Пiсля oфiцiйниx слуxaнь i пeрeгoвoрiв 23 грудня 1595 року в зaлi Кoнстaнтинa – oднiй з нaйпaрaднiшиx зaл Вaтикaну, у присутнoстi 33 кaрдинaлiв папа римський Климент VIII прийняв українську православну церкву під свою зверхність; цим жe днeм дaтується i пaпськa буллa, якa oгoлoсилa унiю звeршeнoю. Наступного року Берестейський собор проголосив з'єднання православної церкви з римсько-католицькою, що стало початком занепаду православ'я в Україні, яке вдалось призупинити лише в 1620-х роках, коли на чолі Війська Запорозького став гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
На Русі спроби об'єднаня християнських церков робилися ще з 13 ст., але часто вони грунтувались на політичних міркуваннях. Втім Флорентійський собор 1439 року, в якому взяли участь візантійський імператор Іоанн Палеолог, константинопольський патріарх Йосиф II, київський митрополит Ісидор, а також римські ієрархи, зумів подолати головні догматичні суперечки. Та в соборі не взяли участь Москва і поляки і до реальної унії так і не дійшло.
Наприкінці 16 ст. активними пропагандистами унії стали єзуїти, яким сприяв король Сигизмунд III, котрий керувався не тільки релігійними, але й політичними мотивами: тісніше прив'язати Україну й Білорусь з Польщею й нейтралізувати вплив Москви. На той час Рим з сильною папською владою, чіткою централізацією і впорядкованістю вигідно відрізнявся від занепадаючого Константинополя. При допомозі унії українське православне духовенство розраховувало здобути рівні права з польським, а знать і міщанство - посісти відповідне становище в суспільній ієрархії.
Ініціатива переговорів з Римом вийшла від львівського владики Гедеона Балабана, невдоволеного своєю підпорядкованістю Львівському братству. Балабан скликав 1590 року приватну нараду владик у Белзі, куди приїхали також луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський Діонісій Збируйський, туровський Леонтій Пелчицький. Саме тут вперше була висловлена думка про необхідність унії. Головним рушієм справи став Кирило Терлецький, а у 1583 році підключився новообраний володимирський єпископ Іпатій Потій; ідею також підтримали перемиський єпископ Михайло Копистенський і митрополит Михайло Рогоза.
Всі переговори велись таємно з огляду на недовірливість і виразну опозицію братств. Декларація про намір православного духовенства підпорядкуватись римському папі при збереженні всіх обрядів і устою церкви була подана польському королеві, а коли її остаточні положення підписали майже всі українські владики (крім Балабана і Копистенського), в грудні 1594 року Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали її Клименту VIII. 23 грудня 1595 року в урочистих умовах папа прийняв українську православну церкву під свою зверхність.
Ця звістка викликала в Україні численні протести і обуреня - для широких мас ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою латинізації і полонізації України. Згодом від ідеї унії відступилися львівський і перемиський владики. Для вирішення конфліктної ситуації наприкінці 1596 року Сигизмунд III скликав у Бересті (нині - Брест) собор, котрий із-за непримиримості позицій розколовся на два. Обидва собори, православний і уніатський, відбулись 8-10 жовтня 1596 року і навіть не спробували знайти шляхи до порозуміння: уніатський проголосив з'єднання з римсько-католицькою церквою під проводом папи, а православний засудив унію.
Польський уряд став цілком на бік уніатів, почав переслідування православних ієрархів, що привело до дезорганізації і занепаду православної церкви: вже через 30 років після Брестської унії в Україні залишився лише один православний владика - львівський.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
