Як Голова Директорії УНР Симон Петлюра заключив 1920 року примарний альянс з "буферною" Польщею ціною відмови від Західної Волині та інших українських земель.

Волинь та російський "віджим" 1790-х

Волинь відійшла до складу Королівства Польщі 1569 року внаслідок Люблінської унії разом з іншими українськими землями, що належали раніше понад двісті років Великому Князівству Литовському. Тоді утворилася об'єднана Польсько-Литовська держава - Річ Посполита. У другій половині XVIII століття ця, колись могутня, країна занепала. У 1795 році її територію остаточно поділили між собою Росія, Австрія та Пруссія. Історична Волинь дісталася Російській імперії разом з усією Правобережною Україною.

Кажучи сучасним "сленгом", тоді, внаслідок розподілів Речі Посполитої 1793 та 1795 років Росія фактично "віджала" українські землі, що складають тепер Волинську, Рівненську, Житомирську, Вінницьку, Хмельницьку та частини Київської та Черкаської областей на захід від Дніпра. Керівники польського національно - визвольного руху в наступні роки завжди заперечували легітимність входження східної частини Речі Посполитої (Правобережна Україна, Білорусія, Литва) до складу Російської імперії. Не випадково, що одним із гасел антиросійських польських повстань 1830 - 1831 та 1863-1864 років було відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 року, тобто до першого розподілу цієї держави. Чому саме 1772, а не, скажімо, 1667 року?

До речі, ідеологи польського національно-визвольного руху не висували жодних претензій щодо Лівобережної України, колишньої землі  Речі Посполитої. Ця територія увійшла до володінь московського царя після Андрусівського перемир'я 1667 року, що завершив війну між Річчю Посполитої та Московським царством, яка тривала з 1654 року. 1686 року ці територіальні зміни були підтверджені "Вічним миром" між двома державами. Розподіли Речі Посполитої 1772, 1793 та 1795 років були, на відміну від "Вічного миру", звичайним "віджимом" польсько-литовських земель сусідніми державами.

 

Поділи Речі Посполитої

 

 Українці та білоруси складали значну частину населення Речі Посполитої. Переважна їх кількість сповідували православну віру, на відміну від католиків-поляків. Саме національно-релігійне гноблення з боку панівних польських верств стало причиною чисельних повстань українського народу проти поневолювачів. І значною мірою, це обумовило промосковську орієнтацію української панівної верхівки в особі гетьмана Богдана Хмельницького, який заключив Переяславську угоду з московським царем 1654 року.

Польська експансія на Волині. УНР на роздоріжжі

 11 листопада 1918 року, відразу після закінчення Першої світової війни було створено нову Польську державу - Другу Річ Посполиту. Після виходу більшовицької Росії з Антанти у новій воєнно-політичній ситуації в Європі саме Польщі провідні європейські держави планували надати роль противаги Німеччині, що зазнала поразки у війні.    Треба відзначити, що керівник Другої Речі Посполитої Юзеф Пілсудський був прибічником Міжмор'я, тобто конфедерації, яка б включала окрім Польщі, Україну, Білорусію та Литву.

 

Симон Петлюра

 

Пропонована Пілсудським конфедерація мала продовжити багатонаціональну та багатокультурну традицію колишньої Речі Посполитої. Пілсудський вважав, що її відновлення дозволить уникнути державам Центральної Європи домінування Німеччини або Росії. Проте, коли у Галичині 13 листопада1918 року було проголошено Західно - Українську Народну Республіку, Польща почала з нею запеклу боротьбу, яка закінчилася у липні 1919 року захопленням поляками Галичини.

Держави - переможці втрутились і у подальшу долю Волині. 7 січня 1919 року під гаслом "боротьби проти більшовиків" головнокомандувач союзними військами Ф. Фош вирішив надати польському уряду повну свободу пересування військ і залізничного транспорту. Новостворена Польща мала намір приєднати до своїх земель Волинь. Ще наприкінці вересня 1918 року офіційний" Монітор польські" у статтях "Польські сили на Волині" всіляко вихваляли принади цього краю. Промовистою була й підсумкова теза: "Польща аж ніяк не обмежується кордонами Королівства Польського" (тобто етнічними польськими землями - С. Є.).

На той час Волинь перебувала у складі Української Народної Республіки, на яку наступала зі сходу більшовицька Росія, намагаючись встановити Радянську владу на українських землях.

3 січня польські війська війшли до Волині.   Вже 23 січня поляки остаточно зайняли Володимир-Волинський, 4 лютого — Ковель, українські війська відійшли за річку Стохід. Збройна боротьба Польщі з УНР була досить млявою, основні зусилля польська армія спрямувала проти Української Галицької Армії. Останньою подією протистояння Польщі та УНР було захоплення Луцька польськими військами 16травня 1919 року.

Після короткої сутички майже без бою до Луцька вступили передові частини польських військ під командуванням генерала Й. Карніцького.Під час сутички загинуло 19 польських вояків. В Луцьку поляки захопили велику кількість боєприпасів та амуніції, що зберігалась тут на складах. Одночасно у полоні опинився особовий склад військових (так званих юнацьких) шкіл армії УНР. Існує версія, що Луцьк з відома Головного отамана армії УНР Симона Петлюри було здано полякам без особливого опору тому, що голова найвищого органу державної влади УНР - Директорії вважав за краще віддати величезні запаси військового майна полякам, а не більшовикам. Саме в цей час Червона Армія стрімко наближалася до Рівного, яке захопила вже 24 травня.

Таким чином, волинські землі були розділені навпіл між Польщею та більшовицькою Росією.

 

 Юзеф Пілсудський

 

24 травня, саме тоді, коли Рівне захопили більшовики, польське командування на звернення військового керівництва УНР припиняє бойові дії та погоджується на переговори. Тоді ж полковник Б.Курдиновський, що мав напівофіційні повноваження від уряду УНР, підписує з прем'єром Польщі Ігнаци Падеревським військово-політичну угоду. УНР в обмін на зречення прав на Східну Галичину та західну Волинь — на користь Польщі — мала отримати політичне визнання та військову допомогу. Це був перший дзвінок, хоча тоді угода  не була реалізована ,бо, як виявилося, Курдиновський не мав повноважень на ведення переговорів

Саме тоді, після захоплення Луцька, керівництво УНР остаточно визначилося щодо подальших пріоритетів у боротьбі. І це був альянс з Польщею проти більшовиків. 

...Коли 22 січня 1919 року на площі святої Софії у Києві відбулася урочиста церемонія Злуки УНР та ЗУНР,  перед українським керівництвом вже гостро стояло питання : як захистити українську незалежність. На заході наступає Польща. Зі сходу насувається Червона армія. Є три виходи. Перший - битися на два фронти. Він занадто обтяжливий. Але тоді західний напрямок протягом усього 1919 року не був пріоритетним для Червоної армії. На початку року основні сили більшовиків були спрямовані на схід, проти білогвардійського війська адмірала Олександра Колчака. Поляки активно діяли проти Галицької арміЇ - війська ЗУНР.

Другий варіант: знайти компроміс з Радянською Росією. Тим більш, в тодішньому керівництві УНР було багато представників соціалістичних партій. Голова Директорії УНР Володимир Винниченко, за партійною приналежністю соціал-демократ, схилявся до компромісу з більшовиками. Але, у лютому, пообіцявши надати допомогу, Франція поставила ультиматум керівництву УНР: вивести зі складу Директорії представників соціалістичних партій, поміж них Володимира Винниченка та Симона Петлюри. Антанта вважала соціалістів, чия соціально-економічна політика мало чим відрізнялася від більшовицької, схильними до перемовин з Леніном та його прибічниками. Винниченко вийшов зі складу Директорії і передав свої повноваження Симону Петлюра, який став другим і останнім головою Директорії УНР. Щоб залишитися у Директорії, Петлюра припинив своє членство у соціал-демократичній партії. Проте, суттєвої допомоги Франція так і не надала УНР , бо вже в квітні 1919 року вивела війська з Півдня України.

І нарешті, залишався третій шлях, який й було фактично реалізовано - альянс з Польщею. Хоча в цей час йшли запеклі бої галичан проти поляків за незалежність ЗУНР. Спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією...

Волинь у 1919: червоні, білі, поляки та "велика політика"

Якщо на початку 1919 року Антанта відводила відроджений Польщі роль "буфера", який захищав би Західну Європу від більшовицького "експорту революції", то в середині року ситуація помінялася не на користь Другої  Речі Посполитої.

У травні 1919 року  на сході України з'явилися білогвардійські війська Збройних Сил Півдня Росії під керівництвом генерала Антона Денікіна, які стрімко наступали. Саме на білогвардійців тепер зробила ставку Антанта, а не на Польщу. Генерал Денікін був прихильником "єдиної та неподільної" Росії, у якій не передбачалось не те, що незалежності, але й автономії України. На відміну від Радянської Росії, яка визнавала хоча б формально Радянську Україну з окремим урядом, мовою, державним прапором тощо.

 

Відправна служба по полеглих польських вояках на кафедральній площі в місті Луцьку 17 травня 1919 року

 

Денікін визнавав незалежну Польщу тільки в межах, де мешкають етнічні поляки. Без зайнятих Другою Річчю Посполитою українських та білоруських земель. Тобто, коли денікінська армія наблизиться до зайнятої поляками Волині, за планами Антанти Польща мала б звільнити цей український край для білогвардійців.

Влітку 1919 року усі сили Червоної армії були спрямовані проти Денікіна. Цим скористалося керівництво УНР та розпочало в середині липня наступ проти радянських військ. Саме тоді їм на підмогу прийшла Українська Галицька армія, яка, зазнавши поразки від поляків, перейшла на східний берег ріки Збруч.

Тим часом, польські війська на початку серпня перейшли в наступ проти Червоної армії на Волині. 6 серпня вони зайняли Кременець, у результаті трьохденних боїв з більшовицькими військами 14 серпня захопили Рівне, а згодом і весь Рівненський повіт. Таким чином, ситуація була дивною. Проти радянських військ спільно діяли, не об'єднуючи, однак, зусиль, колишні вороги: поляки, галичани та військо УНР. Так сталося, що у вересні денікінці захопили майже усю територію Радянської України і почали за згоди Антанти бойові дії проти сил Петлюри. Керівництво УНР зробило спробу заключити перемир'я з більшовиками, намагаючись зупинити наступ Денікіна на Правобережній Україні. Але марно...

У листопаді майже усю територію Правобережної України зайняли білогвардійці. 1 листопада поляки витіснили Червону армію з Новоград - Волинського. У більшовиків залишався невеличкий клаптик української землі з містами Житомир та Бердичів. 16 листопада південно-західну частину Поділля з містом Кам'янець- Подільський за згодою української влади зайняли польські війська. А 29 листопада український уряд з Кам' янця-Подільського перемістився в містечко Любар на Волині (тепер це у Новоград-Волинському районі Житомирської області). Любар став останньою столицею УНР, коли залишки українського війська опинилися у так званому "трикутнику смерті". Вершинами цього трикутника зі сторонами приблизно 35-40 кілометрів стали волинські містечка Остропіль, Миропіль та Любар.

"Буфер" для "буферної" держави

Саме в цей, дуже важкий для України час і почалися польсько - українські перемовини. Для Симона Петлюри головним було отримати допомогу для боротьби за відновлення незалежної УНР. Юзеф Пілсудський покладав на петлюрівську Україну великі надії . Союз з УНР відповідав геополітичним інтересам польського керівника. Його федералістська концепція створення Міжмор'я передбачала вирішення двоєдиного питання : послаблення Росії, що загрожувала Польщі, та створення під егідою Польщі блоку союзних, безумовно залежних від Польщі, держав-сателітів на просторах між Балтійським і Чорним морями.

 

 

Завдяки цій буферній зоні Росію було б відсунуто далеко на схід, а Польща ставала б регіональним лідером в усій Східній Європі. Ключове місце у здійсненні цих планів відводилося саме Україні, відділення якої від Росії вберегло б Польщу від експансіоністських зазіхань Москви. Але далеко не всі у Польщі погоджувалися з планами Пілсудського. Існувала численна опозиція його політичному курсу на створення "буферних" держав. Головний опонент Пілсудського очільник шовіністської партії народних демократів (ендеків) Роман Дмовський заявляв, що на сході у Польщі немає гідних сусідів, з якими можна було б утворити федеративний союз.

Ендеки намагалися створити мононаціональну державу, де мешкали б переважно поляки. Зайнятими ж польською армією українськими та білоруськими землями вони бажали поділитися з Росією (неважливо, білою чи червоною). Їх лозунг був "Польща для поляків! "). І коли 8 грудня 1919 року Рада послів Антанти, яка підтримувала Денікіна, визначила східний польський кордон по лінії, що залишала за Польщею землі, населені переважно поляками, це зовсім не влаштовувало Пілсудського. Навпаки, це схильно сприйняли" ендекі".

Отже українсько-польські переговори про союз почалися 28 жовтня 1919 року у Варшаві. Відразу польска делегація натякнула українцям, що треба врахувати реальний стан речей. УНР не в кращому становищі, її не визнала як державу Антанта, та й на фронті Денікін впевнено перемагає.

У середині листопада 1919 року галичани, що билися проти Денікіна в той час, як велися переговори щодо відмови керівництвом УНР від території ЗУНР на користь Польщі, перейшли на бік білогвардійців. Незрозуміло, чому їм треба  воювати проти білогвардійського генерала, коли їх батьківщина стала розмінною монетою в перемовинах їх колишнього союзника Петлюри та запеклого ворога Пілсудського? Та й Денікін вважав їх іноземцями, невідомо з якою метою воюючих проти нього.

24 листопада міністр юстиції та керівник міністерства закордонних справ УНР Андрій Лівицький (він же голова Дипломатичної місії УНР у Польщі) зустрівся з польськими дипломатам, які вимагали прийняття їхніх вимог, погрожуючи розірвати перемир'я і відновити бойові дії з армією УНР.

2 грудня Андрій Лівицький виступив з односторонньою декларацією. Уряд УНР погоджувався на проведення кордону з Польщею вздовж Збруча і через північно - західні райони Волині. Ця декларація викликала гостру реакцію галичан-членів української дипломатичної місії, які негайно вийшли зїї складу, заявивши про денонсацію Акту Злуки між УНР та ЗУНР.

5 грудня Симон Петлюра виїхав у Варшаву, сподіваючись домовитися тет-а-тет з Пілсудським про надання допомоги для продовження збройної боротьби. Їх зустріч відбулася 9 грудня.

А 6 грудня рештки армії УНР у "трикутнику смерті" розділилися. Частка їх перейшла до Польщі, де була інтернована. Польські війська взяли під контроль район "трикутника". Інша частина рушила у так званий "Перший зимовий похід" під проводом генералів УНР Михайла Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника в тили денікінських та радянських військ.

Незабаром під ударами Червоної армії денікінці відступили з України. Поляки за домовленістю з Петлюрою без бою займають залишені білими Проскурів, Шепетівку та інші міста на Західному Поділлі (сучасна Хмельницька область), а також Старокостянтинів, що на Волині. Останнім захопленим у більшовиків містом  перед початком радянсько-польської війни 25 квітня 1920 року було волинське місто Овруч на Житомирщині. Його зайняли польські війська під час Мозирської операції 6 березня 1920 року.

 

 

Тоді ж 11 березня 1920 року відновилися українсько-польські переговори. Ситуація кардинально помінялася. Денікінці були розгромлені більшовиками і покинули українську землю. Для Пілсудського це був найкращий розклад. Тепер в нього залишився один ворог на сході - Радянська Росія, за яку не буде заступатися Антанта.

На переговорах основними питаннями були масштаб польської допомоги  УНР, а також лінія майбутнього кордону між УНР та Польщею.

Поляки домагалися ледь не половини Волинської губернії, українська делегація погоджувалася лише на три північно-західні волинські повіти.В цьому питанні УНР пішла на поступки. Польща погоджувалася допомогти відвоювати УНР лише Правобережну Україну (по кордону Речі Посполитої 1772 року).

21 квітня 1920 року голова дипломатичної місії УНР А. Лівицький та міністр іноземних справ Польщі Я. Домбський підписали загальну і торговельно-економічну конвенції. За Польщею мали залишитися західні волинські повіти без Острозького та східної частини Кременецького повіту. Остаточну долю Дубенського, Рівненського і західної частини Кременецького повітів мали визначити пізніше (поляки розглядали можливість поміняти ці території на Кам'янець-Подільський і довколишні райони).

24 квітня було ще укладено військову конвенцію, за якою армія УНР підпорядковувалася польському командуванню.

Ці три конвенції пізніше назвали Варшавською угодою. Будучи таємною, вона не підлягала ратифікації (тобто затвердження верховним законодавчим органом). Повний текст її став відомим лише у 1926 році.

Варшавську угоду негативно зустріли в усій Україні. Багато українських політичних діячів, у тому числі Михайло Грушевський та Володимир Винниченко, різко критикували Петлюру за домовленість з Польщею ціною значних територіальних поступок. А на конференції  у Празі, де були присутні М. Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші лідери українського національного руху визнали Варшавську угоду юридично неспроможним актом.

Отже, ситуація виглядала наступним чином. Поляки заявляли, що територію, яку в них "віджала" наприкінці XVIII століття Російська імперія, вони частково повернули назад. Щодо українських земель, це Західна Волинь. Ця земля залишається польською. А решту тоді ж "віджатих" земель, яка тепер під владою Радянської Росії та її сателіта - Радянської України, Польща з допомогою нового (і, як виявилося, єдиного) союзника має повернути. Ця частина Правобережної України і стане територією відновленої петлюрівської УНР. Якщо поляки вже зайняли на початок війни території  сучасних Волинської, Рівненської, Хмельницької та частину Житомирської областей сучасної України, то відвоювати залишилося "лише" залишки Житомирської, Вінницьку та правобережні частини Київської (звичайно, без Києва) та Черкаської областей. Це все, пане Петлюра! А далі міркуйте самі, як відібрати решту України : Південь, Лівобережжя й промислово розвинений Донбас. Це вже за межами кордону Речі Посполитої 1772 року.

На думку відразу ж приходить прислів'я "ділити шкуру невбитого ведмедя". Причому ведмедя досить не слабкого.

Отже, ще не поверненому Правобережжю відводилася роль такого собі українського антибільшовицького "П' ємонту". По аналогії з Італією середини XIX століття, яка об'єдналася навколо Сардінського королівства (П'ємонту).

Антанта відвела Другій Речі Посполитій роль "буферної" держави для стримування Радянської Росії. Пілсудський же, не зважаючи на заперечення чималих верств польського населення, намагався створити  для безпеки Польщі  "буферний" фронт з підконтрольних України та Білорусії. Вибачте за тавтологію, "буфери"для" буферної" держави.

Правобережжя: "шкура невбитого ведмедя" чи антибільшовицький український "П'ємонт"?

Починаючи 25 квітня 1920 року війну з більшовиками, Пілсудський прийняв єдине правильне рішення, яке , на мою думку, його й врятувало. Він почав наступ першим, не очікуючи, поки Радянська Росія збере до купи усі свої війська. Зі сходу, де розгромили Колчака та з півдня, де нанесли суттєвий удар по Денікіна. Якщо б ця армада вдарила першою, можливо строки маршу Першої Кінної армії Будьонного, написані саме 1920 року, стали б реальністю.

Мы мчимся на конях
Туда, где виден враг.
И в битве упоительной
Лавиною стремительной:
Даешь Варшаву! Дай Берлин!
Уж врезались мы в Крым!

Але Петлюра вибрав собі для відновлення незалежності УНР занадто слабкого союзника. Хоча Пілсудський й вважав Червону армію слабким противником, більшовицьке військо йому виявилось не по зубам. Прийшлося незабаром тікати аж до Варшави. І лише підтримка Антанти, мобілізація усіх ресурсів і наявність у Радянської Росії інших, небезпечніших ворогів дозволила йому знову перейти в наступ. На момент перемир'я майже через півроку після початку війни фронт знаходився приблизно там же. Пілсудський відмовився від свого тимчасового союзника УНР і визнав Радянську Україну. Нові кордони між Радянською Україною і Польщею майже нічим не відрізнялися від тих, що Друга Річ Посполита намагалася затвердити для українського антибільшовицького  "П'ємонту".       

Петлюрівцям вдалося закріпитися на Західному Поділлі, звідки Польща після перемир' я 18 жовтня 1920 року вивела свої війська. "Ділити шкуру зовсім не вбитого ведмедя" самим, без допомоги польських "друзів" виявилося нереальним. Після нищівної поразки від Червоної армії 21 листопада залишки петлюрівців перейшли на польську територію, де їх було інтерновано. Антибільшовицький петлюрівський " П'ємонт" не став реальністю.

18 березня 1921 року між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, було підписаний мирний договір, за умовами якого скасовуваася Варшавський договір між Польщею та УНР. Встановлювався новий кордон, після чого західноукраїнські та західнобілоруські землі входили до складу Польщі.

Війна закінчилася практично" внічию". Польща не перемогла, незважаючи на те, що Західна Волинь та Західна Білорусь залишились за нею.Економічно відсталі, аграрні регіони. Та й зайняті нею до початку війни 1920 року Західне Поділля та захід Житомирщини прийшлося віддати Радянській Україні. Дуже сумнівно, що Польщі вдалося би зайняти Правобережжя без прямої підтримки Антанти. Нереально. Антанта чітко визначила Польщі кордони.

Спонсувати створення "буферів" для власної "буферної" держави Польщі ніяк не входило до планів Великої Британії та Франції. Тим більш, коли ще в Криму залишався спадкоємець Денікіна генерал Врангель з військом. Отже, для Пілсудського війна не була авантюрою. Він врятувався завдяки їй, коли відчайдушно напав на країну зовсім іншої "вагової категорії". Авантюрою війна була для Петлюри. Він обрав собі амбіційного, але зовсім не здатного надати суттєву допомогу союзника. Ресурси Радянської Росії не дали б можливості слабкому примарному альянсу Польщі та УНР зайняти Правобережжя. Більшовики б згуртували усі ресурси, відклали "радянизацію" Бухарського емірату, Вірменії та Грузії на трохи пізніший термін, мобілізувавши війська з Туркестану та Закавказзя на польський фронт, але не дали б Пілсудському просунутися далі Західної Волині.

На мою думку, Варшавська угода 1920 року не принесла ніякої користі Україні. Пілсудський використав українських вояків як "гарматне м'ясо". Але, найбільшу шкоду Україні принесла добровільна відмова від українських земель заради примарного альянсу з "буферною" Польщею, який був приречений. Можна було б зрозуміти Петлюру, якщо б він бився до останнього, але не поступився ані п' яддю української землі.Можна б його зрозуміти, якщо б він заключав альянси заради України без поступок власної землі.

 

Володимир Винниченко

 

Є у Луцьку вулиця Володимира Винниченка. Попередника Петлюри на посаді Голови Директорії. На початку 1919 року він щиро намагався знайти компроміс з Радянською Росією заради української незалежності. Антанта, яка не підтримувала української державності і нічим фактично не допомогла УНР, добилася його усуненню від влади. А пізніше підтримувала ворога української державності Денікіна. Тоді керівництво УНР чекало від Антанти "цінних" вказівок, керівництва до дії. Але марно, у політиці немає друзів, є лише союзники...

Винниченко був впевнений тоді у тому, що Радянська Україна є незалежною українською державою. Коли відбувалася радянсько-польська війна 1920 року, він повернувся на Радянську Україну і займав посаду наркома закордонних справ республіки. Можливо, Вінниченко сподівався, що радянський режим перетвориться на соціалізм, яким він його бажав сприймати. Можливо, сталінський шлях побудови соціалізма, запроторений після відміни непу у кінці 1920-х років був не єдиним шляхом, яким міг рухатися Радянський Союз? Хтозна... Але треба віддати пошану цьому видатному діячеві хоча б за те, що на відміну від Симона Петлюри, він не поступився нікому ані п'яддю української землі.

В Луцьку немає вулиці Симона Петлюри, на відміну від деяких інших українських міст. Як лучанин, вважаю, що не треба міняти топоніміку луцьких вулиць на догоду цього політичного діяча,  що поступився українськими землями іншій державі заради химерного альянсу.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.