Висока духовність, віра у Боже провидіння й всемогутність, обізнаність з Святим Письмом нині є невідʼємними елементами особистісно-ментального світогляду кожної української людини й вірянина. Дійсно, ще з  часів хрещення Київської Русі Володимиром Великим, українським теренам загалом, й Волині зосібна судилось стати одним із найбільших духовних центрів на карті тогочасної Європи, а Лучеськ Великий, за красу й велич храмів, з легкої руки подивованих іноземних мандрівників, іменувався «Римом Сходу».

Релігійна свідомість й богобоязливість були характерними світоглядними рисами і людей  раннього Нового часу. Чи не найкращим підтвердженням тому слугує приклад міського соціуму Луцька ХVІ – першої половини ХVІІ століття. Усвідомлення міщанами Божої присутності в усіх життєвих сферах добре простежується в записах актової документації двох судово-адміністративних інституцій тогочасного Лучеська – міської ратуші та ґродського суду. Так, навесні 1564 року Луцьк сколихнула страхітлива за своїми масштабами й кількістю жертв епідемія чуми.

Тими днями спочила в Бозі вся сімʼя цехмістра кравецько-кушнірської ремісничої корпорації Федька Пашковича. За відсутності очільника, цехова братія звернулась до короля Сиґізмунда Авґуста із проханням конфірмувати (підтвердити) їхній статут, а також дати обрати поміж себе нового цехмайстра, що король їм невдовзі дозволив, подарувавши їм на це відповідний привілей. Цей документ своїм змістом не лише переповідав цеховий статут, а й передчасно, до офіційного переобрання цехмістра, дозволяв кравцям та кушнірам визначити посеред себе нового очільника.

 

Острів Луцьк. Художник Олександр Дишко

 

Причину поспішної елекції найголовнішого майстра та попередньо наданих вольностей цеховикам Сиґізмунд Авґуст аргументував тим, що «з Божої волі у місті чума вирувала». Тож, із тексту привілею видно, що король – помазаник Всемогутнього на Землі, ідентифікував чуму як біду, «допущену» до Лучеська Богом. Ідентично пояснювали появу хвороби в Луцьку й самі міщани. Яскравим підтвердженням тому є фрази на кшталт: «у тому часі прийшов гнів Божий на місто Луцьке, бо чума тут почалася» та «з Божого дозволу чума тут була», сказані про мор в Луцьку через два роки – восени 1566 року.

До Всемогутнього звертались й під час виголошення юраментів (присяг) на міське урядництво, а також присяг в міському маґістратському суді: «Я, Анна Василева Цвілова, присягаю Всемогутньому Богу із Святою Трійцею єдиному в тому, що пані Дороті Петровій Злотничці, коли шинкувала, жодного боргу не завинила, ані тих вісімнадцяти злотих, крім тих, на які челядь її напила, а я, полічивши, наказала взяти, а більше нічого».

Траплялось, що оманлива клятва, складена, на думку міщан, не стільки перед урядниками маґістрату, скільки перед обличчям Творця, сприймалась як правдива, і кари вдавалось уникнути найзатятішому злочинцеві. Повернення боргів призначали на дні, що мали наступити з Божого благословення – «Калинівна Ельжбета борг пані Петровій Злотничці винна, за який рік цілий служити повинна – починаючи рік служби своєї від ярмарку луцького святого Семена в році написаному (1638 – О. Ш.), й закінчуючи тим  днем ярмарковим в році, як дасть Бог дочекати, 1639 року». На Всемогутнього покладали відновлення не вчиненої в міському суді справедливості: «Хай Господь мого батька не благословить і гріхів йому не відпустить, якщо він тому Стефанові мій ґвалт пробачить».

 

Печатка Луцької міської ради на документі початку XVII століття

 

Острах перед Всемогутнім Творцем, усвідомлення швидкоплинності людського життя, невідворотності закінчення земного шляху, а відтак –знецінення усіх матеріальних благ й розуміння необхідності спасіння власної душі добре ілюструють тексти записів майнових пожертв луцьких міщан на церкви й монастирі, внесені до актів Луцького ґроду впродовж ХVІ – першої половини ХVІІ століття. Одне із таких дарувань було занесене писарем на пергаментні аркуші луцької замкової книги 7 грудня 1609 року.

Того дня до підстарости Матея Стемпковського й судді Войтеха Станішевського прийшла славетна луцька міщанка Раїна Марцинівна. Маючи дозвіл свого опікуна – чоловіка Миколая, жінка покладала перед замковими урядниками лист «на записанє пляцу и дому свого на прεдмεстю Луцком на Окопищу лεжачого манастырови и цєркви Божои заложεня Прεчистоє Богородици». Текст пожертви, який міщанка просила леґітимізувати, шляхом запису в офіційну документацію, промовисто демонструє розуміння й сприйняття тогочасними міщанами земної гріховної  буденності й того, що чекало на людину по смерті, окреслює наслідувані лучанами ранньомодерної доби норми Святого Писання, характеризує богобоязливість і бажання чинити добро ще при житті, аби на суді Всевишнього отримати прощення й заслужити «життя вічне».

У листі-пожертві зазначалось: «Я, Раина Марциновна Миколаεвая, с позволεнεм малжонъка мого, маючи Писмо Свεтоε пεрεд очима своими, гдε мовит: «нε собираитε сокровищε своя на зεмлѣ, алε на нεбεсεх», водлε котрого и я, заховуючися, а хотεчи душѣ своεи и родичом своим спасεниε учинит, умыслила εсми з доброи воли моεε пляц кгрунту своεго власного, на Окопищу лεжачыи, вдолжъ почавшы от улици Окописцкои аж до огорода и кгрунту п͠на Ивана Андросовича, мєщанина луцкого, боком одным подлε кгрунту Лεбεдинского, а другим боком – подлε кгрунту п͠на Богуша Ванковича, мεщанина луцкого, а вшир, якъ тεпεр на том плацу будованε – комора, сѣни, изба и стаиня стоит… надаю и надала εсми вεчнε на вѣки ку часє и хвалε Господу Богу в Троици Ԑдиному и Святои Прεчистои Богоматεри на манастыр Луцкии заложεня Прεчистоε Божоε Матεрεи, на Святои горε лεжачии».

 

Похоронна символiка на заповiтах Параски Александрович i Якуба Коснiгеля. 1642 р. Джерело Джерело archives.gov.ua

 

Відписавши маєтності на храм, Раїна Марцинівна урочисто присягала, що вона особою власною, а також її нащадки назавжди відреклися від означеної нерухомості. Натомість міщанський ґрунт та пляц (ділянку землі) разом з усіма тамтешніми прибутками відтоді належали старшому ігумену монастиря й церкви Пресвятої Богородиці. Цікаво, що жінка, усвідомлюючи людську гріховність, притаманну й  представникам чернецтва, застерігала настоятеля монастиря, аби подароване нею використовувалось лиш на користь храму. Для засвідчення чесності й рішучості намірів, славетна міщанка підтвердила свій лист даровизни підписами й печатками гідних віри людей – Петра Вавулича Солоневського, Стефана Калинського та Станіслава Скринського.

Загалом, для монастиря Пресвятої Богородиці на Святій горі в Луцьку, окрім означеної, нині відомі ще сім пожертв. Так, віддаючи Богу душу, луцький єпископ Кирило Терлецький в 1607 році заповів 150 злотих на побудову церкви в Пречистенському монастирі. У 1609 році шляхтянка Раїна Богуринська відписала обителі дві корови, а в 1617 році настоятель монастиря єпископ Йосип Менгленський дарував 40 злотих та Учительне Євангеліє.

 

Панорама Луцька зі Святої Гірки, де розміщувався Пречистенський монастир. Зображення з Державної публiчної історичної бiблiотеки Росiї

 

1622 року Гальшка Олдашівська пожертвувала храму 25 злотих, а в 1629 р. тяжко хворий Матіяш Копоть, перед смертю, яку й зустрів у стінах Пречистенського монастиря, подарував ігумену Макарію Созанському все майно, яке мав при собі – коня, шати, шаблю та ін. У 1642 році Луцько-Острозький єпископ Атанасій Пузина повернув монастирю його маєтки, які згідно з королівським поданням, йому належало право обертати на свою користь, а 1645 року шляхетна пані Катерина Смиковська текстом своєї духівниці відписала на Пречистенську церкву, де був похований її брат Кіндрат Смиковський, срібний хрест або Євангеліє за 100 злотих.

Тож, як видно, пожертви й дари на церкви, костели й чернечі обителі в міському та шляхетському соціумах Волині загалом і Луцька ХVІ – першої половини ХVІІ століття, зокрема, були достатньо поширеним явищем. Подібні акти «доброї волі», пояснювались в очевидній як нині, так і чотириста років тому плинності людського життя, підсиленій в ранньомодерному часі війнами, хворобами й епідеміями, пожежами, голодом та посухами.   

Богобоязливість і усвідомлення повного нігілювання земних матеріальних благ супроводжувало міщан упродовж  життя, підтвердженням чому добре слугує схарактеризований запис-пожертва славетної Раїни Марцинівни. Найсильніше ж відчуття страху людина відчувала на смертному одрі, коли поставало нагальне питання «спасіння душі». Тому подібні жести жертовності якраз притаманні практично усім тогочасним тестаментам: молитви священиків й ченців, які за текстом духівниць отримували гроші, нерухомість etc., відігравали далеко не останню роль у вирішенні «подальшої долі» спочилого в Бозі міщанина або шляхтича.

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.