити в один момент, перевернути життя з голови на ноги і навпаки. Мій погляд впав на важку столітню пляшку з товстого зеленого скла. "Це подарунок однієї черниці, – вловив мій інтерес гончар, – там живе джин. Потри пляшку і загадай якесь дуже щире нематеріальне бажання. Він виконає". І це була правда. Джин розпізнав калібр мого хотіння і дозволив диву статися. Я запам'ятала глину на дотик. Тоді мені вчувалась якась первозданність в тій праці. Мені здавалось, що ми і самі зроблені з такої ж глини, в яку Господь вдихнув життя. Минуло 12 років. Іван спостерігає за цією мишачою метушнею уже згори. Певно, він говорить з Богом про глину і творення. І посміхається, коли хтось сьорбає чай з його горнятка...
А тоді збереш себе в купу з усіх тих спогадів і залізеш у шафу по плечі в пошуках чогось ТАКОГО, особливого, не як завжди. Бувають речі, які не просто з'являються з розпродажу і повисають собі поміж інших в шафі. Вони народжуються з мрії, як діти. Вони визначають настрій і поставу. Навіть якогось блиску очам додають... В такому одязі по-особливому тепло і м'яко, як з коханою людиною. Такі речі я називаю вічними: їх поки не зносиш до дір, не розпрощаєшся, вони не набридають і не втрачають актуальності. Така річ може з'явитись тільки в чарівних руках, які люблять свою справу, в руках Олі Косюк. Це стає зрозуміло, щойно переступиш поріг її майстерні в центрі міста під самісіньким небом. Вона гладить рукою шерсть в «ялиночку» і дивиться десь крізь вікно, на куполи собору, вигадуючи силуети і моделі, подумки малюючи в хмарах лекала. Вона не шиє сукні, вона пише портрети в тканині, вшиває гонор в рукави і мрії в кишені. Все у неї чітко, чисто і творчо: від рівних стосиків незвичайної тканинки і кольорового букету блискавок в білому кошичку, повітряної ширми і величенького горнятка з Луцьком до тераси з видом на проспект Волі і Театральний майдан. На цій терасі Оля п'є каву і ловить з хмар ідеї, надихаючись красою. Побувавши у неї раз, будеш згадувати ці всі деталі щоразу, коли одягатимеш річ, яку вона створила.
Але особливе естетство – це зроблена на замовлення ювелірна прикраса. Коли пані претендує на оригінальність і стиль, на її руці загубиться Pandora. Навряд чи щось про неї “скаже” сережка чи перстень з масмаркету. Направду, про половину прикрас зі скриньки і не згадаєш нічого: де взялося, якась нагода, дарував хто, чи так собі «придбалося»?
“Створити прикрасу під себе – це маркер смаку жінки”, – каже засновник ювелірної майстерні “Grafit” Тарас Янюк. Четверо хлопців в центрі найзатишнішої, найстильнішої вулиці Луцька, в майже таємному закапелку Галереї Мистецтв створюють свою особливу казку старого міста, з золота і срібла, гравіюють красиві слова на дорогоцінному металі, вкарбовують в пам’ять красиве, інкрустують неспішні будні маленького містечка дивовижним камінням. У їхніх прикрасах – історія витонченої майстерності. Це Чарівники Смарагдового міста, не інакше. Вони прочитають думку і виконають бажання, хочете в сріблі, хочете в золоті. В них жмені кольорових камінців в красивих коробочках. В цій ювелірній майстерні творяться не ланцюжки з сережками, тут здійснюється магія, стається алетейя. В майстерні задіюються стихії, тут ейдос перстня народжується зі срібла, набуває форм, чітких обрисів, вишліфовується Майстром під власницю. Повільно і впевнено гравірується в камені її характер. Один лише раз. І більше такого не буде. 100%-й повтор, напевно, можливий, проте не цікавий. Це філософія Тараса, це його коштовна релігія. “Ми разом мріємо, вигадуємо, фантазуючи малюємо… в цьому і є кайф творчості, в створенні особливого, автентичного, абсолютного доречного для цієї людини”.
Тепер, коли у вас з’явиться красива мрія, ви знаєте, де її втілити. І матимете не просто прикрасу, а талісман, авторський штрих, по якому вас запам’ятають, і який ви самі не збудете, як, можливо, одну з найчарівніших подій, свідками і співучасниками якої стали.
… у світі, де прискорюється час і рух, де конвеєрною стрічкою пролітає поряд з масовим виробництвом і наше життя, мати можливість вповільнити крок і посмакувати рукотворне, крафтове, докласти свою скромну руку до створення і ідею для втілення – це істинна розкіш, якою гріх знехтувати. Життя вимагає швидкості? Відповімо йому якістю. І автентичністю. Неповторною неповторністю.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
