Дошлюбне спілкування молоді на Волині, як і на всій території України, у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття було тісно пов’язане з народним календарем. Відтак, дозвілля молодіжних громад залежало від сезонності сільськогосподарської роботи, якій відповідали певні періоди річного циклу.

Зустрічі дівчат та парубків у вільний від роботи час сприяли соціалізації молодих людей та були спрямовані на вибір майбутнього чоловіка чи дружини.

 

Колаж Зю Побережнюк

 

Займались організацією свого вільного часу в Україні парубочі й дівочі громади. Повноліття для дівчини чи хлопця наступало саме тоді, коли вони могли вступити до цієї громади. Варто зауважити, що молодь ставала дорослою рано. Дівчата, переважно, в 15-16 років, хлопці - в 16-17 років. Молодіжні організації обирали з-поміж себе старших, які відповідали за культуру дозвілля, за дотримання неписаного уставу.

Прийняття до громади регламентувалося певними звичаями та виконанням обрядових дій. В парубоцьких громадах, окрім віку, звертали увагу також на ріст та фізичну силу новоприбулого парубка, щоб той зумів боронити свій куток від парубків з інших вулиць. Від хлопців, які вперше прийшли до парубоцького гурту, часто вимагали могорич. Загалом, розмір могорича варіювався в залежності від чисельності громади, майнового становища сім’ї парубка і, звісно ж, від особистих якостей новачка. Пізніше звичаї випробовування набули жартівливих елементів. Дівчина найчастіше вступала до дівочої громади, коли відвідувала перші вечорниці. Приймали новачків до гурту, здебільшого, на перших осінніх вечорницях. Саме в цей час розпочиналась така діяльність сільської молоді. Адже під час жнив дівочі та парубочі громади не функціонували.

Молодіжні зустрічі у волинян мали традиційну назву «вулиця» або «куток», властиву всім українцям. Це було зібрання молоді на відкритому повітрі для різноманітних розваг. Цей інститут громадського побуту був  водночас органічною складовою календарно-побутової обрядовості українців. Молодіжні громади упереджено ставились до парубків та дівчат, які не відвідували «вулицю», усіляко висміювали їх. За народними уявленнями, парубкам рекомендували виходити на вулицю у скоромний день, а дівчині – у пісний.

Зимову пору року молодь також використовувала для ближчого знайомства, щоб до наступного сезону весіль підібрати собі майбутню дружину чи чоловіка. Відтак, парубочими та дівочими громадами влаштовувались вечорниці, гадання-ворожіння та інші хатні розваги. Зазвичай, сезон вечорниць розпочинався ще на свято Покрови (14 жовтня) або на Святого Миколая (19 грудня) та тривав аж до початку великого передвеликодного посту.

 

Село Микове Ківерцівського району Волинської області. 1915 рік. Фото: Центр дослідження та відродження Волині

 

Святом молоді формально вважався День святої Катерини та День Андрія Первозваного. В такі дні влаштовувались вечорниці та різноманітні ігри-гадання. Хоча розрізняли традиційно дівочі та парубочі свята. Свято Катерини  вважалось днем «дівочої долі». Як дівчата, так і жінки зверталися до святої з молитвою в цей день і просили її про щасливий шлюб та злагоду в сім'ї. А на Андріївську ніч головними були парубки.

Хлопці могли відвідувати вечорниці як у своєму селі, так і в сусідньому. Дівчатам годилось залишатись у своїй місцевості. До речі, практично всі турботи, пов'язані з влаштуванням вечорниць брали на себе дівчата: вони визначали місце зібрання, (хату), домовлялися з господарями, забезпечували витратні матеріали, а також продукти для приготування спільної вечері. Крім того, дівчата зобов'язані були дбати про чистоту у вечорничній хаті.

Під час вечірніх зібрань дівчата, зазвичай, виконували якусь роботу (пряли, вишивали, плели з вовни тощо). Праця та дозвілля на вечорницях чи вулиці переважно супроводжувались співом, а часом і музикою. А за музичний супровід, традиційно, мали подбати хлопці.

Цікавим елементом парубочого і дівочого життя було гадання та замовляння. Відбувалися ці дійства в такі дні як День Катерини, Андрія, Покрови, Різдвяних чи Великодніх свят. Існувало чимало вірувань про можливість причарувати коханого. Варто підкреслити, що одруження було однією з найголовніших життєвих стратегій як хлопців, так і дівчат, а ворожіння на шлюб та судженого стали невід’ємною складовою народних традицій. Ворожіння були різноплановими та спрямованими на те, щоб якомога більше дізнатися про майбутнього чоловіка. Вони не несли ніякої суспільної загрози, а навпаки, мали на меті планування та вибір шлюбного партнера.

Активізація молодіжних зустрічей та гучні гуляння властиві також для останнього тижня перед початком Великого посту, який тривав сім тижнів. Оскільки, розваги та веселощі протягом усього посту заборонялись, то основна частина обрядів проводів зими і зустрічі весни виконувалась напередодні його початку. Це святкування населення історико-етнографічної Волині називає Масницею, а сама назва святкового періоду стосується або всього тижня перед постом, або ж лише кількох останніх його днів (найчастіше періоду від четверга до неділі).

У комплексі масничних звичаїв та обрядів українців, серед яких найпомітнішим і найбільш відомим є «колодка», особлива роль відводилась молоді. В кожній місцевості «колодка» відзначалася по-своєму. Проте скрізь головним об’єктом «колодки» виступали саме незаміжні дівчата та неодружені парубки.

Класичний варіант звичаю - «волочіння колодки», який побутував у багатьох етнографічних районах України в ХІХ - на початку ХХ ст., зустрічався і на території етнографічної Волині.  Ще в міжвоєнний період у ХХ столітті була традиція прив’язувати «молодим, не жонатим» парубкам до ноги або руки поліно. Зазвичай, це робили жінки старшого віку. Парубок мав відкупитися від колодки. Прив’язування парубкам поліна виступало як символ покарання та осудження за те, що вони вчасно, тобто до початку посту, не одружилися.

 

Село Рудка Миринська Ковельського району Волинської області. Початок ХХ століття. Фото: Центр дослідження та відродження Волині

 

Шлюб, який забезпечував продовження роду, завжди був однією з найважливіших традиційних цінностей сільської громади, а тому всі питання, що з ним пов’язані, були предметом пильної уваги з її боку. Варто зуважити, що інколи «колодкою» називали гостину на Масницю, яку влаштовувала неодружена молодь.

Весною дівчата та хлопці починали збиратися на «вулицю», зазвичай, з третього тижня Великоднього посту. Тоді ж місце зібрання молоді переносилось з приміщення на вулицю або вигін. Під час Великодніх свят гурти збиралась на церковному подвір’ї та виконували календарно-обрядові пісні — «гаївки». Гаївкова традиція характерна, передусім, для південно-західних районів Волині. Принаймні, ще в першій половині ХХ ст. тут були досить розповсюджені великодні хороводи, танці, ігри з піснями на подвір’ї біля церкви. Під час таких забав парубки і дівчата показували себе одне одному, демонстрували свій новий одяг, свої здібності, зрештою, своє вміння поводитися на людях.

На Великдень також побутував звичай «віддавати колодку», який безпосередньо пов’язаний з масничною обрядовістю. Суть цього звичаю у тому, що дівчата, яких вгощали хлопці під час святкування Масниці, обдаровували їх у відповідь. Якщо дівчина повертала на Великдень хлопцеві «колодку» - вишитий нею платочок, писанки чи крашанки, то це і сприймалося як підтвердження її прихильності. Часто такий обмін подарунками міг завершуватись укладенням шлюбу.

Систему дошлюбного спілкування молоді у весняну пору доповнює також звичай обливання парубками дівчат на другий день Великодня; звідси й назва цього дня — «обливаний понеділок». Цей звичай побутував у деяких регіонах Волині і виступав своєрідним засобом молодіжного спілкування у народному календарі.

З настанням весняних польових робіт зустрічі молоді не припинялися, проте більш активно продовжувалися вже по Зелених святах. Молодь традиційно збиралася на «вулиці», куди сходилися лише представники «свого кутка». На «вулиці» хлопці, зазвичай, організовували музичний супровід забав, а дівчата дбали про частування. У літню пору пік молодіжного дозвілля припадав на період Петрівчаного посту. Танцювати в період Петрівчаного посту, все-таки, не годилося. Проте співати, за народним звичаєм, не заборонялося. Пісні, які виконували на «вулиці» в цей час називали «петрівчаними» або ж «петрівками». У них основними темами є кохання, залицяння та майбутнє сватання.

На вулиці молодь грала в різноманітні рухливі ігри. Одну з таких ігор описує дослідниця Баглай Марія.  Називалася вона «Розбитий цар», а відбувалася так: хлопці й дівчата, котрі прийшли на «вулицю», у перемішку ділилися на два гурти. Бралися за руки і ставали на певній відстані одні навпроти одних. Дівчата чи парубки по одному бігли від свої сторони до іншої та мали розбити лінію, що стояла навпроти. Якщо ж це вдавалось, одна людина мала перейти в команду, що перемогла. Окрему групу ігор становили ті, під час яких легалізувалися вчинки, заборонені в колі старших людей. До прикладу, в таких іграх, як «Флірти», «Кольцо», «Годувати голуба», обов’язковим елементом був поцілунок.

Також однією з форм молодіжного дозвілля на теренах західної та середньої частин Волині була «гойдалка». Як правило, гойдалку робили місцеві парубки. Шукали два дерева, до гілок прив’язували дві довгі мотузки, а внизу кріпили дощечку. Її  робили досить великою. Гойдалися на ній часто хлопці разом з дівчатами. Найчастіше на гойдалку приходили закохані пари. За народними віруваннями, місце, де була гойдалка, наділяли любовною магією, яка спонукала до укладання шлюбу.

Також варто сказати, у будні дні молодь навчалася різним видам декоративно-ужиткового мистецтва. Відомо, що дівчата обовя’зково мали опанувати різні техніки вишивки. Адже кожна дівчина готувала собі посаг, куди обов’язково входили вишивані сорочки та рушники

Етнографи впевнені: період парубоцтва й дівоцтва був важливим з огляду на необхідність підготовки до сімейного життя та засвоєння статусних ролей одружених чоловіка і жінки як повноправної групи в традиційній українській культурі.

 

Використана література:

• Баглай Марія. Традиції молодіжного дозвілля волинян у період Петрівчаного посту.
• Борисенко Валентина. Сімейна обрядовість українців.
• Ігнатенко Ірина. Етнологія для народу.
• Кісь Оксана. Жінка в традиційній українській культурі.
• Пуківський Юрій. Традиції дошлюбного спілкування молоді у волинян.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.