Як наші батьки були молодими

21 січня 2019, в 09:12

Від перекладача

В основі пропонованого читачам твору лежить розповідь про паломництво луцьких караїмів до Деражного (поселення за 60 км від Луцька, нині Рівненська обл.). Автор міг і сам бути учасником однієї з таких щорічних подорожей, адже, як свідчать історичні джерела, востаннє караїми приїжджали на деражненське кладовище у вересні 1890 р., коли О. Мардковичу було п’ятнадцять років. Письменник у своїй розповіді не відходить від поширених стереотипів, зокрема й того, що караїмів у Деражному винищили українські гайдамаки. Насправді в часи Коліївщини в цьому містечку караїмської громади вже не було, могли проживати лише поодинокі караїми. Публікуємо нарис як пам’ятку бідної чисельно караїмської літератури.

У давньому Луцьку

Семунцю, ти готовий? − гукає Нисан, хлопець десяти років, заглядаючи до друга крізь одчинене вікно.
Готовий! Лечу!

У вікні показався старший школяр, високий і тонкий, як жердина, з сухорлявим безкровним лицем.

Скоро їдете? − спитав у Нисана.
Вже готові. Але тато кажуть, що нема чого спішити, якщо й пізніше вийдемо, то не спізнимося.
Еге, вашим коням не однаково… Що робить Кі-леола́м-Хасдо́? Ти був там?
Зараз біжу.

Кі-леолам-Хасдом звався Моше, однокласник, що доводився Нисанові двоюрідним братом. Моше вирізнявся з-поміж інших учнів високим, як у півня, голосом. Коли в кенасі читали «Году лаадонай», то Моше зі всіх сил брався підтягувати, та так, що його спів було чути далеко у дворі кенаси. З тих пір його й прозвали Кі-леолам-Хасдо.

Нисан знайшов друга в саду під великою старою вишнею. Сад був залитий сліпучим сонячним промінням. Кожна травинка, що тяглася з землі, кожен листок дерева виблискували, насолоджуючись благословенним теплом і сяйвом, як тішиться здорова і весела дитина коло грудей матері. Вишню вкривали яскраво-червоні плоди. У затінку цього дерева, немов у шатрі, стояв Кі-леолам-Хасдо. Він неспішно рвав стиглі вишні і складав їх на грубий папір від цукру.

− Візьму з собою в дорогу, − пояснив другові. − Як захочу пити і не буде води, то їстиму вишні.

Скажи краще: ми їстимемо, − підправив його Нисан і похвалив: − Правильно робиш. Рви побільше.

І, відчувши вже зараз якусь сухість у горлі, Нисан без довгих роздумів набрав з паперу повні пригорщі плодів.

О, дивись, − гукнув невдоволено Моше, − помічник знайшовся!
Не скупися, брате. Я тільки позичаю в тебе ці вишні, − заспокоїв його Нисан. − Як заведу собі сади царя Соломона, то посаджу там багато дерев. Оттоді побачиш: віддам тобі двічі більше.

Моше не був скупий, він просто не любив, коли хтось нищить працю його рук.

Хочеш вишень, то нарви сам з дерева, − сказав він другові. − Що, рук нема?
Чому нема, є, − відповів Нисан. − Тільки зайняті, тримають вишні. Крім того, я не можу рвати з дерева: вуха не дають!
Моше здивовано поглянув на друга: що це він плете?
Не розумієш? − спитав Нисан. − Забув, як торік рвали яблука? Тітонька так наскубла вуха, що два дні вогнем горіли.
Мені вуха не горіли, − сухо одказав Моше, − вони звикли.

Тільки-но він замовк, як з дому почувся пронизливий голос тітоньки Рахелі:

Мойсю, хто там у саду?

Нисан уже встиг напхати повен рот вишень, тож мало ними не вдавився. Він швиденько ковтнув плоди разом з камінцями, решту порозпихав по кишенях і взявся виходити з саду. За ним простував Моше. Він не забув прихопити із зеленої гущавини пакунок з вишнями.

Добридень, тітонько, − обізвався Моше. − Мати послала мене поспитати, чи ви готові їхати. Ми вже рушаємо.
Готова, готова… Знаю я тебе, шибенику. Скажи-но краще, що ти робив у садку. Вишні рвав?
Та що ви, тітонько. Не рвав, − дивлячись невинними очима, відповів Нисан. − Тільки з Моше привітався.

Але від очей тітоньки Рахелі не сховалася широко випнута кишеня хлопця.

Розумне дитя, − похвалила вона його і покликала до себе: − А ходи-но ближче.

«Пропали вуха», − подумав хлопчик. Відступаючи назад, сказав:

Не гнівайтеся, тітонько. Мені нема коли. Мати наказували, щоб одна нога тут, а друга там. Біжу додому.

І, затуливши долонями вуха, немов остерігаючись, що тітонька Рахель якимось дивом зуміє його наздогнати, хлопчик щодуху побіг додому.

З самого ранку на Караїмській вулиці було гамірно. Цього дня люди, як казала стара мудра Рухама, побудили півнів. Уся вулиця була заставлена возами, немов майдан у день ярмарку. Приїхали сільські караїми з ближніх і дальніх сіл, міські також запрягали свої коні. Тут два сусіди сваряться за загублений батіг, а там неприв’язаний гарячий кінь стає дибки до неба. Жінки приготували все, що треба для дороги. Діти, як миші, снували від дому до дому. На вулиці постійно чувся крик розгніваних матерів: «Аврамцю! Шемельцю! Де ці шибеники поділися?.. Якове, я тебе гукаю!».

Сьогодні луцькі караїми за давнім звичаєм зібралися їхати до Деражна. Там колись була велика і квітуча громада, стерта з лиця землі в часи розбійників-гайдамаків. Влітку кожного року караїми їдуть туди помолитися на старому кладовищі, яке залишилося одним-єдиною згадкою про їхніх братів.

Був уже полудень, коли перша підвода виїхала з Караїмської вулиці. За нею, знімаючи стовпи куряви, потяглася й решта. Шалом-Авраам, Нисанів батько, виїжджав одним з останніх. У нього на возі сиділи дружина Девора та її сестра Рахель. Всередині повмощувалися, як ніжні телятка на сіні, діти: Моше й Нисан.

Всівшись на возі, Нисан став малювати на долоні кружечки і безгучно, самими губами питати в Моше, чи той не забув узяти вишні. Моше кивнув головою, щоб Нисан не хвилювався: все на своєму місці!

Шалом-Авраам грайливо вимахував батогом у повітрі. Коні тягли воза, і будинки на Караїмській вулиці втікали від дитячих очей, як білі гуси від палиці пастуха. Жінки упівголоса читали «Якщо хтось довіряється Тобі…».

Відомо, що в кожного караїма в крові любов до коней. Як старе, так і молоде радіє, побачивши гарного коня. Ця риса стала притаманна караїмам у ті давні часи, коли наші предки проводили своє життя на конях. Тим-то нема чого дивуватися, що Шалом-Авраам дуже любив коні. Він був не тільки любителем, а й великим знавцем цієї справи. Його поради питали і караїми, і поляки, коли треба було купити коня. Він стоптав не одну пару чобіт, мандруючи ярмарками Волині і Поділля, купуючи, продаючи і міняючи коні, аж поки йому вдавалося знайти потрібну пару. Тепер його гнідих знало все місто. Він пишався ними і глядів їх, як мати пестить свою дитину; уночі вставав подивитися, чи спокійно вони лежать. Гарні, показні були коні в Шалома-Авраама, легко бігали, проте мали одну погану рису: вони не терпіли, коли бачили перед собою інші коні. Досить їм було угледіти на дорозі якогось воза, байдуже, чи це був запряжений у три ряди шістьома повнокровними кіньми панський віз, чи сухий коник селянина, вони втрачали спокій. Без батога пускалися в галоп, аж поки самі не опинялися попереду.

Не один раз було так, що передній візниця − здебільшого панський слуга − не хотів залишатися позаду і заходився гнати свої гривасті. Тоді починалися справжні кінські перегони, починалося шалене галопування на важкій сільській дорозі. Шалом-Авраам, жаліючи свої коні, щосили тягнув віжки, щоб стримати цей біг, але це мало що допомагало: його гніді мали власну гордість! Наробити куряви під ніс переднім коням і лише тоді заспокоїтися − такою була їхня вдача.

Те саме було й тепер. Підвода Шалома-Авраама обігнала тих, що виїхали раніше від неї, і першою прибула до назначеного місця зупинки, на півдорозі до Деражна, в лісі.

Під зеленим шатром

Треба було бачити цей величавий ліс, якому, здавалося, немає кінця і краю. Треба було бачити ці старі дуби, що їхніх верхівок не могло сягнути людське око. Тут, у зеленому пахучому холодку, біля струмка, який починався з джерела десь у глибокій гущавині лісу, спинився табір. Розпряжені коні з насолодою пощипували зелену лісову траву і вмочували ніжні вуста в холодну джерельну воду.

Діти гралися в жмурки, ховаючись між дерев і гукаючи одне одного. Що то було веселощів! Що було радості! Ось чується зляканий голос одного хитруна:

Вовк! Вовк стоїть за деревом.
Бачу! Бачу! − повторює другий. − Тільки це не вовк, а старий ведмідь!
Рятуйтеся, хлопці! − кричить третій. − Лізьте на дерева!

І швидко, немов і справді рятуючись од великої небезпеки, всі, як мавпи, повилазили на дерева і взялися кидати в «старого ведмедя» (а насправді це була зламана обвисла гілляка) сосновими шишками і всім, що потрапляло під руки.

Я поцілив у нього! − почулося з одного дерева.
І я йому добре вклав! − хвалиться ще один «мисливець». − Добре пам`ятатиме.

Усі голоси заглушив оклик Мойся Кі-леолам-Хасдо, якому вдалося відбити гілку від дерева:

Я вбив його. Бачили, як упав?

На цьому гра скінчилася, потрібно було вигадувати щось нове, всі стали злазити з дерев. Не одні штани в цей час порвалися. Але хто думає про такі дрібниці під час гри ?! Прийде мати з голкою і нитками та й полатає порваний одяг. У цей час її розпашіле дитя їстиме скибку хліба, на яку великими краплями спадатимуть з лоба краплі поту. Воно їсть цей хліб, мало не давлячись − нема часу! Голоси товаришів кличуть до невідкладних справ.

Матусю, швидше! − мало не плачучи, просить хлопець матір, яка тримає в руках одяг.

Веселий час, незабутні роки! Годі вас повернути, але яке щастя, що ви були! Любо вас згадати, як наприкінці дощового дня приємно згадати сонячний ранок. Такий спогад проганяє не одну хмару з людського серця і своїм далеким посвітом розтоплює кригу безрадісного життя… Старий ліс завжди задуманий, завжди засмучений. Цього разу він просвітлив своє сумне лице, зачувши біля ніг веселі голоси і безжурні жарти молодих людей.

Знаєш, щось мені сухо в горлі, − каже Нисан другові. − Де твої вишні?

Кі-леолам-Хасдо пішов до воза, трохи пошпортався і вийняв з сіна паперовий клуночок. Неабияк величаючись своїм багатством, приніс його на те місце, де під деревами на нього чекала ватага ровесників.

Чекайте, не рвіть мені з рук! − розсердився Моше. − Кожен з’їсть свої дві вишні.
Так мало?! − почулися невдоволені голоси.
Мені належить чотири, − сказав Нисан. − Дві за товариство, а дві за родинну близькість.
Якщо хочеш знати, то тобі зовсім нічого не належиться, − відказав Моше. − Ти з’їв не тільки свою частку, а й частку свого потомства!
Мені жаль Нисанових потомків, − буркнув Леві, − вони не покуштують Мойсьових вишень!

Моше обережно розгорнув пакуночок. І тут з грудей десятка хлопців вирвався такий регіт, що аж затрусилося листя на деревах. Хлопці стали глузувати з хлопця, який тепер став посміховиськом, і кидати в нього камінцями з вишень.

Кі-леолам-Хасдо! Кі-леолам-Хасдо! Що за ведмідь лежав на твоїх вишнях?
Бачите, я був не дурний, вчасно забравши свою частку, − сказав, сміючись, Нисан.

Підкріпившись їжею і змочивши пересохле горло наперстком горілки, позбиралися чоловіки. Вони посідали на траву і стали диміти люльками. У їхньому колі став невеликий худорлявий чоловічок з маленькою козлячою борідкою і сміхотливими очима.

Єзекіїль! − стали просити його всі. − Розкажи нам яку-небудь веселу історію.

Караїмів знають у світі як талановитих творців пісень і віршів. З чотирьох караїмів один складає вірші. Добрі чи погані − то вже інша річ. Хтось казав, що якби караїми так шили чоботи, як вони складають вірші, то їхні горщики були б набагато повнішими.

Луцькій громаді ніколи не бракувало поетів. Але Єзекіїль вирізнявся з-поміж інших тутешніх поетів так, як велика річка відрізняється від маленького струмочка. Він творив легко, без мук і поту. Весело і заіграшки складав свої вірші, де під прикриттям гумору зажди лежав здоровий фундамент розумної думки.

Тепер, тримаючи в роті коротку люльку, Єзекіїль дивився усміхненими, ледь примруженими очима, як одна з матерів намащує маслом синові скибку хліба. Спершу грубо намазала з одного боку, тоді стала класти масло з другого. Щось зачепило поетове серце, спонукавши його до праці. У голові йому просвітліло, як світліє вранці небо, коли перший промінь сонця пробивається крізь морок ночі. Звідкись узялися слова, слова стали збиратися в рядки.

Як досвідчений ткач, що, примруживши очі, припасовує нитки на новому виробі, так і Єзекіїль компонував у голові рядки нового вірша. Кожне слово, кожне речення ставало на своє місце. Після того, пустивши через ніс дим і вийнявши з рота люльку, почав говорити, звертаючись до дитини, що простягнула руку до хліба:

Як намастять на два боки
Скибку маслом − не займай,
Рук не маж, біжи навтьоки,
Того хліба не чіпай.
Як відкусиш собі ласо −
То живіт ушкодиш свій,
Бо всередині під маслом
Причаївсь лукавий змій.
Навіть мати як попросить −
Щоб уникнути біди,
Їй скажи: не треба, досить.
І подякуй за труди.

Хлопчик стояв з широко розплющеними очима і не знав, що робити: брати хліб з рук матері чи ні. А якщо й справді там сидить змій? Усі котилися од реготу, тримаючись за животи. Тільки розгнівана мати з намазаною скибкою вичитувала Єзекіїля:

Як вам не соромно говорити такі дурниці! Своїх дітей нема, то чужих баламутите! Недарма кажуть: велику бороду мати − то честь і благодать. Де ваша борода? Коли вам її миші з’їли?

Єзекіїль спокійно вислухав ці слова. Запаливши погаслу люльку, він підступив до крикливої молодиці і незлобиво сказав:

Я бачу, що в жінках нема правди. Чи я винен, що ти так довго заміж збиралася? Якби вийшла вчасно, років з п'ятнадцять тому, то твій син був би тепер уже великий і розумний. Тоді він легко зрозумів би зміст цього вірша.

Жінка не вгамовувалася:

Недарма всі кажуть, що ти знаєшся з дияволом! − кричала вона. − Це сатана ворочає твоїм язиком.

Легкий усміх з’явився на виду Єзекіїля:

Моїм язиком, кажеш, ворочає диявол. А твоїм − вітер. Яке зерно ти мелеш? − Знову людський сміх став відповіддю лихій жінці.

Настав час вирушати в дорогу. Коні відпочили, їх напоєно, запряжено. Невдовзі довга змійка караїмських возів виїхала на лісову дорогу.

Знищена громада

Ріббі Ананія зібрав учнів і пішов з ними на берег Горині. У цьому місці він був високий і гострий, немов протесаний сокирою. Кілька старих широких, гіллястих верб згиналися над водою, неначе вишукували в річкових глибинах щось потаємне. Затиснута з двох боків високими берегами, Горинь гнівалася на долю і, наскільки дозволяла їй сила, рвала мури своєї тюрми. Сонце сідало, барвлячи річкову гладінь у червоний колір. Багряне сяйво лягало на білу бороду ріббі, вигравало блискавими вогниками в дитячих очах.

Бачите, яка червона вода в річці? − звернувся до учнів ріббі Ананія. − Вона тече, як кров. Тут і справді пролилося багато крові… Ви не раз чули про знищення Деражна. Але чи знаєте ви, що творилося на цьому місці, де ми зараз стоїмо, в тіні цих старих верб? Вони були свідками жахливої події.
Не чули, вчителю, − відказали учні.
Ну, то дивіться сюди і слухайте. У той час коли місто з чотирьох сторін охопив вогонь, а смерть мученики кликали як порятунок від страждань, кільком дівчатам − а було їх шестеро чи семеро − вдалося якимось дивом вирватися з пекла і непомітно для розбійників заховатися серед ось цих дерев. Утікати далі вони не могли, бо всюди чатував ворог. Юнки мовчки сиділи у схованці, тремтіли всім тілом і чекали на свою долю. Допомагав їм і час, тому що розбій відбувався короткої літньої ночі і до ранку вороги відійшли б далеко від місця злочину. На жаль, сталася ще одна подія, що спричинила загибель дівчат. Серед розпачливих криків, що виривалися з вуст стражденних жертв і підносилися до небес, одна з дівчат почула голос свого братика. Осиротівши кілька років тому, хлопчик прив’язався до старшої сестри, як до матері. Вона любила його більше за життя. Тепер, потрапивши до рук розбійників, хлопчик кликав її таким голосом, який розбудив би й небіжчика: «Саро! Саро! Врятуй мене!». Коси на голові в Сари стали дибом. Притьмом зірвалася вона з місця, збираючись бігти туди, звідки лунав голос любимого брата. Решта дівчат тримали її, не пускаючи на жахливі муки. «Пустіть мене», − кричала вона щосили, вириваючись їм з рук. Але тепер місце їхнього сховку викрилося. Кілька розбійників, зачувши близько голоси, побігли в їхню сторону. Рятунку немає!.. Тоді одна з дівчат сказала, дивлячись униз, де чорним сукном тьмяніли води річки: «Нам лишився один вихід! Поспішаймо! Берімося за руки!». І в ту мить, коли сп’янілі від пиятики і пролитої крові розбійники простягли руки, щоб схопити юні жертви, всі як одна дівчата кинулися з життєдайного берега Горині у воду. Річка забрала їх навіки.

З сумом в голосі ріббі Ананія закінчив свою розповідь. Діти мовчали під враженням від почутого. Семунцьо, що його обличчя тепер стало блідіше, ніж завжди, шептав: «На цьому місці… Під цими деревами…». Один з учнів запитав:

Учителю, а що, нікого не залишилося живого з цієї громади?
Одна-єдина душа врятувалася, − відповів ріббі Ананія. − Здається мені, що це був той самий хлопчик, про якого я згадував. Той, що кликав сестру... Послухайте, як це було. Пройшло кілька років з тої жахливої ночі, коли громада Деражна перестала існувати. Одного зимового дня два луцьких караїми вийшли на базар, де стояли селянські вози, купити дров. Вони переходили від воза до воза, шукаючи кращі й дешевші дрова. Так підійшли до однієї підводи, біля якої не було власника, натомість на дровах лежав його одяг. Караїми стояли й розмовляли між собою, говорили про те, скільки коштують ці дрова. Аж ураз почули зовсім близько чийсь голос: «Дядечки, ви караїми? Я теж караїм!». Вони оглянулися: звідки цей голос? І що ж побачили? З одягу, що лежав на дровах, завиднілося лице малого чоловічка, і це саме він обізвався до них по-караїмському. Слово за слово, чоловіки дізналися від хлопчика, що він караїм, сирота з Деражна. Під час побоїща гайдамаки вбили йому батька, мати померла раніше. Старша сестра, як ви знаєте, втонула в річці. Він теж був у руках розбійників, але в останню мить вони відпустили хлопця напівживого. Вранці його підібрав знайомий селянин. У чоловіка хлопчикові жилося добре, і він став забувати своє походження. Але тепер, коли вперше за кілька літ почув рідну мову, згадав, хто він, і став просити караїмів забрати його з собою. Прийшов селянин. Чоловіки почали говорити з ним про хлопчика, спитали, чи він хрещений. Селянин сказав, що звик до хлопчика, як до рідного, давно хотів його охрестити, але ніяк не міг назбирати грошей. Караїми повели хлопчика разом із селянином та його дровами на свою вулицю. Вони дали чоловікові кілька склянок горілки, зібрали йому добру плату за те, що глядів караїмське дитя, а тоді відправили додому ситого і напитого, з грошима за пазухою, але без дитини. Шемельцьо − так звали хлопчика − залишився з караїмами…
Який гарний кінець! − з радістю в голосі вигукнув грубий Леві і від великих радощів − за спиною в ріббі − так схопив Моше, котрий стояв поруч, що тому вся кров припливла до лиця.
Пусти мене, гайдамако! − простогнав Кі-леолам-Хасдо. − Кості поламаєш!

Ріббі Ананія звів очі догори: сонце сіло, заходила ніч.

Пора, діти, − сказав учитель. − Настав час починати вечірню молитву. Поспішаймо!

Усі пішли до табору. Юні учні з острахом поглядали в той бік, де на високому березі річки стояли, наче намети, старі верби. З табору долинув спів. Це Єзекіїль разом з кількома молодими людьми наспівував якусь пісеньку. Було чути лише останні рядки:

Журбу покинь, приспи печалі.
Живеш лиш раз, позбудься жалю.
Радій з утіх, що гоять рани.
Не зробиш так − життя споганиш!

«Як вони можуть говорити про радість там, де пролилося стільки крові. − збентежився м’якосердий Семунцьо. − Тут усе: земля і небо − напоєне кров’ю». Глянувши догори, хлопець побачив, як червоний − колір крові − безслідно розтав у піднебессі, поступаючись місцем зеленому, кольору надії. На землю опустилася, покриваючи все довкола, вечірня темінь, символ забуття. Разом з пахощами полів і тремтливим світлом першої зорі душі учнів владно посіла істина таких коротких і таких значимих слів: живеш лише раз…

Спів умовкнув. Почалася вечірня молитва. Сьогодні на ній лежала печать особливої урочистості. Громада зібралася на широкому майдані поблизу кладовища. Слова молитви з подвійною красою звучали тут, у відчиненому домі Творця, серед світла запалених смолоскипів на землі і зірок на небі. Якийсь таємничий шепіт долинав з полів на крилах вітру і долучався до молитви.

Іноді раптовий дрож, як іскра, проходив крізь тіло віруючого, пробуджуючи в душі невідомий страх. І сталося так, що під час мовчазної молитви, коли громада била поклони, всі смолоскипи враз погасли від подиху невидимої сили. Умить стало так поночі, що люди не бачили одне одного, темна ніч зробилася ще темнішою. Діти горнулися до батьків, тримаючись за їхній одяг. Відчувалося, що десь поруч зачаїлася велика таємниця.

Що це було? − питали здивовано одне в одного караїми після молитви. Хто каже так, хто − інакше. Спитали в ріббі.
Це душі померлих мученицькою смертю наших братів приєдналися до молитов, − з трепетом у голосі відповів сивочолий мудрець.

============

Вранці караїми зібралися у зворотну дорогу. З собою вони везли яскраві враження від того, що бачили очі й чуло серце в цьому сумному місці. Єзекіїль всю дорогу їхав замислений. Він неохоче відповідав, коли хто звертався, більш мовчав, не випускаючи з рота люльки. У голові засіли враження від вечірньої молитви. Складався новий твір про ту дивовижну хвилину, що буває лише раз у житті.

Ми багато що дали б, аби насолоджуватися плодами поетового натхнення. Але де вони, твої гарні твори? Де, Єзекіїлю, батьку караїмських поетів? Де скупані в сонячних променях чарівливі зразки караїмської пісні? Не було тобі помочі, не було вірного друга, що зібрав би і вберіг од забуття перли твоєї майстерності. Ти узяв їх із собою в могилу, поніс туди, де лежать найкоштовніші караїмські скарби.

Але вони не втрачені, ці забрані до землі коштовності. Пройде час, і вони дадуть урожай. Вони, власне, вже пустили із землі свої сходи. Не дивіться, що вони такі малі, такі нужденні. Оточіть їх загородою дружби, полийте росою правдивої любові і побачите, як гарно вони розпустяться.

Дух наших давніх поетів недалеко відійшов од свого народу. Він витає поміж нас.

Фрагмент старозавітного псалма «Году лаадонай кі тов, кі леолам хасдо», в українському перекладі: «Дякуйте Господу, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя!» (Псалми 117:1).

Перекладено за виданням: Mardkowicz A. Kacan atałarymyz jigit edłer // Karaj Awazy. − Nr. 1 (3). − Łuck, 1932. З караїмської переклав Володимир Шабаровський. © В. Шабаровський.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Хроніки Любарта