Олександр Мурашко – один із найвидатніших художників в історії України. При цьому навколо його постаті завжди існувало чимало таємниць – так, нічого не було відомо про народження митця, також досі не розкрите його вбивство у Києві. Однак після чотирьох років роботи науковий співробітник Музею духовних скарбів України Дар’я Добріян змогла перемогти деякі загадки життя художника. Platfor.ma поговорила з нею про те, як це – проводити детективне наукове дослідження того, що було настільки давно.

– Якщо коротко для тих, хто погано розуміє, чому Мурашко – це круто: у зв’язку з чим цей художник для України настільки важливий?

– Він один із творців українського національного стилю, людина, з творчістю якої у європейців асоціювалося українське мистецтво на початку 20 століття, вже не говорячи про те, що він разом із колегами заснував перший мистецький виш на території України, якому в листопаді виповнилося 100 років – Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури.

– Ви згадали, що він був досить відомим і за кордоном. Можете трішки розповісти про це?

– Коли він був учнем Петербурзької академії, то отримав фінансування на навчання у Парижі та Мюнхені, тому вже в 1900-му році художник потрапив у європейський контекст. Пізніше, в 1909 році, він отримав золоту медаль на міжнародній виставці у Мюнхені, наступного року експонував роботи на Венеційській бієнале, подальші декілька років був активним учасником мюнхенського сецесіону, провів персональні виставки у Кельні, Дюссельдорфі та Берліні. Все це супроводжувалося публікаціями в пресі, одна його робота навіть прикрашала обкладинку німецького журналу «Jugend». Безперечно, митець продав чимало картин, які нам сьогодні відомі лише з дореволюційних репродукцій.

Засновники Академії мистецтв. Олександр Мурашко – другий зліва.

– Добре, він крутий, це ясно. Але чому ви присвятили стільки сил саме цьому митцю? Як обрали його об’єктом дослідження?

– А що це за «Смерть Саши»?

– Це спогади Маргарити Мурашко, які вона занотувала в 1919 році, одразу після трагічної загибелі її чоловіка. Взагалі рукопис складається з двох частин, у першій авторка розповідає про знайомство з майбутнім чоловіком у 1905 році. Завершується історія вінчанням пари у 1909-му. А от у другій частині йдеться про останні десять днів життя Олександра Мурашка та про трагічне вбивство, свідком якого стала Маргарита. Рукопис бачили дослідники 20-х років, та із зникненням у 1936 році вдови Мурашка, його вважали втраченим, аж до оприлюднення у 2016 році (Мурашка застрелили у потилицю на київській Лук’янівці у 1919. Багато років вважалось, що це було пограбування, однак останнім часом з’являються версії, що художника знищила влада, – Platfor.ma).

З книги “Спогади Маргарити Мурашко”

– Які були стартові умови цього квесту – чому про його народження нічого не було відомо?

– Як свідчить історіографія, Олександр народився поза шлюбом, і свого рідного батька він не знав. Майже до вісімнадцяти років юнак носив прізвище матері – Крачковський, і лише після офіційної процедури всиновлення змінив його на прізвище вітчима, власника іконостасної майстерні Олександра Івановича Мурашка, в родину якого Сашко потрапив восьмирічним хлопчиком.

Уся складність пошуку інформації полягала у тому, що вона ховалась серед сотень тисяч метричних книг храмів, концентрація яких у Києві тоді була чи не найбільшою в усій імперії. Випадково знайти потрібне свідчення видавалося просто неможливим, а відтак міг допомогти лише щасливий випадок.

– Які ниточки врешті привели вас до успіху? Як розплутували цей клубок?

– Наприкінці грудня минулого року нарешті вдалося знайти першу письмову згадку про художника у історичному архіві Києва. На пошук матеріалів саме там мене наштовхнули документи, що їх Олександр Мурашко подав у вересні 1894 року, вступаючи до Імператорської академії мистецтв, нині всі вони зберігаються у Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі. Можливості побачити на власні очі справу Мурашка у мене не було, тому на прохання допомогти і сфотографувати документи люб’язно погодилася вітчизняний мистецтвознавець Олександра Зарахович, яка працювала у цьому ж архіві над проектом, присвяченим творчості Адріана Прахова. Саме на надісланих дослідницею знімках вдалося знайти копію свідоцтва, у якій згадувалася назва церкви, у якій проводили таїнство хрещення.

Залишалося пересвідчитися у правдивості написаного, знайшовши оригінал, у якому до того ж могло бути написано більше. Знавець метричних книг, історик Віталій Ткачук, до якого я звернулася за порадою, допоміг мені відшукати потрібну метричну книгу Золотоустівської церкви за 1875 рік.

– Подібна робота – це мільярд годин порпання в архівах чи у такого дослідження є і більш яскраві моменти?

– Звісно, це тривалий процес, та його не варто недооцінювати, бо архівна робота – це перш за все діалог з джерелом, а значить із минулим, до того ж без посередника.

Але було і чимало дуже яскравих моментів, наприклад, вихід спогадів Маргарити Мурашко, над якими я працювала два роки. До речі, з презентацією саме цієї книги пов’язана моя улюблена «байка». Тут варто почати з передісторії. У Олександра і Маргарити Мурашків була названа донька Катерина, слід якої загубився ще у 1960-і роки, а оскільки спогади Маргарити Августівни присвячені саме їй, то я доволі часто про неї думала і намагалася розшукати, але все було марно. І от в переддень презентації книги мене запрошують на радіо, я приходжу, годину розповідаю про «кухню» створення книги, і, підсумовуючи, кажу: «Ця книга присвячується доньці Олександра і Маргарити – Катерині, про яку, на жаль, ми вже ніколи нічого не дізнаємося», виходжу із рубки, а звукооператор мені каже: «Ви знаєте, будучи підлітком, я неодноразово бував у квартирі доньки Мурашка в Москві, мій вітчим дружив з її чоловіком»… І тут я зрозуміла, що не варто поспішати з висновками, бо вся ситуація може змінитися в одну секунду.

– Чи були ще якісь яскраві історії про ваші пошуки та спілкування з людьми по дорозі?

– Насправді я постійно спілкуюсь з дуже серйозними науковцями та справжніми професіоналами, це люди завдяки яким я постійно вчуся і прагну до більшого. З яскравих моментів, згадується створення коміксу про Мурашка в тандемі з художницею Аліною Гаєвою, ця співпраця для мене була справжнім ковтком свіжого повітря.

Є ще одна крутезна історія про те, як мені вдалося знайти маленький начерк в купі сміття, і дивом його зберегти, а через декілька років з’ясувалося, що це ескіз Мурашка до його знакової картини «Селянська родина» 1914 р.

– Де ж було це сміття?

– Це секрет. Знаєте, я дійсно би хотіла розповісти цю чудернацьку історію, та все ж прибережу її на майбутнє, для потенційної книги, можливо навіть детективу.

– То що ж відтепер завдяки вам наука буде знати про Мурашка?

– Від самого початку дослідження моїм головним завданням було оприлюднення невідомих та недоступних джерел, як-то спогади Маргарити Мурашко, Тіни Омельченко чи невідоме листування самого художника. Всі ці матеріали є надзвичайно інформативними та цікавими водночас. Для мене важливіше не нав’язувати точку зору дослідника, а дати можливість кожному скласти свою власну думку, а це можна зробити лише читаючи першоджерела. Я намагаюся якомога більше публікувати саме оригінальних текстів тих часів. За чотири роки було безліч суттєвих знахідок, уточнень, що в більшій чи меншій мірі впливають на образ художника, та от метричний запис про народження можна впевнено назвати сенсаційним.

З книги “Спогади про Олександра Мурашка”

– А про обставини загибелі щось нове чи просто не надто відоме неспеціалістам з’ясувалось останнім часом?

– Пи­тан­ня сто­сов­но вбивс­тва Олек­сан­дра Му­раш­ка досі не виріше­не. Мар­га­рита Му­раш­ко не на­поля­гає, що це бу­ло політич­не вбивс­тво, од­нак за­ува­жує: «Во вся­ком слу­чае, это не бы­ли прос­то гра­бите­ли: они ос­та­вили на нем цен­ную бу­лав­ку, бо­тин­ки и т. д.». А от видатні мистецтвознавці першої половини 20-го сторіччя Ге­оргій Лу­комсь­кий та Ми­кола Пра­хов гли­боко пе­реко­нані, що Олек­сан­дра Му­раш­ка зас­тре­лили са­ме з політич­них мірку­вань. Пра­хов зви­нува­чує у при­чет­ності до за­гибелі ху­дож­ни­ка як ук­раїнсь­ких націоналістів, так і ра­дянсь­ко­го мат­ро­са Андрія По­лупа­нова.

Натомість Лукомський пише: «В ЧК был изрядный сумбур. Произошло много ”ошибок” от спешки и неуверенности во власти и вот то, что постигло бедного А. А. Мурашко — несомненно, одна из таких ошибок, в связи с перепутанными списками, или случайно не зачеркнутой рукой Лациса (или Петерса) написанной, может быть, по другому делу фамилией на обрывке бумаги. Впрочем, Александр Александрович, повторяю, несомненно был в украинских партиях — члены их подвергались гонению. В это время антибольшевистские войска шли уже от Житомира на Киев».

У радянській історіографії усталилася версія, що митець загинув від рук бандитів, які мали на меті пограбування. Сьогодні це трактування не витримує жодної критики. І хоч убивство, найімовірніше, вже не буде розкрито остаточно, сподіваюся, що новознайдені джерела зможуть пролити на нього дещицю світла.

– Розкажіть про столичну садибу художника, що з нею зараз?

– Сьогодні вона знаходиться у комунальній власності, на яку в 2015 році влада виділила 600 тис. грн. Їх ледь-ледь встигли «освоїти», розробивши проект першочергових робіт, та цей план страшенно недосконалий, наприклад він не передбачає лагодження даху та відкачування води з підвалу. А щоб внести будь-які правки в затверджений план, необхідні місяці бюрократичної тяганини. Навіщо нам такий проект порятунку садиби? Минулого тижня я була на засіданні комітету в Верховній Раді, на ньому піднімалося питання збереження цієї пам’ятки. Представники міської влади говорили такі абсурдні речі, що було смішно. А тим часом у садибі продовжуються пожежі, бо там живуть люди без реєстрації, які ці пожежі провокують. Якби не діяльність активіста Олександра Глухова, ми взагалі б уже забулися, де стояла садиба Мурашка. Як на мене, влада системно та планово знищує будинок з метою звільнення місця для майбутньої забудови… Звісно, мені би хотілося помилятися.

– Ось ви чотири роки витратили на ці пошуки і знайшли те, що шукали. Що далі?

– Дуже складне запитання. Чи наблизилася я до розуміння Олександра Мурашка, як до людини? А до розуміння його творчості? В обох випадках відповідь буде «ні». Інколи навіть здається, що інформації стає більше, а розуміння з кожним роком меншає. У нас вкрай мало матеріалу, аби осягнути Мурашка, адже його епістолярій майже не зберігся.

Пошук – це перманентний процес, хіба його можна закінчити? Та я з упевненістю можу сказати, що свідчення з метричної книги в моєму списку завдань займали чільне місце. Тому, я би сказала, що тактичні завдання поступово виконуються, та до втілення стратегічного, ще дуже далеко.

Можливо, колись дослідницький процес призведе до чогось фундаментального, наприклад, наукової монографії, сценарію для фільму, художньої книги або ще чогось. А наразі потрібно просто якісно робити свою роботу.