Джерело: Ратнівщина

Напередодні Новорічних свят відбулася персональна виставка колекціонера Федора Петручика у центральній районній бібліотеці селища Ратне.

 

Про своє незвичне захоплення Федір Петручик повідав на святкуванні 817-ї річниці селища Ратне. Тоді він вітав ратнівчан зі сцени власним зворушливим віршем, у якому передав усю свою любов до Ратного та до Волині.

Тепло рідного краю Федір Микитович беріг на чужині тридцять сім років. Так склалося життя, що жив та працював у далекій Росії. А досяг пенсійного віку і свою мрію – повернутися додому — реалізував саме цього року – у червні. Родом він із села Жиричі, а повернувся із Москви і вирішив оселитися у Ратному. Придбав квартиру, облаштувався. Напередодні Новорічно-Різдвяних свят кореспондент районної газети завітала до Федора Микитовича і була вражена його позитивним настроєм, активною життєвою позицією у 61 рік, запалом, ентузіазмом та незвичайною колекцією ручок.

— Колекціонуванням ручок захопився 21 рік тому, – розповідає Федір Микитович. – Про моє хобі знали колеги, знайомі та друзі. Тож коли поверталися з відряджень, із різних країн везли подарунки для поповнення моєї колекції. Маю ручки із Америки, Франції, Німеччини, Індії та ще богзна-звідки. Свою колекцію не залишив у Москві, а перевіз усю — 2155 ручок — на рідну Ратнівщину. Вони у мене складені у дипломатах, коробках. Звісно, що є різні за формою. Є дорогі у гарних футлярах та дешевші. Але кожна оригінальна по-своєму. Інколи й не відразу здогадаєшся, що це ручки, бо вони у формі брелків, вентилятора, сірника, помади, цигарки, мушлі, гарбуза, із мультиплікаційними, українськими патріотичними орнаментами,  чорнильні та ще багато інших. На різне вподобання, як дитини, так і дорослого. Звісно, що пам’ятаю свою першу ручку – це була дерев'яна з пером, яку вмокали у чорнило. Мені її подарувала колега. Тож так виходить, що кожна ручка для мене – це спогад минулого.

— Федоре Микитовичу, а хто Ви за професією?

— Закінчив дев’ять класів Жиричівської школи. Правда, після восьмого пробував поступати у Луцьке медичне училище. Вважав, що коли стану студентом, полегшу життя своїм батькам, адже жили ми бідно, а я був одинадцятою дитиною у сім’ї і єдиний жив з батьками. Не добрав тоді для вступу лише одного балу. Після дев’ятого класу вирішив поступати у педагогічний, і знову, на велику прикрість, не вистачило одного балу. Щоб не повертатися у рідне село з такою поразкою, поступив у Луцьке ПТУ № 2 на муляра. Навчався рік. Зізнаюся, хоч і закінчив на відмінно, але не бачив себе у цій сфері. Звідти направили мене у Конотопський індустріально-педагогічний технікум Сумської області, де вчився три з половиною роки і отримав спе-ціальність техніка-будівельника, майстра виробничого навчання ПТУ. Мені, молодому спеціалісту, дають роботу у Луцькому ПТУ-2, де навчався на муляра. Але пропрацював я там до трьох місяців і у листопаді 1977 року призвали до лав Радянської Армії. Строкову службу проходив у Москві, у військово-будівельній частині, будували об'єкти для Олімпіади — 80. Я мав звання старший сержант, через трохи часу призначили завскладом у військовій частині.

— По закінченні служби знову взялися викладати у Луцькому ПТУ?

— Через три дні уже приступив до роботи викладачем матеріалознавства і спецтехнології. Мені дуже подобалося викладати і студенти любили, ділилися секретами навіть дівчата. У п'яти групах викладав.  Але життя поставило мене перед вибором. У квітні з військової частини, у якій служив, прийшло запрошення на роботу начальником складу. Дуже засмутив я директора ПТУ, що прийняв рішення звільнятися. Поки шукали мені заміну, викладав ще місяць. А прибув у Москву, на контрольно-пропускному пункті  повідомили, що вже взяли іншу людину, бо думали, що я не приїду. Був тоді, як «біля розбитого корита» - з ПТУ звільнився, із гуртожитка виселився... А що далі? Становище було безвихідне. Погодився служити в органах внутрішніх справ Московського управління внутрішніх справ (УВС) на повітряному і водному транспорті МВС СССР на посаді міліціонера річкової міліції. Цього ж року поступив у юридичний інститут на вечірню форму навчання. Важко було працювати і вчитися, але розумів, щоб чогось досягти, потрібна вища освіта.

— Федоре Микитовичу, розкажіть, як піднімалися кар’єрними сходинками?

— Крок за кроком накопичував знання і навички. Призначили мене командиром  відділення,  пізніше, у 1984-му році — на офіцерську посаду – інспектором відділу кадрів на річковому транспорті. Через два роки знову підвищення по службі – я вже інспектор відділу кадрів в апараті Московського УВС на повітряному і водному транспорті, згодом старший інспектор з особливих доручень, а тоді й начальник відділу кадрів. Саме тоді й прийшло до мене моє хобі колекціонування ручок. За вислугою років оформився на пенсію, отримав звання майора міліції. У квітні 1998 року був прийнятий на роботу в Судовий департамент при Верховному Суді Російської Федерації на посаду консультанта організаційно-штатного відділу, де пропрацював до 2000 року. Звільнився у званні полковника юстиції у зв'язку з набридлими безкінечними відрядженнями по всіх регіонах Росії у складі комісії з контрольними перевірками судів усіх категорій. Працевлаштувався й проробив тринадцять років начальником відомчої охорони на підприємстві «Зв'язок-безпека» по Центральному Федеральному округу Мінзв'язку Росії. Згодом перейшов у підприємство «Марка» Федерального агентства Мінзв'язку Росії, де був начальником адміністративного відділу.

Ділився багатим життєвим досвідом Федір Петручик та час від часу висловлював захоплення селищем Ратне та ратнівчанами. Дарувати позитивні емоції людям – це невід’ємна частина його життя. Охоче зголосився Федір Микитович співати у ветеранському хорі «Журавлі», бо свого часу був солістом, співав в ансамблі під керівництвом заслуженої артистки Маргарити  Шагинян, співачки театру оперети. Був ведучим на концертах до Дня міліції, на яких часто виступали Софія Ротару, Людмила Зикіна, Маша Распутіна. Знявся у дванадцяти фільмах, і нехай в масовці, але це було його хобі та дотатковим заробітком. Творчо розвивався, вдосконалювався, отримав свого часу ще одну вищу освіту – навчався на факультеті журналістики. Вирізки з газет шкільних та студентських дописів зберігає й досі.

Береже у пам’яті світлі спогади про батьків та про тих братів і сестер, які відійшли вже у Вічність, про дорогу дружину, з якою прожили вісім недовгих, але щасливих років. Загинула його Тетяна в автокатастрофі, а Федір Микитович усе життя намагався бути добрим порадником синові. Тепер на старість має втіху від внуків.

 

Вважає, що стрімке кар’єрне зростання було з благословення матері — доброго ангела-охоронця, жінки з непростою жіночою долею. Сестри та брати живуть у різних куточках України, Білорусії, а у Ратнівському районі в Жиричах брат Борис та найстарша сестра Ярина, яка, не зважаючи на свій поважний вік — їй 83 роки, — навідувалася до брата та щиро пораділа, що повернувся на рідну землю.

Серед розмаїття хобі Федора Микитовича є ще одне – у Новорічні свята він стає казковим персонажем — Дідом Морозом.

 

Вжився у цей образ п’ять років тому, коли перевтілювався до проведення різноманітних заходів. Тож і цьогоріч у мого співрозмовника красується на вішаку новенький костюм Діда Мороза, якого замовив у одному із ательє селища, а поряд увесь атрибут та чарівний посох, виготовлений власноруч. Він вжився у цю роль і без Новорічно-Різдвяних привітань рідним, близьким та знайомим не уявляє свого життя. А сусідські дітки вже добре знають, що у кишенях Федора Микитовича завжди є цукерки, якими він щедро пригощає.

 

Леся ГРІНЧУК

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.