У лютому 1648 року на Запорозькій Січі гетьманом України-Руси було обрано Богдана-Зиновія Хмельницького. Він очолив повстання, що переросло у Визвольну війну, покликану зупинити низку політико-економічних і соціально-психологічних катаклізмів, які спіткали українців-русинів, як підвладне «його милості королю» населення новоутвореної у 1569 року Речі Посполитої.
Загальному перебігу подій Хмельниччини від Жовтих Вод до Переяславсько-Московської угоди і далі – аж до закінчення земного шляху великого гетьмана присвячено чимало досліджень. Куди менш відомо про вимір буремних для Речі Посполитої подій на мікроісторичному рівні малих населених пунктів – сіл Волинського воєводства. Добрим винятком у цьому контексті є ґрунтовна кандидатська монографія Олега Ярошинського.
Автор, на основі розлогого масиву актового матеріалу, навів комплексні сюжети із життя міст та сіл історичної Волині у період Визвольної війни середини ХVII століття. Поза увагою автора, утім, залишилося село Брани у Луцькому повіті Волинського воєводства Речі Посполитої (нині ‒ однойменний населений пункт у Горохівському районі Волинської області).
Пiтер Брейгель Молодший. Сiльське весiлля, друга половина ХVI ст.
Брани над річкою Гнилою Липою документально відомі з середини ХVI століття. Таку назву варто виводити від староукр. «брань», «бранъ» ‒ битва, війна, бій. Слово «брана» («брама») з ідентичними відповідниками у старопольській та старочеській мовах означало великі ворота у фортецях, міських (сільських?) укріпленнях, баштах.
За свідченням лінґвіста-дослідника походження назв населених пунктів Волині Віктора Шульгача, імення села слід трактувати від множинної форми антропоніма Бран / Брана, відомого у слов’янських мовах. Ураховуючи варіант «Бряни», можна припускати, що сучасне «Брани» сягає первісного «Дебряни». Йдеться про жителів, що оселилися у дебрі – густому, непрохідному лісі. Ця версія, почасти, підтверджується і переказами місцевих старожилів.
Так, Марія Клачук, 1911 р. н., розповідала: «Про то казали дуже давно стариї люди, їх вже нима. Було то ше туді, як татари на нас нападали і забирали наших людей у плен. А вуно ше туді так ни називалось. Були футори, туди прийшли тії татари. Вуни палили хати, студоли, хапали людей, худобу. То люди начали тікати у ліс і всилятися там. То були забрані люде – брані. Того й місто те так зачали звати – Брані. То вже теперішні люди гуворать Брани». За іншою версією «там, де сило нині, то було сраженіє, місто брані».
Одну із перших документальних згадок про Брани зустрічаємо у Книзі ревізій українських замків – звіті королівського ревізора про обстеження стану обороноздатності Володимирського, Луцького, Крем’янецького, Вінницького, Житомирського і Брацлавського замків у 1545 році. Тоді Василь Бранський із Бран забезпечував утримання однієї городні поміж Воротньою та Перемильською вежами Луцького Нижнього (Окольного) замку. Ще одна городня «Бранських з Бран» розташовувалася між Свинюською та вежею князів Четвертинських. Та сама ревізія (люстрація) засвідчила добрий стан городні Великого земського мосту, належної до «Василя Мишича з Бран».
Селяни ХVI ст. Реконструкцiя Сергiя Шаменкова
Рід Бранських (Бранів, Брамів) послуговувався гербом «Сліповрон» (Ślepowron). Відомо, що Василь Михайлович Бранський служив писарем у князя Федора Чорторийського. 1567 року Павло Васильович Бранський заставив холмському підкоморію Михайлові Дзялинському свій дідичний маєток Брани. А 17 червня 1569 року присягу на вірність королю й новопосталій Речі Посполитій виголосили дружина Василя Ографена і їхній син Павло.
У наступному, ХVII столітті, село разом з Волицею Бранською (нині – однойменна вулиця) належали Андрію Цимінському. Перед Хмельниччиною (1629 рік) тут зафіксовано 50 димів. За твердженням київської дослідниці Ірини Ворончук, пересічне число селянського домогосподарства налічувало 11, 5 ‒ 12, 5 осіб.
Це було пов’язано із тим, що селянська родина становила складну структуру, до якої, крім членів біологічної родини, входили неспоріднені особи: підсусідки, коморники, наймити, слуги, челядь та ін. Узявши за основу найменший показник ‒ 11, 5 осіб, можна припускати про 575 мешканців Бран у 1629 рік.
Один iз варiантiв гербу Слiповрон
Пiтер Брейгель Старший. Жнива, 1565 р.
Перемоги українських військ та їхніх татарських союзників на Жовтих Водах і під Корсунем у травні 1648 року стали запорукою і стимулом до розгортання Визвольної війни у західноукраїнському регіоні. Початковий етап повстань жителів краю припав на червень-липень 1648 року. Селяни з Печихвостів, Стрільчого, Матова Луцького повіту розгромили маєтки орендаря С. Морштина, поділивши майно між собою.
1 вересня 1648 року козацькі полки під проводом Курила і Вовка увійшли до воєводського центру Волині – Луцька. У цей же час чимало селянських виступів відбулося і в Луцькому повіті. Повстанці захоплювали майно шляхтичів, чинили розправи із шляхтою і орендарями. Найближче до Бран подібні заворушення зафіксовані у Довгові та Борисковичах.
Актовий матеріал, зосереджений у ЦДІАК України, містить декілька сюжетів із перебігу Хмельниччини і у Бранах. Про перші наслідки «інкурсій (вторгнення, напад) козацьких разом з татарами» чи, як значилося у автентичному документі – «козаччини», 31 травня 1649 року перед ґродським урядом Луцька свідчив підданий бранівського дідичного (спадкового) власника Миколая Вилежинського Павло Волчек (Вовчок). Представник сільської громади сповіщав про двадцять спалених вогнем халуп і про тридцять таких, що уціліли, а їхні мешканці спромоглися до виплати подимного податку. Після цього Павло Волчек, за посередництвом возного Валентина Павловського, виголосив присягу, якою засвідчив правдивість власних слів.
Відтак можна стверджувати про однакову кількість димів у Бранах, зафіксованих за підрахунками Олексія Барановича на основі реєстру про подимне у 1629 року й через майже двадцять років – на початках Хмельниччини.
Озброєні селяни XVI столiття. Реконструкцiя Сергiя Шаменкова
30 уцілілих димів у Бранах і Бранській Волиці згадані у наступній присязі того ж Павла Волчка від 28 лютого 1650 року. Дещо інша картина простежувалася з юраменту про зібране подимне, складеного підданим Миколая Вилежинського, бранівським війтом Хведьком Ковалем 11 січня 1653 року в Бранах лишалося 23 дими. Не показав позитивної динаміки і візит із присягою щодо подимного до Луцького ґроду іншого представника бранівської громади Андрія Лагодика. 9 вересня 1654 року у селі налічувалося лише 16 димів.
Утім, як видно з актових документів-сучасників Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, нищили і пустошили Брани не тільки татари. 16 листопада 1649 року урядник маєтності Бран Ян Збузький, а також селяни Миско Андрускович і Матвій Войтович – представники усієї громади Бран і Вольки Бранської, свідчили про розбійницький напад, що його на Брани здійснили Ян Ставецький, Мартин Вноровський, Ян Рувицький і пан Сутковський. Усі ці шляхтичі значилися слугами-челяддю Звиногродського старости Лукаша Гулевича. Вони, доєднавшись до козацького повстання, «по маєтностях ходячи, з бідними людьми, способом неприятельським що хотіли, те робили».
Відповідно до поданої скарги, піддані пана Гулевича дійшли до Бран, де на той час не було Миколая Вилежинського і його слуг. Вони у протистоянні «з неприятелем» приєдналися до хоругви королівського ротмістра і волинського підчашія Киліяна Вільгорського.
Позвані (тобто відповідачі у судовому процесі) поспіли до Бран 9 серпня 1649 року з великим криком і галасом «мєсто татаровъ волаючи «гала-гала», напали и людє вси такъ зє двора, тако и з сєла выстрашывшы для чого нєбожата жонъки з дєтъкоми малыми од страху вєлыкого утєкаючы, в болотε лεдво ни потопилис, а кого заточыты и прогнати смогли, поимавшы, нєвинъных людєи били и мордовали, такъ жє в дворє... замки и двєри поодбиявши, што колъвєкъ зостати могли позабирали, вєликиє шкоды и спустошєнε почынили, якожъ тєж и в сєлε по всих холупахъ, рабуючы коморы и скрини одбияючи, што тылъко зналєзты моглы до наимєншоє рєчы позабирали и всю маєтност внивєч што до счεту обєрнули и спустошыли, стадо дворскоє и быдло всєє з собою заняли»».
Напад на маєтності Миколая Вилежинського села Брани і Бранська Волиця, здійснений уроджоними шляхетними панами, на перший погляд, виглядає дещо дивним. Своєрідна «війна своїх проти своїх», посягання на власність такого ж «зацного» і «уроджоного» пана у момент його протистояння з «козаками-ребелізантами» щонайменше мала б суперечити кодексу шляхетської честі.
Рембрант. Портрет польського шляхтича, 1637 р.
Тут, вочевидь, слід говорити про відсутність певних моральних заборон і елементарне бажання наживи під загальним кличем хаосу і розрухи, спричинених війною. Заувага про приєднання до козацького повстання шляхтичів знаходить підтвердження у загальному зрізі перебігу подій Хмельниччини на Волині. Поруч із тими «уроджоними панами», які влітку 1649 року пустошили Брани, відомі й інші шляхетські імена. Так пан Красносельський очолював кількасотенний селянсько-шляхетський повстанський загін неподалік Гощі. А виступом покозачених селян Ільківців і Воронівців у Кремʼянецькому повіті керував шляхтич Й. Кодлубицький etc.
Описаний розбійницький напад на Брани у середині ХVII ст. був непоодиноким. 25 серпня 1651 року Миколай Вилежинський разом з громадами Бран і Вольки подавав протестацію про насильства і грабунки, заподіяні 6 червня того ж року в цих селах корогвою ротмістра Стефана Немирича. А 17 червня 1656 року у реляції (урядовому зізнанні) возного Даніеля Пирятинського перед Володимирським ґродським урядом йшлося про вручення королівському ротмістру Рафалові Милецькому і товаришеві його корогви Литвиновському двох позовів до гетьманського суду в справі щодо захоплення ними збіжжя у маєтку Миколая Вилежинського Бранах.
Таким чином, Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького мала свій вплив на повсякденне побутування-життя мешканців сіл Брани та Волька Бранівська на Горохівщині. Нині ці, поєднані в одне село територіальні складові сучасних Бран, як і низка інших сіл Луцького, Володимирського, Крем’янецького повітів Волинського воєводства, постраждали від нападів і грабунків.
Офіційна документація Луцького ґроду на прикладі протестацій та присяг-юраментів про збір подимного у складні та суперечливі часи стимулює припускати про певну ментальну єдність сільського населення Бран із їхнім дідичем Миколаєм Вилежинським. Ця теза, аби бути ствердною, утім, потребує значно детальнішого вивчення.
