У лютому 1648 року на Запорозькій Січі гетьманом України-Руси було обрано Богдана-Зиновія Хмельницького. Він очолив повстання, що переросло у Визвольну війну, покликану зупинити низку політико-економічних і соціально-психологічних катаклізмів, які спіткали українців-русинів, як підвладне «його милості королю» населення новоутвореної у 1569 року Речі Посполитої.

Загальному перебігу подій Хмельниччини від Жовтих Вод до Переяславсько-Московської угоди і далі – аж до закінчення земного шляху великого гетьмана присвячено чимало досліджень. Куди менш відомо про вимір буремних для Речі Посполитої подій на мікроісторичному рівні малих населених пунктів – сіл Волинського воєводства. Добрим винятком у цьому контексті є ґрунтовна кандидатська монографія Олега Ярошинського.

Автор, на основі розлогого масиву актового матеріалу, навів комплексні сюжети із життя міст та сіл історичної Волині у період Визвольної війни середини ХVII століття. Поза увагою автора, утім, залишилося село Брани у Луцькому повіті Волинського воєводства Речі Посполитої (нині ‒ однойменний населений пункт у Горохівському районі Волинської області).

 

Пiтер Брейгель Молодший. Сiльське весiлля, друга половина ХVI ст.

 

Брани над річкою Гнилою Липою документально відомі з середини ХVI століття. Таку назву варто виводити від староукр. «брань», «бранъ» ‒ битва, війна, бій. Слово «брана» («брама») з ідентичними відповідниками у старопольській та старочеській мовах означало великі ворота у фортецях, міських (сільських?) укріпленнях, баштах.

За свідченням лінґвіста-дослідника походження назв населених пунктів Волині Віктора Шульгача, імення села слід трактувати від множинної форми антропоніма Бран / Брана, відомого у слов’янських мовах. Ураховуючи варіант «Бряни», можна припускати, що сучасне «Брани» сягає первісного «Дебряни». Йдеться про жителів, що оселилися у дебрі – густому, непрохідному лісі. Ця версія, почасти, підтверджується і переказами місцевих старожилів.

Так, Марія Клачук, 1911 р. н., розповідала: «Про то казали дуже давно стариї люди, їх вже нима. Було то ше туді, як татари на нас нападали і забирали наших людей у плен. А вуно ше туді так ни називалось. Були футори, туди прийшли тії татари. Вуни палили хати, студоли, хапали людей, худобу. То люди начали тікати у ліс і всилятися там. То були забрані люде – брані. Того й місто те так зачали звати – Брані. То вже теперішні люди гуворать Брани». За іншою версією «там, де сило нині, то було сраженіє, місто брані».

Одну із перших документальних згадок про Брани зустрічаємо у Книзі ревізій українських замків – звіті королівського ревізора про обстеження стану обороноздатності Володимирського, Луцького, Крем’янецького, Вінницького, Житомирського і Брацлавського замків у 1545 році. Тоді Василь Бранський із Бран забезпечував утримання однієї городні поміж Воротньою та Перемильською вежами Луцького Нижнього (Окольного) замку. Ще одна городня «Бранських з Бран» розташовувалася між Свинюською та вежею князів Четвертинських. Та сама ревізія (люстрація) засвідчила добрий стан городні Великого земського мосту, належної до «Василя Мишича з Бран».

 

Селяни ХVI ст. Реконструкцiя Сергiя Шаменкова

 

Рід Бранських (Бранів, Брамів) послуговувався гербом «Сліповрон» (Ślepowron). Відомо, що Василь Михайлович Бранський служив писарем у князя Федора Чорторийського. 1567 року Павло Васильович Бранський заставив холмському підкоморію Михайлові Дзялинському свій дідичний маєток Брани. А 17 червня 1569 року присягу на вірність королю й новопосталій Речі Посполитій виголосили дружина Василя Ографена і їхній син Павло.

У наступному, ХVII столітті, село разом з  Волицею Бранською (нині – однойменна вулиця) належали Андрію Цимінському. Перед Хмельниччиною  (1629 рік) тут зафіксовано 50 димів. За твердженням київської дослідниці Ірини Ворончук, пересічне число селянського домогосподарства налічувало 11, 5 ‒ 12, 5 осіб.

Це було пов’язано із тим, що селянська родина становила складну структуру, до якої, крім членів біологічної родини, входили неспоріднені особи: підсусідки, коморники, наймити, слуги, челядь та ін. Узявши за основу найменший показник ‒ 11, 5 осіб, можна припускати про 575 мешканців Бран у 1629 рік.

 

Один iз варiантiв гербу Слiповрон

Пiтер Брейгель Старший. Жнива, 1565 р.

 

Перемоги українських військ та їхніх татарських союзників на Жовтих Водах і під Корсунем у травні 1648 року стали запорукою і стимулом до розгортання Визвольної війни у західноукраїнському регіоні. Початковий етап повстань жителів краю припав на червень-липень 1648 року. Селяни з Печихвостів, Стрільчого, Матова Луцького повіту розгромили маєтки орендаря С. Морштина, поділивши майно між собою.

1 вересня 1648 року козацькі полки під проводом Курила і Вовка увійшли до воєводського центру Волині – Луцька. У цей же час чимало селянських виступів відбулося і в Луцькому повіті. Повстанці захоплювали майно шляхтичів, чинили розправи із шляхтою і орендарями. Найближче до Бран подібні заворушення зафіксовані у Довгові та Борисковичах.

Актовий матеріал, зосереджений у ЦДІАК України, містить декілька сюжетів із перебігу Хмельниччини і у Бранах. Про перші наслідки «інкурсій (вторгнення, напад)  козацьких разом з татарами» чи, як значилося у автентичному документі – «козаччини», 31 травня 1649 року перед ґродським урядом Луцька свідчив підданий бранівського дідичного (спадкового) власника Миколая Вилежинського Павло Волчек (Вовчок). Представник сільської громади сповіщав про двадцять спалених вогнем халуп і про тридцять таких, що уціліли, а їхні мешканці спромоглися до виплати подимного податку. Після цього Павло Волчек, за посередництвом возного Валентина Павловського, виголосив присягу, якою засвідчив правдивість власних слів.

Відтак можна стверджувати про однакову кількість димів у Бранах, зафіксованих за підрахунками Олексія Барановича на основі реєстру про подимне у 1629 року й через майже двадцять років – на початках Хмельниччини.

 

Озброєні селяни XVI столiття. Реконструкцiя Сергiя Шаменкова

 

 30 уцілілих димів у Бранах і Бранській Волиці згадані у наступній присязі того ж Павла Волчка від 28 лютого 1650 року. Дещо інша картина простежувалася з юраменту про зібране подимне, складеного підданим Миколая Вилежинського, бранівським війтом Хведьком Ковалем 11 січня 1653 року в Бранах лишалося 23 дими. Не показав позитивної динаміки і візит із присягою щодо подимного до Луцького ґроду іншого представника бранівської громади Андрія Лагодика. 9 вересня 1654 року у селі налічувалося лише 16 димів.

Утім, як видно з актових документів-сучасників Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, нищили і пустошили Брани не тільки татари. 16 листопада 1649 року урядник маєтності Бран Ян Збузький, а також селяни Миско Андрускович і Матвій Войтович – представники усієї громади Бран і Вольки Бранської, свідчили про розбійницький напад, що його на Брани здійснили Ян Ставецький, Мартин Вноровський, Ян Рувицький і пан Сутковський. Усі ці шляхтичі значилися слугами-челяддю Звиногродського старости Лукаша Гулевича. Вони, доєднавшись до козацького повстання, «по маєтностях ходячи, з бідними людьми, способом неприятельським що хотіли, те робили».

Відповідно до поданої скарги, піддані пана Гулевича дійшли до Бран, де на той час не було Миколая Вилежинського і його слуг. Вони у протистоянні «з неприятелем» приєдналися до хоругви королівського ротмістра і волинського підчашія Киліяна Вільгорського.

Позвані (тобто відповідачі у судовому процесі) поспіли до Бран 9 серпня 1649 року з великим криком і галасом «мєсто татаровъ волаючи «гала-гала», напали и людє вси такъ зє двора, тако и з сєла выстрашывшы для чого нєбожата жонъки з дєтъкоми малыми од страху вєлыкого утєкаючы, в болотε лεдво ни потопилис, а кого заточыты и прогнати смогли, поимавшы, нєвинъных людєи били и мордовали, такъ жє в дворє... замки и двєри поодбиявши, што колъвєкъ зостати могли позабирали, вєликиє шкоды и спустошєнε почынили, якожъ тєж и в сєлε по всих холупахъ, рабуючы коморы и скрини одбияючи, што тылъко зналєзты моглы до наимєншоє рєчы позабирали и всю маєтност внивєч што до счεту обєрнули и спустошыли, стадо дворскоє и быдло всєє з собою заняли»».

Напад на маєтності Миколая Вилежинського села Брани і Бранська Волиця, здійснений уроджоними шляхетними панами, на перший погляд, виглядає дещо дивним. Своєрідна «війна своїх проти своїх», посягання на власність такого ж «зацного» і «уроджоного»  пана у момент його протистояння з «козаками-ребелізантами» щонайменше мала б суперечити кодексу шляхетської честі.

 

Рембрант. Портрет польського шляхтича, 1637 р.

 

Тут, вочевидь, слід говорити про відсутність певних моральних заборон і елементарне бажання наживи під загальним кличем хаосу і розрухи, спричинених війною. Заувага про приєднання до козацького повстання шляхтичів знаходить підтвердження у загальному зрізі перебігу подій Хмельниччини на Волині. Поруч із тими «уроджоними панами», які влітку 1649 року пустошили Брани, відомі й інші шляхетські імена. Так пан Красносельський очолював кількасотенний селянсько-шляхетський повстанський загін неподалік Гощі. А виступом покозачених селян Ільківців і Воронівців у Кремʼянецькому повіті керував шляхтич Й. Кодлубицький etc.

Описаний розбійницький напад на Брани у середині ХVII ст. був непоодиноким. 25 серпня 1651 року Миколай Вилежинський разом з громадами Бран і Вольки подавав протестацію про насильства і грабунки, заподіяні 6 червня того ж року в цих селах корогвою ротмістра Стефана Немирича. А 17 червня 1656 року у реляції (урядовому зізнанні) возного Даніеля Пирятинського перед Володимирським ґродським урядом йшлося про вручення королівському ротмістру Рафалові Милецькому і товаришеві його корогви Литвиновському двох позовів до гетьманського суду в справі щодо захоплення ними збіжжя у маєтку Миколая Вилежинського Бранах.

Таким чином, Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького мала свій вплив на повсякденне побутування-життя мешканців сіл Брани та Волька Бранівська на Горохівщині. Нині ці, поєднані в одне село територіальні складові сучасних Бран, як і низка інших сіл Луцького, Володимирського, Крем’янецького повітів Волинського воєводства, постраждали від нападів і грабунків.

Офіційна документація Луцького ґроду на прикладі протестацій та присяг-юраментів про збір подимного у складні та суперечливі часи стимулює припускати про певну ментальну єдність сільського населення Бран із їхнім дідичем Миколаєм Вилежинським. Ця теза, аби бути ствердною, утім, потребує значно детальнішого вивчення.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.