Як побороти злочини комунізму та чому ми досі не викинули його із суспільного життя, розповідає дисидент, політв’язень,  віце-ректор Українського Католицького Університету,  учасник групи «Першого грудня» Мирослав Маринович.

 

– Чому ви зацікавилися темою злочинів комунізму? І які проблеми нині є у його подоланні?

– Скажу, чому маю моральне право говорити на цю тему. Я був засуджений до семи років ув’язнень і п’яти років заслання за участь в Українській Гельсінській групі у 1977 році, бо був одним із її засновників. Відбув усі сім років ув’язнення і три роки заслання. Тому цей досвід дуже важливий для мене. У ньому відображена головна дилема того часу, а саме – боротьба між двома інстинктами: інстинктом самозбереження та інстинктом моральним. У радянський час інстинкт самозбереження звучав так: не висовуйся, бо знищать. Якщо почитати спогади про початки радянської влади, то можна побачити жах тих людей, які усвідомили, що прийшла страшна влада, від якої важко сховатися. Намагання врятувати себе, родину було абсолютно зрозумілим та правильним. Інший інстинкт – моральний, голос сумління – це природне глибинне прагнення людини робити добро. Цей інстинкт дається їй від самого народження. Боротьба цих двох інстинктів породжувала нові типи людей. Якщо людина довірялася інстинкту самозбереження, то це був тип гомо совєтікуса, який ховався у найменшу шпарку, аби вберегтися від зла. Якщо перемагав інстинкт моральний, тоді ми мали дисидентів, учасників руху, цілу палітру людей із різними ідеологічними переконаннями. Ці люди долали страх, долали інстинкт самозбереження і йшли на жертву. Ця проблема нині не розв’язана. Вона не може бути розв’язана взагалі. Кожне покоління, епоха задає нові параметри цієї дилеми. Сьогодні маємо проблему, в якій застряг український уряд, проблему безпеки – як не роздражнити Росію і не зробити так, щоб вона не пішла на повне знищення України. А з іншого боку, як уберегти цінності, за які вже двічі поставав Майдан. Знову боротьба між цими інстинктами. Це не тільки українська проблема, а й світова: як не допустити третьої світової війни та вберегти цінності, на яких тримається людська цивілізація. Одна із найважливіших причин, чому сьогодні знову маємо відродження тої давньої дилеми, – ми не засудили злочин комунізму і не спокутували його гріх. Конрад Аденауер колись сказав слова, які мене вразили: «Комунізм подолає лише переконане християнство». Але чи мав він рацію? Упав Радянський Союз, але хто його подолав: переконане християнство чи, може, Рейган із своєю твердою політикою щодо СРСР, чи, може, загроза зоряних воєн, чи економічна неспроможність Радянського Союзу вистояти у гонці озброєнь? Усе це мало величезне прагматичне значення. Не можна ствердно відповісти на запитання, чи Аденауер мав рацію. Однак є одне важливе «але»: він не мав би рації, якби говорив про комунізм як про феномен політичний. Виявилося, що політично розправитися із комунізмом було достатньо легко й просто. Навіть зараз. Хоч комуністи є, але ми вже розуміємо, що політично комунізм зійшов з арени. Однак духовно залишився.

– Чому нині не можна ствердно сказати, що ми подолали комунізм та викинули його із суспільного життя?

– А звідки виростає Янукович? Я вже не кажу про Кравчука і Кучму. Бо вони ще «свіженькі», тільки вийшли з комунізму. А от Янукович постав із реінкарнованого комунізму, із комуністичної еліти, яка змінила прапори та риторику. Янукович був навіть проти комуністичної партії, там не було великої любові. Але, по суті, він був таким самим, як і комуністи. Навіть удосконалив комуністичні методи, довівши їх до останньої грані цинізму та брутальності. Бо у комуністичний час деякі речі ще ховалися за комуністичною ширмою добропорядності й моралі. Тут уже не було жодної моралі, тут була бандитська психологія. Звідки виростають ріжки у Путіна? Від нього просто тхне чекістським смородом. Мені смердить оте його чекістське багно. Він виріс із злочинів комунізму, які залишилися поза увагою людства. Щось сталося таке, що змусило людей змінити ставлення до тих злочинів. За це почасти відповідальні дисиденти, хоч раніше інколи й обговорювали проблему другого Нюрнберга. Але загалом для всіх нас не стояло питання минулого й покарання за минуле. Ми хотіли нового суспільного договору. Мені видавалося, що злочини комунізму настільки очевидні, що навіть самі комуністи це розуміють і скоро почнуть жити новим життям. Вважав, якщо нам вдасться духовно подолати комунізм, то зможемо обійтися без формального юридичного суду. Це було помилкою. Злочини комуністичні обернулися злочинами кучмівського  періоду – Гонгадзе як символ. Незважаючи на гасло «Бандитам тюрми», їх не було засуджено в час Ющенка. Уже через місяць-півтора політичні злочинці стали політичними опонентами, яких не можна було переслідувати, бо це – переслідування за переконанням. Ми ніяк не можемо запустити механізм верховенства права. Успіхів нема й після Революції Гідності. Не можемо сказати, що запущено механізм, під дію якого потрапляють усі, незалежно, чи прихильники вони влади, чи ні. Бачимо, що все ще є недоторканні, є люди, які опиняються поза правосуддям та справедливістю. Ці злочини тягнуться й повертаються назад. Це та особливість, яку ми маємо зрозуміти, якщо хочемо усвідомити закономірність нашого часу.

– Як має відбуватися суд над комунізмом?

– Було би смішно, якби я пропонував якісь конкретні моделі. Особисто я не хочу садити комуністів за ґрати. Бо взагалі не мрію побачити будь-кого за ґратами. Це не є природа моєї душі, я сам там був і знаю, що це таке. Велика помилка нашого суспільства та нашої незалежності, що ми не назвали дії комуністичні у судовому порядку злочинними. Не будемо ж зараз витягати кривдників з могил та вішати трупи. Адже багато кого із винуватців немає серед живих. Але їхні дії мали би бути засуджені, а кожен, хто буде їх відтворювати, автоматично потрапляв би в категорію «злочинці». Тоді суспільство змогло б відрізняти кваліфікацію злочину і реальне покарання. Ми звели комунізм лише до політичного феномену й забули про те, що є важливий етичний вимір, пов’язаний із Другою світовою. Сталося так, що 1939 року Другу світову війну розпочали два світові злочинці, два світові монстри. Це нацистський режим у Німеччині й комуністичний режим у Радянському Союзі. Вони започаткували це смертельне танго удвох. А потім один із цих монстрів повернув зброю проти іншого. І вони зійшлися у герці. Вийшла велика плутанина, з якої світ не може виборсатися донині: як ставитися до Радянського Союзу, адже він переможець над нацизмом? Чи згадувати йому те, що він почав війну? Бо на Заході вважали, що згадувати не треба. Його участь у Другій світовій війні дає моральне право не зазирати у злочини ГУЛАГУ, Соловків та сталінських чисток. Але тоді виходить, що маємо подвійні стандарти для оцінювання злочинів Другої світової війни. Зойк людей, яких катували у катівнях Гестапо, світ почув, а тих, кого катували у катівнях НКВД, ні. Є поняття колабораціонізму з нацистським режимом, але немає із комуністичним. А знаєте чому? Тому що комуністичний подолав нацистський режим. Як можна забувати про правило, яке одвічне у людській цивілізації: «Друг мого друга – мій друг, а ворог мого друга – мій ворог». А тут виходить щось незрозуміле, що той самий солдат радянської армії, який нападав на Фінляндію, – порушник і злочинець, бо порушив міжнародне право. За це Радянський Союз вигнали з Ліги Націй. Але той самий солдат, який повернув зброю проти нацистського режиму, – рятівник людства. Нацистський режим – це зло, але не забуваймо, що у Бресті обидва зла подали одне одному руки й святкували перемогу. У цій моральній дилемі постає проблема, яку ми все ще не розв’язали. Колись Європа не сприймала комунізм як зло. Добре, що науковець Тімоті Снайдер, якого добре знають на Заході, про якого не скажуть так, як про наших, мовляв, він зранений націоналізмом, написав, що є різниця в історичній пам’яті Західної Європи і Східної. Бо остання перенесла два тоталітаризми, і з цим Західна Європа тепер не може не рахуватися. Ми не зможемо вийти на нормальне осмислення Другої світової війни, якщо не зійдемося на одній етичній шкалі. Інакше завше буде іронічно звучати фраза польського філософа Лєшика Кулаковського: «Хіба в’язень, який загинув на Колимі, має  бути щасливим від того, що він загинув не в Дахау?»

– Яка непослідовність у цих питаннях є на Заході?

– Коли на початку 90-х років ми розмовляли з німцями про наші проблеми, то вони говорили, що не треба робити Нюрнберг-2. Бо вважали, що це хибний шлях. Пам’ятаю, на одній із конференцій у Києві, тоді, коли Ющенко підняв тему Голодомору на національний рівень, німецька делегація напала на українців із словами «Що ви робите, нащо піднімати цю тему і дражнити Росію?». У себе Європа провела принцип верховенства права, але проводити його у Східній Європі побоювалася. Те, що у нас відбувається зараз, в усьому посткомуністичному просторі є частина відповідальності Європи. Адже вона сприяла тому, аби проблему засудження злочинів комунізму відпихнути на потім, на колись. Оце відпихання на майбутнє обернулося тим, що сучасні покоління мусять платити за те, що ці злочини не було засуджено. І Небесна сотня, і хлопці, які загинули на східному фронті, – жертви того, що комунізм не було засуджено. Зокрема, не засуджено в епіцентрі – у Москві, в Росії, звідки та сила пішла і довела їх до смерті. Ми переклали проблему злочинів комунізму на нинішнє покоління.

– Але чи сприймаємо ми це як проблему?

– Знаєте, у мене таке враження, що не сприймаємо. Бо не міркуємо категоріями комунізму, комуністичної ідеології, комуністичних метастаз тої ракової пухлини. Нам комфортніше у параметрах етнічних: «Росія – імперіалістичне зло, яке хоче загарбати Україну». Це так. Цей аспект є, але ми залишаємо збоку проблему подолання комуністичної ідеології. Навіть у Біблії сказано, що лихі думки виходять із серця людського. А ми завше думаємо категоріями того, хто має партійний квиток, бо він комуністом був. На початку 90-х років ми побачили, як у містечках Галичини змінювалася влада. Приходили до влади не комуністи, а люди, захищені своєю участю у націоналістичних організаціях. А чим оберталися їхні дії? Вони несли із собою ті самі моделі поведінки, бо виросли як «гомо совєтікуси». Хоч були у своїй свідомості антикомуністами, але вони були носіями комуністичних гріхів. Достатньо було рік-півтора такої влади, коли люди з обурення від їхніх методів почали обстоювати давніх керівників. Нам видається, що є народи-злочинці. Але це хибна позиція, не християнська. Є народи, які божеволіють. От, скажімо, німецький народ у 30-х роках збожеволів. Якась падуча та епілепсія на нього напали. Народ з високою культурою раптом упав у духовну прірву. Але вийшов із цього.

– Чи можемо ми нині сказати, що німецький народ – злочинець?

– Ні, бо навіть його найбільші жертви – євреї – так не говорять. Треба остерігатися спрощених формул. Євангельська формула про те, що з серця виходять усі пороки, спонукає нас подивитися на проблему, в якій ми нині є, іншими очима. Бо що ми маємо? Щоразу чергові вибори, щоразу відкриваємося на чудову музику слів про те, як будуть наші нові обранці боротися зі злом. А потім із черговим здивуванням дивимося у Верховній Раді, як починає людська природа деградувати, як роблять вони несправедливі речі. І знову кажемо, що він такий-сякий, треба вибрати кращого. Але це все зерна, які виявляються і які не виполоті з нашої душі. Ми думаємо так, як у час комуністичний. Багато наших керівників урядів щиро хотіли змінити систему. Але щоразу, коли політик сідав у це крісло, то мав опонентів та ворогів. Це природа політиків: прагнути остерегтися від ворогів. А як уберегтися? Радянська система давала прекрасні можливості. Він думав: «Виграємо вибори, а тоді вже почнемо міняти державу й систему». Я вже не можу спокійно дивитися, як радянська система постійно відроджується. Кожен новий уряд вгризається в неї. І знову лихі діла робляться через ту владу. А віз і нині там. І далі думаємо, яким чином позбутися радянської влади. Ті реформи, які нині є, – то ямковий ремонт старої радянської системи. Вона залишається, я її на нюх відчуваю. Звісно, дякую, що йде ямковий ремонт. Але досить сидіти в тому «октябрі» й очікувати від держави благ. Комунізм – це принцип нульової суми, доведений до апофеозу та абсурду.

– Що ви маєте на увазі?

– Це коли я виграю, то мій опонент обов’язково має програти. Не може бути так, щоб ми обоє виграли. Бо це жорстка боротьба на смерть. Пам’ятаєте, у комуністичний час була така фраза: «Я начальник – ти дурак. Ти начальник – я дурак». Це такий самий принцип, як і «око за око». Польсько-українські стосунки складалися саме за таким принципом. Виграш поляків означав автоматичний програш українців, і навпаки. Комунізм остаточно доконав лицарство у стосунках.  Бо боротися можна тільки з тим, хто тобі рівний за честю. А більшовики започаткували іншу епоху, де підлість стала нормою. Подивімося нині на підлість війни на сході. Спочатку нашим воякам роблять безпечний коридор, аби вийшли з оточення, а коли вони йдуть безборонні, то їх вбивають. Це диявольська ницість. Духовне подолання комунізму є головним, першим, що ми зобов’язані нині зробити. Бо без цього не зможемо прорватися у майбутнє. Це тримає нас і усю Східну Європу. А Росія  ще заробить своє. Вона буде покарана та засуджена. Я не маю в цьому сумніву. Вина Росії є для мене однозначною. Але коли говоримо про подолання комунізму, то маємо розуміти, що ми усі є носіями цієї ментальності й цього вірусу. Усі маємо пройти процес катарсису. І тільки тоді наша перемога буде остаточною.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.