§ Усна історія заради примирення: Волинь 1943

15 квітня 2016, в 21:01

Фото: Марія Пилипчук

Дорога до примирення дуже непроста. Вона може бути довшою за людське життя і зрошуватися кров’ю невинних нащадків

Історія знає випадки тихо тліючої ненависті, що передається із покоління в покоління і вибухає зненацька, перетворюючи сусіда на вбивцю. Дорога примирення веде до прощення – найважчого з випробувань для людської пам’яті і людської совісті.

Промо-зустріч проекту «Примирення через важку пам'ять»відбулася 14 квітня в Галереї мистецтв Національної спілки художників України. Організаторами події стали Генеральне Консульство Польщі у Луцьку, Фундація Відкритий Терен (Люблін, Польща) та Група Мова Жива (Влодава, Польща).

Про це повідомляє Інформаційне агентство Волинські новини.

Ми дивимося на фото літніх людей, читаємо їхні історії – розповіді про смерть і порятунок, трагедію і надію, вигнання і самопожертву. Відомий теоретик усної історії Поль Томпсон стверджує: «Треба повернути людям, які робили і переживали історію, центральне місце в ній, даючи їм можливість заговорити на повний голос». І ці голоси ще живих свідків трагічних подій у відносинах країн-сусідів говорять не лише про знищення, смерть і цькування, а й про допомогу, співпрацю та співпереживання.

«… на початку була така атмосфера, що навіть дітям не дозволяли разом бачитися. Ніхто не заходив по-сусідськи. Коли б щось горіло, то не допомогли. Як пізніше усі переконалися, що це нормальні люди, то вже потім розпочалася дуже міцна інтеграція. Це була наша спільна історія переселення, трагічна для усіх. Спадок кількох поколінь був залишений тому, що хтось собі так вирішив..»

- свідчення пані Зіновії, яка народилася в Бінчаровій, проживала на Опольщизні.

пані Зіновія

Автор і організатор проекту Алєксандра Зінчук (Польща) розповіла, що суспільна ініціатива «Поєднання через важку пам'ять», розпочата в 2012 році, має за мету поширення новітньої історії з засвідченими добрими прикладами взаємопорятунку людей, які проживали в Польщі і Україні (Волинь, Східна Галичина) у 1943 році, незважаючи на війну, знищення, тортури і вигнання. Ця ініціатива спрямована на подолання національних стереотипів, об’єктивне двостороннє з’ясування усіх обставин трагічних подій та розвиток діалогу між польським та українським народами.

Ще одна розповідь: «Іван Лисак, українець, був досить багатим господарем… Був 1943 рік, можливо кінець, як одного разу каже до мами: «Юлька, забирай хлопців і біжіть, бо більше вас не зможу вберегти. Ви вже під прицілом, прийдуть і вас замордують». Нам це сказав українець – добра людина…»

Волонтери-українці Сергій Гладищук (аспірант Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки) і Вікторія Власюк (студентка університету імені Марії Скадовської-Кюрі у Любліні) розповіли про свій досвід залучення до цього проекту, про експедиції селами Волині, під час яких вони спілкувалися з жителями і ретельно фіксували всі оповіді тих подій. Ці люди дуже привітно ставилися до волонтерів, розповідали свої історії – пережиті і побачені, запрошували до своїх хат, коли погода була холодна, частували гарячим чаєм. Волонтери не відчули ворожості по відношенню до них, дивувалися привітності у розмові про пережиті страждання.

Волонтери проекту Вікторія Власюк і Сергій Гладищук

Фото запису усної історії Сергієм Гладищуком

Серед матеріалів експедицій – знімок надгробної таблиці греко-католицького священика Юлія Бачинського, його дружини і сина у селі Байківці. Записи волонтерів свідчать: «Коли прийшли бандерівці, священик Бачинський був про це повідомлений. В розмові переконав упівців, щоб не нападали, а також дали слово, що на території його парафії не буде вбивства… В Байківцях і Русанівці не було «антипольських акцій».

Знімок надгробного напису Бачинських

Загалом до 2015 року молоді поляки та українці зібрали 236 усних історій по обидва боки кордону в рамках 4 експедицій, наймасштабніші з яких були історичні розвідки на Волинь і Східну Галичину. Зібрані розповіді обробляють у співпраці з експертами численних організацій. Далі – поява видань, вистави, двох документальних фільмів, репортажу, організація презентацій світлин тих людей, котрі дали такі важливі свідчення. Масштаби проекту зростають, з’являються нові контакти і партнери, а тому діалог щодо толерантності до іншого/чужого розвивається. Промо-зустрічі, вернісажі, дискусії по темі проекту відбулися уже в більш як 20 містах Польщі і України. Уже наступного дня організатори вирушають до Рівного.

Розповідає пан Євгеній, 1928 р.н. у Струсеві: «Спочатку поляки разом з українцями гралися. А потім, як були якісь гасла, то друзі зі школи штовхали мене за те, що є поляком. Ховався у тітки українки. Після війни залишився із мамою. Як можна було маму тут саму лишити?».

Під час презентації проекту умовний «кордон» розділив пунктиром зал Галереї мистецтв. Відвідувачі проекту, рухаючись біля світлин на стінах, постійно його перетинали, вдивляючись в обличчя на світлинах (до речі, це є непрофесійні фото, а зроблені волонтерами під час зустрічей), уважно перечитуючи тексти свідчень. Слова простих людей краяли серце і будили власні спогади. Волинський художник, мистецьВіктор Чухрай теж пригадав те, як хлопчиком він чув притишені голоси своїх рідних у сусідній кімнаті, які не ризикували вголос розмовляти про ті страшні події. Його тоді шокували до глибини душі ті почуті слова про жахливі в своїй реальності мордування, які запам’яталися на все життя своїм трагізмом.

Віктор Чухрай розповідає свою історію

Після відкриття експозиції до волонтерів проекту підійшов сивочолий відвідувач – Микола Коц, який зараз проживає у Луцьку, і теж пригадав події того року. Тоді йому виповнилося 13 років, сім’я проживала у селі Гуща Любомльського району. На щастя, трагедія оминула їхнє село, та хлопчина запам’ятав мертві тіла жителів сусідніх сіл, яких зачепила смерть. Чоловік пригадував ті події з тремтінням у голосі.

Розмова з Миколою Коцем

Поміж світлин сучасників трагедії 1943 року бачимо фото гарного молодого чоловіка – фото Юрія Матущака, історика, політолога, громадського лідера молодіжної донецької організації «Поштовх», члена групи Жива Мова, учасника і координатора з українського боку проекту «Поєднання через живу пам'ять». Молодий донеччанин у складі добровольчого батальйону загинув під Іловайськом 28 серпня 2014 року. Посмертно нагороджений трьома медалями за відвагу.