У своїй відомій «Історії Польщі» історик Норман Дейвіс дав історичне пояснення і влучну характеристику модерних відносин українців та поляків.
Цитуємо уривок його книги
1945 р. усі східні сусіди Польщі були інкорпоровані до СРСР. З суто територіального погляду вони здобули багато. Литовці мали свою Литовську PCP, а від 1940 р. свою столицю Вільнюс. Білоруси отримали Білоруську PCP, що простяглася від Двіни аж за Прип’ять і від Бреста на Бугу до Вітебська, Могилева й Гомеля. Українці отримали Українську PCP, що втілила в життя гасло “Великої України від Сяну до Дону”.
Проте з іншого погляду ці радянські національності мали небагато причин для радості. Їхнє приєднання до СРСР супроводилося фізичним знищенням незалежних національних лідерів і масовою депортацією цілих сегментів населення. Хоч і діставши номінальний контроль над своєю мовою, культурою й національною територією, вони були підпорядковані монопольному керуванню всесоюзної Комуністичної партії, що правила за інструмент централізованої, автократичної імперії, де домінували росіяни. Їхні конституційні права були обманом. Їхнє поневолення було занадто реальним. За винятком представників керівного апарату, вони схильні були оцінювати свій колишній зв’язок із Польщею з сумішшю жалю й заздрощів.
Українці, що колись могли б здобути найбільше від належного порозуміння з поляками, мали найбільше причин для шкодувань. Як і литовці, вони вимагали всіх своїх національних прав одразу і в повному обсязі, а скінчили тим, що не отримали практично нічого. Український національний рух із його гаслом “Україна для українців” зайняв несхитну й безкомпромісну позицію в територіальному питанні. В цьому його позиція була дуже схожа на еквівалентну позицію націонал-демократів Дмовського в польському таборі, з яким українцям неминуче судилося лобове зіткнення.
Протягом короткої доби української незалежності від 1918 до 1921 р. в Україні не існувало ніякої численної групи, яка могла б дорівнювати польським федералістам Пілсудського чи навіть ще м’якшим польським консерваторам. Українці не могли дійти згоди і з польськими націоналістами внаслідок конфліктних і взаємно неприйнятних територіальних претензій, і з польськими федералістами внаслідок давніх кривд, завданих за феодального режиму давньої Речі Посполитої, і з польськими консерваторами внаслідок свого недавнього прикрого досвіду в Галичині.
В результаті їм довелося воювати зі своїми головними російськими ворогами — і червоними, й білими — в ізоляції. Односторонній контроль над Львовом, здобутий у листопаді 1918 р., за доби, коли в місті жила тільки незначна українська меншість, призвів до дев’ятимісячної війни з польською армією і втрати Західної України на користь Польщі. Визволення Києва в травні 1920 р. завдяки імпровізованому договору отамана Петлюри з Пілсудським сталося надто пізно, щоб запобігти контрмобілізації нездоланних більшовицьких військ.
Хай там як, зумовлене необхідністю визнання польських претензій на Західну Україну з боку Петлюри, що було платою Пілсудському за допомогу польської армії, дискредитувало отамана в очах його несхитних співвітчизників. Таким чином поділена всередині й атакована зовні Українська Народна Республіка була розбита дощенту. Сімдесят років вона не мала змоги відновитися. За Ризьким договором, Україна, як і Білорусія, була поділена між поляками і совєтами. В міжвоєнному періоді розчарування українців з особливою люттю обернулося проти поляків. Толерантне ставлення до певного ступеня націоналістичної політики існувало в Польщі, а не в СРСР, і тому Західна Україна стала осередком діяльності тих українських організацій, які мали змогу діяти. Але здобутків не було ніяких. У роки, які передували і нацистсько-радянському пактові 1939—1941 рр., і німецько-радянській війні 1941—1945 рр., і поляки, і українці втратили всяку надію на спільні дії проти спільних ворогів.
1939 р. український національний рух лишився тільки з одним потенційним союзником — нацистами, а коли Гітлер показав свій норов, криваво придушивши всі незалежні організації окупованої України, цей рух став цілком ізольованим. Ті нечисленні українці, що приєдналися до німців у складі дивізії СС “Galizien", були розбиті на Східному фронті. Одна з останніх таємниць “Останньої таємниці” полягає в тому, що ті вояки дивізії, які вижили, були врятовані від депортації до СРСР, а отже, й від певної смерті, завдяки своїй претензії на польське громадянство.
Ті, хто приєднався до Української Повстанської армії Степана Бандери, були змушені до кінця Другої світової війни боротися в підпіллі за виживання проти трьох ворогів: Червоної армії, німецького вермахту і Армії Крайової. Попри всю їхню мужність, їхнє безнадійне скрутне становище було визначене нереальними політичними позиціями і надмірною недовірою до всіх своїх сусідів. Зрештою 1947 р. їх оточили й розбили в Бещадах спільними діями радянської, чехословацької та польської армій.
З огляду на сумні наслідки таких багатьох нещасть ставлення українців до Польщі неминуче було неоднозначним. У СРСР це питання годі було обговорювати відкрито, а в ПНР його рідко обговорювали публічно. Серед емігрантських кіл на Заході воно часто провокувало пов’язані з насильством реакції, зумовлені довоєнною і воєнною ворожнечею.
Більшість українців за кордоном були виховані в давній націоналістичній традиції, згідно з якою виняткове володіння національною територією в її максимальних межах вважали за єдине та остаточне Добро. Тому вони й далі публікували свої карти “Великої України”, кордони якої були ширші навіть за кордони Української PCP. Вони й далі нарікали на “польську окупацію” Перемишля і Холма.
Здається, вони мало усвідомлювали, як близько їхня позиція нагадує позиції їхніх ненависних ворогів — сталіністів і польських націоналістів. Їхні історики й далі здебільшого дотримуються старої націоналістичної ідеології, згідно з якою народ та його батьківщина становлять постійну реальність протягом усієї задокументованої історії. Це ідеологія, яка неминуче породжує озлоблення проти тих людей, що, як вважають, зазіхнули на цей неможливий, безплідний, антиісторичний ідеал.
Вони майже не усвідомлюють,що їхні гасла є дуже близьким відлунням офіційної комуністичної пропаганди. В школах Української PCP, як і в школах української еміграції, дітям і досі кажуть, що поляки, які колись правили в Києві й становили найчисленнішу громаду серед населення Львова, Івано-Франківська (Станіславува) і Тернополя, були “іноземними гнобителями”, “напасниками”, “панами-імперіалістами”. Mutatis mutandis вони зображували точно ту саму картину, яку намалювали б старомодні польські націоналісти (та їхні спадкоємці серед польських комуністичних ідеологів), говорячи про присутність німців на заході. Це все було добре обраховане, щоб підживлювати давній антагонізм.
Але мало-помалу почали народжуватися нові думки. З’явилися вчені, що пишуть більше про давню спільну спадщину поляків та українців і менше про їхні розбіжності за новітньої доби. Швидко наближається тисячоліття польсько-українських відносин, тож можна сподіватися, що під час недалеких святкувань хто-небудь по-новому переповість усі за і проти тисячолітнього періоду, відколи київський князь Володимир пішов 981 р. у похід проти “ляхів”.
Треба відмовитися від двох підступних міфів: першого, що роль Польщі на сході була цілковито позитивна, і другого, що вона була цілковито негативна. Тепер уже є історики, які ладні дискутувати, чи не була давня Польсько-Литовська держава названою матір’ю, якщо не матір’ю, і українців, і поляків. Є історики, які шкодують про неуспіх Гадяцької унії не менше, ніж інші радіють із приводу успіху повстання Хмельницького.
Є історики, які помітили разючу схожість між успішним поглинанням України з боку Російської імперії протягом 1654—1787 рр. через послідовні етапи оборонного союзу, обмеженої автономії і повної інтеграції і такою самою політикою Росії щодо Польщі після 1717 р. Ці всі дослідження обіцяють зробити поміркованішим погляд на польсько-українські відносини. А передусім вони спонукають і поляків, і українців дослідити основоположні принципи націоналізму, що панували так довго не тільки в їхній історії, а і в їхній історіографії.
Вони можуть посприяти доведенню, що ані нація, ані національна держава не мають самодостатньої моральної слушності, вони мають її тільки тоді, коли їх обстоюють у поєднанні з такими основними моральними вартостями, як милосердя, гуманність і повага до індивіда. “Панове, в ім’я чого ви хочете мати національну незалежну суверенну державу?” Саме в цьому, мабуть, полягає, головне питання сучасної історії та політики в Східній Європі.
В руках нетолерантних войовничих елементів націоналізм може бути не менш репресивним, жорстоким і огидним, ніж імперіалізм та абсолютизм, несправедливість яких, власне, й породила націоналізм. У процесі переоцінки внесок історика повинен полягати в зображенні реалій минувшини в усьому їхньому розмаїтті. Надто довго переважали односторонні оптимістичні упередження.
Серед поляків найвідоміша цитата про історію польсько-українських відносин походить із роману Сенкевича “Вогнем і мечем”, де останнє чудове й сумнозвісне речення звучить так: “Nienawiść wzrosła w cercach, і zatruła krew pobratymczą”. Тепер видається, що можна знайти іншу, примирливішу цитату. Навіть за доби, коли польсько-український антагонізм підживлювали конкурентні амбіції обох народів у Галичині, Пантелеймон Куліш писав про “страхітливий двобій і тяжке безумство” “впертого русина і його непримиренного ворога від тисячі років” — двобій, яким “не пишатиметься ніхто з їхніх нащадків”. А ще раніше Шевченко застерігав своїх співвітчизників від спокуси радіти з невдач Польщі:
А хвалитесь, що ви Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила.
У подальші роки ці великодушні слова дуже часто нехтували.
