Лицар духу з волинського села Микола Куделя

Відомий на увесь світ збирач Шевченкіани, палкий шевченколюб і шевченкознавець Микола Куделя народився 10 березня 1914 року, рівно сто років після народження Великого Кобзаря. Тут мимоволі повіриш у містику, магію чисел і переселення душ. Не буває таких випадкових збігів.

"Принаймні, я не знаю більше нікого, хто так би, як Микола Павлович, захоплювався Шевченком, жив Шевченком, молився рядками його поезій", - пише Клава Корецька для Волинської правди.

Про Миколу Куделю я вперше довідалася від мого колишнього співробітника Юлія Головацького, надзвичайно цікавого чоловіка, який за свою діяльність був засуджений радянським режимом до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення. Юрій Миколайович неодноразово згадував Куделю, як збирача Шевченкіани, як патріота України і доброго друга. Пізніше ім’я Куделі згадувалося у зв’язку з розстрілом енкаведистами 23 червня 1941 в’язнів Луцької тюрми. За радянської влади говорили про цей розстріл пошепки і по великому секрету, адже за ці розмови можна було потрапити в застінки КДБ.

На початку 90-х минулого століття, коли країною котилася могутня хвиля народних виступів за незалежність України і, за словами Гоголя «Стало видно далеко у всі кінці світу», про розстріл у Луцькій в’язниці заговорили на повний голос. Цій події був присвячений перший у луцьку мітинг, до речі, не санкціоновиний владою, який відбувся влітку 1989 року на Замковій площі міста. Про могили під асфальтом дізнався широкий загал. Відтоді вшанування жертв цього розстрілу стала доброю традицією. Мені згадується один зрепортажів відомого волинського кореспондента на українському телебаченні, де така акція була названа антикомуністичним шабашем.

Пам’ятаю, як після одного з мітингів до мене підійшла група людей, серед яких був і Микола Куделя. Його розповідь про цей розстріл, у якому йому дивом вдалося вижити, вразила мене до глибини душі. Пізніше Микола Павлович описав ці події у своїй книзі «Під мурами Луцького замку».

Я вдячна долі, що вона подарувала мені радість спілкування з цією унікальною людиною, сільським мудрецем з ангельським серцем і мужністю героя. Я щаслива, що саме у мене вдома, завдяки Миколі Павловичу, народилася ідея відродити вшанування полеглих козаків під Берестечком. А було це 22 травня 1989 року. Тоді з нагоди перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі Товариство української мови організувало урочистий концерт на Театральному майдані. До нас приїхали гості з Рівного на чолі з Василем Червонієм. Після закінчення концерту їх запросили до мене додому, де свято продовжувалося ще декілька годин. Богуслав Ляхович співав під бандуру українських пісень, науковець Олекса Ошуркевич і гості з Рівного ділилися своїми враженнями про ситуацію в Україні, а Микола Куделя розповідав про те, як в 30-х роках вшановували героїв Берестецької битви, як з усієї Волині пішки сходилися люди, аби віддати шану полеглим козакам. Миколу Павловича слухали з великим захопленням, він умів розповідати і за інших обставин, мабуть, міг би читати лекції в кращих університетах світу. Після його розповіді всі 

заговорили разом і всі підтримали ідею відродження свята в Берестечку. І вже незабаром, у червні того ж року, завдяки спільним зусиллям волинян та рівненчан, свято відбулося. Щоправда, довелося долати запеклий опір існуючої влади. Співробітники ДАІ перепиняли автобуси й автомобілі, які прямували в Берестечко. Намагалися будь-якою ціною перешкодити і не пустити, рівненчанам поламали синьо-жовті прапори. Але люди проривалися крізь міліцейські кордони, був великий емоційний підйом. Люди ставали безстрашними у прагненні відстояти Україну і свою національну гідність. А навколо стояли натовпи кадебістів, міліціонерів, у невеличкому ліску засіли солдати з автоматами і вівчарками. Але їх уже не боялися. Очі Миколи Куделі сяяли від щастя і радість переповнювала його серце, адже збувалося те, про що він так довго мріяв, за що боровся усе своє життя. Його шлях до цього свята був довгим і мученицьким, сповненим боротьби і страждань.

Правнучка Миколи Павловича Марія Філонюк говорить, що незважаючи на всі поневіряння, дід був надзвичайно доброю і світлою людиною. Вся родина його дуже любила і він любив своїх рідних, особливо дружину Мотрю, яку вважав найкращим другом і опорою у житті. Коли вечорами усі збиралися разом, телевізора ніхто не дивився, всі слухали розповіді Миколи Павловича, а розповідати було про що, адже доля цієї людини просто унікальна.

Не маючи освіти (закінчив всього лише два класи початкової школи, яку в рідному селі Буяні Луцького повіту організував після повернення з Першої світової війни його дядько Хома Наюк) Микола Куделя, завдяки власним зусиллям і самоосвіті, став відомим на увесь світ діячем, до якого з повагою ставляться відомі науковці. Взірцем для нього 

завжди служив Тарас Шевченко, любов до якого зародилася ще з раннього дитинства. У їхній сім’ї був «Кобзар» 1911 року видання. Батько Миколи Павловича, сільський диякон, постійно читав цю книгу і посіяв у душі маленького Миколки перші паростки любов до Тараса Шевченка. Так як не було інших книжок, у сільській школі діти читати і писати також училися за Шевченковим «Кобзарем». До речі, родинний «Кобзар» 1911 року видання Микола Куделя проніс крізь усе життя, єдиний, який залишився від першої Шевченкіани, зібраної у 30-х роках і яка загинула у роки Другої світової війни.

У 1927 році Куделя вступив у товариство «Просвіта», яке створив і очолив у селі той же Хома Наюк. Юний Микола був секретарем цієї організації. А вже з 1932 року він став активним членом ОУН, за приналежність до якої його заарештувала польська влада. Після допитів і катувань у Луцькій в’язниці, за відсутності прямих доказів, Куделю звільнили. Перед ним навіть вибачилися. Але недовго довелося йому гуляти на волі, бо вже за радянської влади у 1940 році його знов заарештували. Цілий рік тривало слідство, а потім вирок суду – 10 років сталінських концтаборів. Вирок суду збігся у часі з нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. Тоді і відбувся той кривавий розстріл в’язнів Луцької тюрми, у якому Миколі Павловичу дивом вдалося врятуватися.

Але гірка чаша сталінських концтаборів таки не оминула Куделю. У 1947 році – знову арешт і заслання на Колиму. Там серед блатних йому допоміг вижити Шевченко. Микола Павлович згадував: «Через блатних у таборі вижити було надзвичайно складно. Потрапивши в бійку, зрозумів, що ті хвилини можуть бути останніми. Прошу помолитись перед смертю молитвами з «Кобзаря» Т.Шевченка. Велика поема «Сон» читалась переконливо, з чуттям найдорожчого – збереження життя, потім перейшов до читання пристрасних рядків з поеми «Кавказ». Страшні, злі обличчя слухачів ставали все більш врівноваженими, спокійними, звіриний оскал був угамований. Без сумніву, це було особливе спіткання з тією різноликою масою людей: вбивць, розбійників, грабіжників, бандитів, які не вірили ні в Бога, ні в чорта. Та десь глибоко у їхньому єстві заморожена крихітка людяності, і Шевченкові геніальні слова, як промінь теплого сонця, розтоплювали ту мерзлоту. І донині бринять у вухах рішучі слова ватажка: «Живі, мужик, і молісь! Тєбя за твою пам’ять Шевченко спас»». 

Після повернення з Колими і до останніх днів Микола Павлович збирав Шевченкіану, відвідував історичні місця, пов’язані з життям і творчістю Тараса Шевченка, спілкувався з музейними працівниками Черкащини і відомими колекціонерами, дарував зібрані раритети музеям Т.Шевченка, а ще він власноруч реставрував багато книг, бо був неперевершеним майстром палітурної справи.

Марія Філонюк говорить, що дід дуже любив отримувати листи. Він тоді радів, як дитина, усім розповідав від кого лист і про що в ньому йдеться. Усі свої враження і думки він старанно записував у щоденники. Цікавий запис від 24 серпня 1991 року: «…Радію, плачу, ридаю, не знаю куди йти і що робити. Я дожив, я переміг! Плачу вперше у житті. Все життя, все було не даремно». У 1993 році Волинська обласна прокуратура його реабілітувала, а в 1995 році була заснована обласна премія імені Миколи Куделі.

Після смерті Миколи Павловича його Шевченкіана передана Волинському краєзнавчому музею. Найціннішим її скарбом є колекція, яка нараховує більше ста «Кобзарів» Тараса Шевченка, виданих в різні роки в різних куточках світу. Є у цій колекції і прижиттєве видання «Кобзаря», датоване 1860 роком, зроблене за кошт П.Семеренка в Санкт-Петербурзі. Про цю колекцію можна говорити довго, але краще прийти у Волинський краєзнавчий музей і побачити все на власні очі. Крім колекції «Кобзарів» є тут і окремі твори Тараса Шевченка, видані у різні роки, а також поштові марки, конверти, листівки, медальйони, календарі, книги, пов’язані з шевченківської тематикою. Є 900 листів з різних куточків світу Шевченкіана Миколи Куделі безцінна. Він збирав її до останнього подиху, жив і молився Шевченком до останньої миті життя. Опікується усім цим скарбом науковий працівник Волинського краєзнавчого музею, правнучка Миколи Павловича Марія Філонюк.

Важко навіть уявити, який колосальний вплив мав цей чоловік на своїх рідних. Марія розповідає, як дід заставляв їх читати українську класику: «Влітку всі діти гуляють, а ми сидимо і читаємо. Зате потім у школі нам було легко, адже ми уже давно усі програмові твори прочитали». Мав Микола Куделя величезний вплив і на всіх, кому доводилося з ним спілкуватися. До нього часто навідувалися гості, які любили просто побути поруч, зарядитися тою особливою енергетикою, якою володів цей шляхетний чоловік.

Микола Куделя спілкувався з цілим світом, а от у рідному селі Буяні ставилися до нього з осторогою, не зрозуміли, належно не поцінували. Так вважає правнучка Марія. Але час розставить все на свої місця, і односельчани врешті зрозуміють, що поруч з ними жив унікальний чоловік, гордість нації, лицар духу, в якому дивним чином поєднувалися мужність і надзвичайна доброта. Такі люди тримали на своїх плечах небо над Україною і, слава Богу, втримали.

 


Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Коментарі