Історія людства сплетена із різноманіття подій. Якісь із них роблять людину щасливою, щось засмучує до глибини душі, позбавляє моральних сил і здоров’я, викликає емоційний шок.

До розряду останніх слід зарахувати тілесні й фізичні ґвалти – образу честі, побиття, зґвалтування etc.

Документальні згадки про подібні речі, в тому числі на луцькому ґрунті, дозволяють простежити особливості у поведінкових відхиленнях людей раннього Нового часу. Розглянемо на прикладі резонансної справи у Луцьку 1639 року.

Чому виникало насилля?

Жорстоке і брутальне поводження чоловіків у ранньомодерній родині було поширеним явищем, вважалося  нормальним і типовим. Такої думки дотримується сучасна дослідниця волинського повсякдення ХVІ – першої половини ХVII століття Ірина Ворончук. В умовах патріархальних порядків майже необмежена влада чоловіків над жінками призводила до частих випадків агресії у подружніх стосунках та в родинному колі. Таку саму негативну тенденцію на львівському прикладі простежив Мирон Капраль. Окремі епізоди про жорстоке побиття жінок «у губу» і за допомогою київ, стусани вагітним тощо розвіюють ілюзії стосовно гендерної толерантності у Львові ХVІІ–ХVІІІ століть.

Такий сумний стан речей, імовірно, виникав через відсутність глибоких емоційних зв’язків у родинах у зв’язку з поширеною смертністю серед дітей і дорослих, брак емоційної стабільності (схильність до крайніх настроїв, вибуховості, невміння погамувати агресію, брутальність, з якою щодня зіштовхувались тогочасні люди), соціальне зубожіння, епідемії, війни.

Жертвами насильників здебільшого ставали жінки з недостатньо захищених верств населення: служниці, міщанки, селянки. На обороні прав жінок знатного походження стояли норми Литовських статутів. Білоглов (заміжніх жінок) з простолюду, натомість, це стосувалося лише частково.

Зґвалтуванням у часі, про який іде мова, вважалося примушування жінки до статевого акту з допомогою сили чи морального тиску. Злочин вважався дійсним у разі крику жертви під час нападу насильника, невідкладного засвідчення в суді «сліду» від насилля трьома свідками перед міськими урядниками. Карали за доведений злочин відрубуванням голови мечем. Якщо незаміжня жертва згоджувалася стати дружиною свого ґвалтівника – кари смерті вдавалося уникнути.

«Бідолашна Федорка», або чому не можна гратися в ігри з дорослими чоловіками

15 жовтня 1639 року Луцький маґістрат «на ратуші» розглядав резонансну моторошну справу. В місті померла недорослих літ дівчинка. Донька кушніра Грицька Ізика певний час була служницею в домі батькового колеги по цеху Стефана Лихоівановича. Причиною смерті, за заувагою згорьованого батька, був непристойний ґвалт, вчинений дівчинці горе-господарем. Відтак міський уряд в особах лентвійта Яна Гепнера, бурмистра Шимона Злоторовича, райців Яна Соколениці та Павла Антоновича, лавників Романа Левоновича і Стефана Несторовича наказав чинити інквізицію – заслуховувати свідків.

Першим почав говорити свідок позивача. За його словами вони разом з позваним (звинувачем у злочині) певний час мешкали в будинку останнього за Глушцем. Там чоловік почув від дівчинки, що мовляв двома тижнями після Великодня, Лихоіванович звернувся до дитини словами: «Ходи, Федорко, навчу тебе соловейка грати».

Пітер Брейгель старший. Дитячі ігри. Зображення з Вікіпедії

Безтурботна дитина підбігла до зловмисника. Він силою взяв її на ліжко і так безжально ґвалтував, що та аж свідомість втратила. Наляканий злочинець виніс дитину в сіни й облив водою. Після тих ганебних подій малій на горлі з’явилася болячка. Хвору доньку батько забрав додому. Коли ж одужала – беззастережно знову віддав на службу кушнірові. Втішившись поверненням жертви, Стефан неодноразово повторював наругу над дитиною. Часами бідолашна навіть не могла ходити. Свідок стверджував, що саме від того ґвалту Федорка і померла.

Другий очевидець злочину Гаврило Кушнір під присягою також розповідав про скарги маленької служниці на господаря. Дівчинка у сльозах  і розпачі оповідала, що від того ґвалту й ганьби померти мусить. Марина Низькоплечанка засвідчила, що бачила страхітливі болячки на горлі дитини, а тіло її було опухлим від побоїв.

Федорка скаржилася сусідці на злого пана, який несамовито «ґвалт вшетечний» з нею чинив перед ярмарком (початок Святосеменівського ярмарку у Луцьку припадав на 1 вересня – ХЛ). Міщанка підтвердила свідчення про відливання жертви водою і бажання дитини через ті знущання померти. Дівчина Галка в свою чергу додала до попередніх свідчень ще жахливіших деталей. Вона бачила нещасну Федорку якраз після зґвалтування й помітила за нею на підлозі кривавий слід.

Від аргументів свідків у жилах холонула кров.

«Вона хворіла на болячки, від того й померла!»

Судовий процес ХVI–ХVII століття передбачав заслуховування свідків з обох сторін. Тому Стефан Лихоіванович привів із собою тих, хто мав підтвердити його непричетність до злочину.

Як виявилося, справу про похітливого кушніра у ратуші вже розглядали.  У зв’язку із цим, перший свідок захисту, постригач Мартин Розицький, доповнив картину новими свідченнями. З’ясувалося, що коли Лихоівановича тримали під вартою у ланцюгах-кайданах, до нього в темницю приходив батько Федорки. Злочинець питав у «гостя» чи хворіла донька перед тим, як він її до себе на службу взяв? Григорій Ізик відповідав, що «на якісь болячки».

Ян Стеен, сцена зґвалтування. XVIІ століття

Другий свідок Матвій також переповідав розмову двох чоловіків у ратушному підземеллі-в’язниці. Він зазначав, що батько небіжчиці виправдовувався, мовляв: то міський уряд до нього справу мав. Донька ж насправді власною смертю від хвороби-болячок померла. Ті самі слова під присягою «Богу всемогутньому» підтвердила Матяшова вдова, лучанка Настазія.  

Костянтин Нестерович, який добре знав і позивача і позваного, вніс певну ясність у справу.

Він розповів, що перед смертю Федорка кликала батька до себе, аби попрощатися. Чоловік у хвилюванні запитував, од чого вона хворою зробилася і чи їй хтось таке заподіяв? Дитина свого сорому батьку прямо не визнавала, лиш промовила: «Нехай Бог мого батька не благословить і гріхів йому не відпустить, якщо тому Стефанові мій ґвалт не покараним залишить».

Далі більше. Чи то через усвідомлення безповоротності подій і трагедії втрати доньки, яку вже з того світу не повернеш, чи то через імовірну вагомість контраргументів, батько дівчини сказав, що донька, як йому відомо, у зґвалтуванні ні йому, ні людям не зізнавалася… Чомусь свідчення перших очевидців до уваги міський уряд уже не брав.

Стефана Лихоівановича зобов’язали до присяги. Урочистий юрамент на підтвердження правоти власних слів чоловік мав виголосити прийдешньої п’ятниці. Відбулося теє, одначе, більш ніж через місяць, 27 листопада 1639 року. Присяга звучала так: «Ja, Stefan Lichoiwanowicz, kusznierz w Łucku mieszkaiacy, przysiegam Panu Bogu wszechmogacemu w Troycy Swietey iedynemu na tym, yz ja Fedorce, Izykowey corce, zadnego gwaltu y uczynku wszetecznego nie uczynilem… Tak mi Panie Boze pomaz y niewinna męka Chrzystusa PANA»/ (Я, Стефан Лихоіванович, кушнір, у Луцьку мешкаю, присягаю Богу Всемогутньому в Трійці Святій єдиному, в тому, що я Федорці, Ізиковій доньці, жодного ґвалту і вчинку похітливого не чинив. Тож мені, Боже, поможи і невинна мука Христова»).

Отак безкарно закінчилася трагічна справа луцької дівчинки Федорки. Справедливо покарати винного зашкодив сором. Дитяча несміливість  зізнатися у тому, що сталося, рідному батькові. Під час зґвалтування дівчинка, вочевидь, не могла кричати й благати про поміч. А, може, і кричала. Одначе того ніхто не чув або й не хотів чути.

Для визнання цього насилля злочином забракло доказових арґументів. Зважаючи на сакраментальність присяги в тогочасному суспільстві, слова, виголошені посеред Ринку в Луцьку вповні причетним до смерті дитини страшним і лихим у злочині Лихоівановичем, вчинили його вільним від належної кари.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.