У минулому часті епідемії чуми забирали життя величезної кількості людей. Адже довгий час медики були безсилі перед цією хворобою. Не було відомо, що саме її спричинює і як вона поширюється. Особливо жахливими виявлялися наслідки пандемій чуми, приміром, тієї, що спалахнула близько середини XIV століття й дістала назву «Чорна смерть».

В ті часи, а також пізніше, в Західній Європі світська влада, аби запобігти поширенню моровиці, вдавалася до вельми жорстких заходів щодо порушників своїх відповідних постанов та медичних приписів, розроблених згідно з рівнем тогочасних наукових знань. Зупинити епідемію намагалися за допомогою катувань і позбавлення життя осіб, яких підозрювали в умисному поширенні чуми. Нерідко провину за це покладали на євреїв, котрі, мовляв, у такий спосіб шкодили християнам. Поряд із різними сумнівними рекомендаціями щодо того, як не захворіти цією смертельною недугою (приміром, радили дотримуватися певної харчової дієти, уникати сексуальних контактів), висловлювали і цілком резонні, з погляду сучасної епідеміології, думки. Йдеться, приміром, про заборону контактувати з хворими, а також про наполегливу пораду якомога швидше і якомога далі втікати від пошесті, а повертатися назад  – якнайпізніше.

Чума неодноразово лютувала на українських землях, в тому числі в другій половині XVI – першій половині XVII століття. В цей час її називали «моровим повітрієм» або «повітрієм» – від слова «повітря». У зазначеній назві, напевно, відобразилося уявлення освічених сучасників про природу виникнення чумного зараження. Адже в ті часи вважали, що цю хворобу спричиняють певні природні отруйні випари. Утім, наявна в терміні «повітріє» вказівка на атмосферне середовище могла бути пов’язана також із практикою спостережень очевидців за перебігом епідемій чуми, адже її легенева форма таки справді поширюється «повітрям», власне – повітряно-крапельним шляхом.

 

Прокажений. Мiнiатюра з французького видання трактату "Про властивостi речей" Бартоломея Англiйського. XV столiття

 

У вітчизняних джерелах, що проливають світло на те, якими способами населення рятувалося від чуми, знаходимо інформацію про спроби припинити епідемію, вдавшись до спалення чаклунок. Звісно, завадити чумі в такий спосіб було марною справою. Дієвішими в цьому плані поставали заходи карантинного характеру, до яких вдавалася місцева влада. Йдеться, зокрема, про обмеження доступу приїжджих у повітові центри. Цьому слугувало, приміром, припинення судових рочків (сесій) станових судів, на які зазвичай прибувало звідусіль чимало шляхтичів та їхніх слуг. Наділені владою місцеві урядники переймалися також недопущенням у свої поселення осіб, котрі прибували з місцевостей, де лютувала епідемія. Задля цього на дорогах організовували сторожові пости, які зупиняли всіх підозрілих. У розпал чуми уповільнювалася економічна активність. Траплялося, що в цей час селяни припиняли працювати на свого пана.

Люди намагалися захистити себе від моровиці втечею від неї. Хтось залишав місце свого постійного проживання й відправлявся в далеку дорогу на «чисті» території, хтось у межах своєї округи тимчасово переселявся в безлюдні природні місцини. Щодо цього показовими є деякі факти, пов’язані з епідемією чуми 1625 року на Волині. Перш ніж докладніше їх розглянути, окреслимо відповідну епідеміологічну ситуацію, що склалася в цей час у регіоні. Насамперед, впадає в око, що перша половина 1620-х років на Волині була доволі напруженою в плані поширення чумної епідемії. Вона то спалахувала, то вщухала, а потім знову розпочинала масово забирати людські життя.

З посиленням небезпеки зараження чумою запроваджувалися різні обмеження карантинного характеру. В тогочасних актових книгах станового судочинства знаходимо відомості про спричинені епідемією вимушені паузи в роботі повітових судово-адміністративних органів. Ця інформація певною мірою дає можливість простежити циклічні спалахи чумної пошесті на Волині.

Приміром, в актових документах йдеться про те, що двотижневі рочки Луцького земського суду 1623 року, які, згідно з Литовським Статутом 1566 року (розд. 4, арт. 27), мали розпочатися по завершенні католицького свята Святої Трійці (4 червня), а також земські рочки, початок яких припадав на наступний день по католицькому святі св. Михайла (29 вересня), були скасовані через епідемію чуми.

За свідченням возного єнерала (дрібний повітовий судовий урядник, якого обирала шляхта) Волинського воєводства Бартоша Щеґельського, епідемія чуми, яка «панувала» в Луцьку і «по багатьох місцях» у його околицях, фактично тривала майже до кінця січня 1624 року.

 

 

Водночас потрібно мати на увазі, що вже згадане припинення 1623 року діяльності земських рочків не означало, що в цей час не працюватимуть ґродські рочки, а також ґродські канцелярії. Приміром, останні не припиняли свою роботу і в травні, і в червні, а 21 вересня розпочалися рочки Луцького ґродського суду. Луцька гродська канцелярія діяла, приміром, у жовтні, коли до завершення епідемії все ще було далеко. Тож для визначення часових меж вже згаданої епідемії зростає значення офіційних свідчень шляхтичів, які покликалися на спричинені чумою обставини, через що вони не змогли вчасно внести до судових книг ті чи ті свої документи.

Епідемія чуми 1623 року розпочалася на Волині, напевно, десь наприкінці весни. Про це довідуємося з протестації шляхтича Григорія Ремчицького проти шляхтича Яна Мордвина та Олександра Колябинського від 20 січня 1624 року. Як випливає з цього документа, Г. Ремчицький 1623 року під час «руського» свята Святого Духа (припало на 26 травня за ст. ст., тобто на 5 червня за н. ст.) вступив у конфлікт із Я. Мордвином та О. Колябинським. Хоча скаржник хотів негайно внести до Луцького ґродського уряду протестацію проти своїх кривдників, однак цьому завадила складна епідеміологічна ситуація в краї. Тож Г. Ремчицькому довелося чекати її поліпшення. Він зміг офіційно подати свою протестацію лише 20 січня 1624 року.

Із протестації Г. Ремчицького випливає, що епідемія чуми, в зону якої 1623 року потрапив Луцьк, тривала принаймні від кінця весни – початку літа цього року і до початку 1624 року.

 

Пiтер Брейгель Старший, Трiумф смертi, 1562

 

Як видається, епідемія моровиці, що, як уже зазначено, розпочалася десь у травні – на початку червня 1623 року на Волині й охопила повітовий центр Луцьк, завершилася орієнтовно в січні-лютому 1624 року. Про це знаходимо певну вказівку в протестації шляхтича Яна Фалібовського, яку він мав намір внести до Луцьких ґродських книг ще 7 липня 1623 року, однак йому завадила епідемія. Лише перечекавши моровицю, яка, за словами скаржника, «тут, у Луцьку, була немалий час», він 8 березня 1624 року подав вже згаданий документ.

Загалом, попри те, що десь протягом січня-лютого 1624 року ще тліли вогнища чуми на Волині, канцелерія Луцького ґродського суду оформлювала різні документи. Причому вона робила це і на початку січня 1624 року, і напередодні, як-от у грудні 1623 року. Хай там як, а мало хто ризикував пересуватися територією, охопленою чумою. До того ж вільно це робити було вельми проблематично через обмежувальні заходи карантинного характеру на дорогах. Приміром, в одному з документів зазначено, що через цю причину наприкінці листопада 1623 року не було можливості дістатися Луцька.

Десь після січня-лютого 1624 року ситуація з епідемією чуми на Волині стала порівняно задовільною. Однак вже восени 1625 року вона знову повернулася. Не було спокійно в цьому плані і на польських землях. Приміром, епідемія охопила Сандомирське воєводство. Все це додавало тривоги і створювало різні життєві проблеми.

 

Урядники мiського уряду, кiнець 16 столiття

 

Чума знову стала косити людей на Волині принаймні з вересня 1625 року. Зокрема, вона «плужила» село Лаврів (нині Луцького району Волинської обл.). В цей час у шляхтича Андрія Ґолендзинського померло кілька дітей (напевно, і дружина), а також вся його челядь, тобто домашні слуги. Шляхтич і сам захворів чумою. Відчуваючи наближення смерті, він покликав до себе деяких осіб для складення тестаменту (заповіту), аби записати спадщину своїм малолітнім дітям, які ще залишалися живі, – синам Олександру і Костянтину, а також дочці Катерині. Зі слів А. Ґолендзинського, заповіт написав місцевий урядник на прізвище Ростковський. Причому він вдавався до запобіжних заходів, аби не заразитися самому – перебував достатньо далеко від хворого. Як з’ясувалося пізніше, він вирішив скористатися тією обставиною, що заповіт написаний його рукою, аби позбавити сиріт спадщини і заволодіти чужою маєтністю.

27 листопада 1625 року чільні луцькі ґродські урядники зробили публічну заяву, в якій змалювали ситуацію, пов’язану з епідемією чуми в Луцькому повіті, що стала неподоланною перешкодою для проведення судових рочків.

Луцький підстароста шляхтич Ян Вилежинський і луцький ґродський суддя князь Павло Друцький Любецький 27 листопада, тобто в запланований раніше день початку судової сесії Луцького ґродського суду, формально засвідчили свою готовність розпочати рочки. Однак, констатували вони, через епідемію чуми, яка поширилися під Луцьком «по багатьох місцях», цього зробити не випадає.

Як з’ясувалося, до судового реєстру не внесли жодної справи, що вказує на те, що шляхта Луцького повіту була вельми стурбована масштабом епідемії. Відтак, навіть вельми зацікавлені в судовому розгляді своїх справ особи не наважилися прибути до Луцька. Крім іншого, через фактор чумної пошесті виявилися незаповненими різні судові уряди. Я. Вилежинський і П. Друцький Любецький вважали за потрібне апелювати до думки шляхетства Волинського воєводства, яке, доводили урядники, наполягало на тому, щоб перенести рочки на пізніший термін.

 

 

Тож ухвалили рішення, згідно з яким рочки, які мали відбутися 27 листопада, скасували, а чергову судову сесію призначили через шість тижнів. Цю ухвалу «обволав», тобто вголос публічно оприлюднив, аби надати їй законної сили, возний єнерал Станіслав П’яновський. Відповідну його реляцію внесли до судових книг.

Перенесення судових рочків на шість тижнів, тобто на 42 дні, в цьому випадку нагадувало оголошення своєрідного карантину (карантинну практику, а саме: жорстку 40-денну ізоляцію осіб, яких підозрювали в захворюванні на чуму, свого часу започаткували у Венеції). Звісно, відтермінування луцькими ґродськими урядниками судових рочків на 42 дні аж ніяк не було справжнім карантином.

Водночас, принаймні в межах Луцького повіту, цей захід, напевно, спонукав станові структури влади, а також населення ретельніше дотримуватися протичумних заходів та особливого режиму поведінки, а ще – обмежив доступ до Луцька значної кількості приїжджих. Невідомо, як ефективно це вплинуло на подолання чуми (подібні заходи, до яких вдавалися раніше, не стали в цьому плані панацеєю). Хай там як, а по завершенні епідемії, що розпочалася 1625 року, населення Волині на певний час дістало перепочинок від чумної пошесті.

Як уже зазначено, люди намагалися захистити себе від моровиці втечею зі своїх поселень на «чисті» від епідемії природні місцини. Щодо цього показовими є деякі факти, пов’язані з епідемією чуми 1625 року на Волині. Отже, дехто з волинських шляхтичів уже з першими звістками про наближення моровиці втікав у віддалені місцевості, за Прип’ять. Тим часом міщани Олики, на яку восени 1625 року насунулася чума, бачили свій порятунок у тому, щоб залишити місто і жити порівняно недалік від нього – «по полях»

 

Шляхтянка та заможна селянка ХVI столiття. Документальна реконструкцiя художника Сергiя Шаменкова

 

Звісно, переселення з міста на природу знизило скупченість населення, зменшило кількість контактів між міщанами і, відповідно, мусило пригальмувати поширення епідемії. Утім, створити в польових умовах якийсь жорсткий карантин не було можливості. До того ж деякі олицькі міщани промишляли тим, що продавали охочим «заповітряні», тобто заражені чумою речі.

Приміром, один олицький міщанин у спілці з селянином Пахомом Шокуном із села Боблин (нині с. Бобли Турійського району Волинської обл.) намагалися зайнятися такою комерцією у Луцьку. Причому обидва «продавці чуми» приховували, з якої місцевості вони приїхали до міста. Однак лишень тамтешні міщани впізнали в одному з приїжджих міщанина з охопленої моровицею Олики, вони відразу прогнали цих торгівців зі свого міста. Тобто, в Луцьку, в якому, як переконуємося, попри поширення на Волині чуми, явно не всі міщани втікали з міста, порівняно ретельно дотримувалися обмежень, спрямованих на запобігання захворювання чумою.

Як уже зазначено, деякі волинські шляхтичі залишали насиджені місця й мандрували на далекі відстані, не чекаючи, отже, коли до них завітає чума. До представників шляхетського стану, які розглядали втечу від епідемії як шанс врятувати своє життя, належав також Петро Обух. Щоправда, він діяв у цьому плані зі значним запізненням.

Лише по тому, як від чуми померли всі його піддані з двора, тобто з маєтку Облапи (нині село Ковельського району Волинської обл.), він зрозумів: час рятувати себе і свою сім’ю – шляхтянку Настасю Гулевичівну Дрозденську та двох малолітніх дітей. У листопаді 1625 року П. Обух відвіз їх до Любитівського лісу (в районі сучасного села Любитів Ковельського району Волинської обл.), а сам подався до родичів у Любитів, щоб попросити їх допомогти звести в лісі буду, тимчасове житло. Родичі П. Обуха з розумінням поставилися до його прохання і наказали своїм підданим спорудити буду в Любитівському лісі.

Однак сім’ї Обухів не вдалося сховатися від чуми в лісових хащах. Адже вони, безперечно, приїхали до лісу вже інфікованими. Їх ще в Облапах заразили «челядники», власне, домашні слуги, які напередодні геть усі померли. Першою жертвою чуми в родині П. Обуха стала його дружина Настася. Вона померла 16 листопада 1625 року. Цього самого дня П. Обух побачив на своєму тілі зримі ознаки чуми. Він розумів, що діти самі не виживуть у лісі. Тож вирішив на деякий час прилаштувати їх у Ковелі, щоб поховати дружину, найнявши в цьому місті копачів.

 

 

Однак нещастя не полишало П. Обуха. Ніхто з ковельських копачів не захотів йому допомагати. Вже хворий на чуму шляхтич посадив двох дітей на воза і рушив до своєї буди в Любитівський ліс – ховати дружину. Проте їхав недовго. Річ у тому, що на виїзді з Ковеля на нього вже чатував місцевий лентвійт (міський урядник, заступник війта) Ян Гуменський. Його цікавив не цей «заповітряний», заражений чумою шляхтич, а складене на його возі майно. Останнє П. Обух змушений був возити з собою, бо остерігався залишати цінні речі в лісовій буді.

Лентвійт зі своїми спільниками з криком метнулися до воза. Нападники скинули на землю дітей і стали нещадно бити киями П. Обуха. Розправу над ним припинили по тому, як переконалися, що він не подає ознак життя. Сталося так, що П. Обуху якимось чином вдалося вижити. Хтось із ковельців прийшов йому на допомогу. Шляхтич довго хворів у цьому місті. За цей час в нього померла одна дитина, вочевидь, від чуми. Прийшовши трохи до тями, П. Обух вдався до правових дій, спрямованих на притягнення лентвійта Я. Гуменського до судової відповідальності. Зокрема, 16 квітня 1626 року він особисто був присутній на засіданні Володимирського ґродського суду, який розглянув його позов проти Я. Гуменського.

Неважко переконатися, що П. Обух, так само як і непоодинокі його сучасники, вбачав свій шанс врятуватися від хвороби в тому, щоб із поселення, охопленого епідемією чуми, переселитися на природу. Як уже зазначено, П. Обух став утікати від наступу чуми вже по тому, як він та його сім’я виявилися інфікованими. Оскільки у вже розглянутому документі є певна інформація про перебіг захворювання моровицею сім’ї Обухів, то можемо визначити, якою саме формою чуми вони захворіли. Відомо, що септична форма чуми має інкубаційний період у межах доби.

Інкубаційний період легеневої її форми триває від кількох годин до двох діб. Причому смертність як від септичної, так і від легеневої чуми в ті часи сягала 100 %. Щодо так званої бубонної форми чуми, то її інкубаційний період триває від трьох до дев’яти діб, а смертність коливається в межах 50–75 %. Крім іншого, характеристичними ознаками бубонної чуми є утворення на лімфатичних вузлах пухлин (бубонів), а також поява фіолетових плям на кінцівках, спричинених підшкірними крововиливами судин. Смертність від цієї форми чуми становить 50–75 %.

Отже, є цілком очевидним, що шляхетська сім’я Обухів, яка складалася з чотирьох осіб, захворіла на бубонну форму чуми. Зокрема, це однозначно підтверджує той факт, що 50 % її членів вижили. Якщо б у них була септична або легенева форми чуми, то всі вони явно не мали б шансів залишитися живими. 16 листопада 1625 року, після того, як померла дружина П. Обуха, він уперше виявив на своєму тілі ознаки бубонної чуми. Безперечно, що інкубаційний період у нього тривав від трьох до дев’яти діб, що властиво саме для бубонної чуми. За цей час він встиг переїхати з родиною з вимерлих Облап до Любитівського лісу, звів там буду і навіть деякий час провів у ній з усією сім’єю, власне до 16 листопада. Той факт, що через п’ять місяців по цьому, 16 квітня 1626 року. П. Обух особисто взяв участь у судовому засіданні, означає, що шляхтич фактично подолав захворювання. Як уже зазначено, вижила також одна його дитина.

Примітною є реакція ковельських міщан на появу в їхньому місті «заповітряного» П. Обуха, тобто особи з явними ознаками захворювання чумою. Копачі, до яких він звернувся по допомогу щодо поховання дружини, відмовили йому, вочевидь, побоюючись за своє життя. Водночас контакт із «заповітряним» шляхтичем не злякав ковельського лентвійта О. Люшковського. Адже він із ризиком для себе вирішив вчинити розбійний напад і заволодіти майном хворого П. Обуха. Ті ковельці, які врятували цього шляхтича, вочевидь, помітили на його тілі ознаки бубонної чуми, однак не залишили постраждалого в біді, так само як і двох його інфікованих дітей (одній дитині, про що вже йшлося, не судилося вижити). Щодо суддів Володимирського ґродського суду, то по кількох місяцях після інфікування П. Обуха вони, вочевидь, сприймали його як здорову людину.

 

Пiдготовка до страти в 1544 роцi. Гравюра Яна Люйкена, XVII столiття

 

Загалом розглянуті вище факти, пов’язані з поширенням епідемії чуми та боротьбою із нею на Волині на початку – у середині 1620-х років, дають підстави для думки, що в той час через нерозуміння природи цього захворювання, а також через історично обмежений рівень розвитку медицини не було можливості ефективно його контролювати. Певні адміністративні заходи місцевої влади, спрямовані на обмеження доступу вірогідно інфікованих осіб у поселення (як-от, виставлення на дорогах сторожі карантинного штибу, згортання торгівлі, припинення сесій станових судів) застосовували без належної системності і послідовності.

Тож вони не могли загнуздати епідемію, хоча, вочевидь, тією чи тією мірою уповільнювали її поширення. Єдиним справді ефективним способом врятуватися від чуми, який практикували, насамперед, деякі представники шляхетського стану, було завчасно тимчасово переселитися у порівняно віддалені місцевості, вільні від епідемії. Набула певного поширення практика залишення мешканцями своїх поселень, охоплених моровицею, і переселення їх у різні природні місцини, розташовані порівняно неподалік їхніх домівок. Причому успіх цього протичумного організаційного заходу залежав від того, чи були особи, які до нього вдавалися, вже інфіковані або ні, а також чи вдавалося здоровим переселенцям у природне середовище припинити контакти з людьми із зони епідемії і протриматися в полі або лісі доти, аж доки не вщухне чума.

 

За матеріалами статті Петра Саса «З історії протидії епідемії чуми на Волині у середині 1620-х років: втеча за межі поселення» // Academia. Terra Historiae. Студії на пошану Валерія Смолія: У 2-х кн. Київ: Ін-т історії України Національної академії наук України, ДУ «Інститут всесвітньої історії Національної академії наук України», 2020. Кн. 1: Простори історії. С. 211‒220.

Зображення зовнішнього вигляду мешканців Волині ХVI століття: «Українське повсякдення ранньомодерної доби: збірник документів. Вип. 1: Волинь ХVI ст. / НДІ укр-ва МОН України, ЦДІА України, м. Київ, ГО «Центр досліджень та відродження Волині». Київ: «Фенікс», 2014. 776 с., іл. (серія документальних джерел)». 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.