Днями письменник Андрій Любка привіз до Луцька свій новий роман. Ми­тець розповів «Хронікам Любарта» не лише про «Карбід», а й про те, як вперше закохався, як писав для коханої перші вірші та про те, чому йому так не щастить з жінками.

 

– Пам’ятаєте, як почали писати свої перші вірші?

– Так, писати вірші почав у «зрілому» віці – семикласником. У мене був такий окремий блокнот, куди я все записував. Мені тоді здавалося, що цей блокнот  зі шкіри, а насправді він був із дерматину. Я ставив дати та обов’язково підписувався під ними. Бо вважав, що це дуже важливо, ну й має класний вигляд.

– Де зараз цей блокнот?

– Якщо чесно, то я його спалив. А серйозні вірші вже написав на першому курсі університету. Загалом, я у своєму житті зробив багато помилок, але одна із найбільших – це вступ на філфак. Ну, це я, звісно, жартую. Щоб ви собі розуміли, то прийшов я туди після військового училища, лисий і худий, як сірник. Дівчат там було багато, а хлопців – мало. Там закохався у дівчину із кафедри журналістики. Я тоді писав вірші для неї й навіть не думав, що колись вони увійдуть у книжку. Мені хотілося, аби вони сподобалися цій дівчині Ірині. Так вийшла перша книжка – «Вісім місяців шизофренії», нею я підсумував свій перший роман, чи то пак закоханість. Пам’ятаю, що це кохання було схоже на хворобу чи на помутніння в голові.

– Де берете сюжети для своїх книг? Вигадуєте?

– Наприклад, коли писав «Кілера», то моє життя не було надто цікавим, щоб описувати його у книжках. Єдине, що я міг написати, то як варити сосиски в електрочайнику у гуртожитку, але не думаю, що це було б комусь цікаво. Тому я взявся вигадувати. Знаєте, чому книжка називалася «Кілер»? Свого часу подивився фільм «Леон-кілер», який зняв Люк Бессон.

Після нього уявляв собі, що коли виросту, то теж стану кілером, випиватиму щоранку склянку молока, поливатиму фікус, качатиму прес і у мене закохається красуня Матильда.

Тому ці оповідання – то уявлення про те, яким могло б бути моє життя.

А от «Спати з жінками» – то єдина книжка про мене. Вона найбільш лірична, у ній ідеться про сон не у сенсі спати, а про сон як про найбільший вияв довіри. Ми можемо вдавати когось із себе, перебуваючи на сцені, у соціальному житті, але коли спимо, то ми такі, які є. Якщо ти вже з кимось спиш, то довіряєш цій людині. Ти тоді беззахисний.

– Зараз вірші пишете?

– Останнім часом вірші майже зникли з мого життя. За три роки написав, може, сім, половина з них мені не подобається. Поезія – то дуже ревнива коханка. Вона не пробачає зрад. Якщо ти переходиш на прозу, то поезія махає тобі ручкою, каже: «Спи тоді з нею і ні на що не сподівайся».

– Є книги, які так і не вийдуть у світ?

– Так, перший  роман «Рідність», який написав у 2010 році. У будь-якого письменника є речі, які він нікому не показує. У мене теж є кілька текстів та віршів, які написав лише для себе. Роман  залишиться у мене на комп’ютері. Його прочитали лише п’ять  людей. Річ у тім, що він – мій, там надто багато моїх думок, якими я не хотів би ділитися. Це був такий собі роман-тренажер. Пишучи його, я вперше відчув насолоду від створення. Насправді професія письменника не така вже й розважлива та романтична, як усі думають, ніби якщо ти письменник, то це круто: «Вічно п’яний, вічно молодий». Якщо йдеться про написання довгих прозових текстів, то це дуже складна виснажлива робота. Бо щодня пишеш із самого ранку аж до пізнього вечора, не відриваючись. Одна із насолод, яку отримує письменник, – це вигадування сюжетів. Коли можна робити із вигаданим героєм все, що завгодно. Я відчув це, коли писав перший роман. Вигадав чоловіка, знав, як він пахне, як одягається і який у нього рубець на голові. Він жив у моїй уяві. Відчувши повноту влади над людиною, я убив головного героя у першому ж абзаці. Книжка розпочинається ранком та будильником. Жінка встає і розтягує фіранки. Вмикає музику, збирає речі, а тоді намагається розбудити чоловіка, а він уже мертвий.

– Після того як головний герой помер у першому абзаці, що робити з книжкою далі? Треба її закінчувати?

– Ні, можна повернути час назад.  У цьому романі події розгортаються реверсивно, більше на рівні спогадів цієї жінки. Хотів цей роман для експерименту навіть вислати на «Коронацію слова» під псевдонімом. Подивитися, чи здобуде він щось, чи ні. Але, можливо, саме із цим текстом вперше усвідомив себе як автора, як серйозного письменника. На мою думку, серйозний письменник – це не той, хто пише, а той, хто вміє не публікувати те, що написав. Бо знає, що писати можна все, але не все можна оприлюднювати. Я рік вбив на писання цього роману. Написав його і було жаль. Тому що 400 сторінок тексту і рік мого життя – коту під хвіст. Але потім зрозумів, що речі особистісні – найважливіші в цьому житті.

– Як виник «Карбід»?

– Головний герой цього роману жив у моїй голові давно. Мені хотілося написати текст, у якому цей герой був би на вигляд, як балканський персонаж. Це чувак із золотим зубом, у чорному запиленому піджаку та капелюсі. Він сідав на свій велосипед і торохтів маленьким містечком, здіймаючи куряву. У нього навіть штани знизу зловлені прищіпками, аби не замотувалися на велику. Від цього чоловіка весь час несе то часником, то алкоголем.  От так він їздив у моїй голові. Я уявляв це маленьке містечко Ведмедів, цю південну розкіш та багатство рослин. Але я не знав, що має робити далі головний герой. У 2012 році сталася подія, яка дала мені імпульс до написання історії. У нас в Ужгороді викрили справжній тунель, який проходив у трьох метрах над землею. То була бетонна конструкція з усіма комунікаціями, а знизу прокладені рейки і ними рухався маленький поїзд. Таке собі транскордонне метро. Цим тунелем привозили у Словаччину цигарки та «бухло», наркотики і людські органи.

– Чому така назва – «Карбід»?

– У романі головний герой – учитель історії з маленького провінційного містечка Ведмедів. Це вигадане місто у Закарпатті. Учні поза очі називають його Карбідом, бо він погано пахне, якщо чесно, то він смердить. Цей запах нагадує учням запах карбіду. А сам учитель вважає, що він Тис й так увійде в історію. Оскільки, за аналогією, імператор Тиберій правив Священною Римською імперією із берегів річки Тибру, а Тис же живе на берегах річки Тиси, що у Ведмедеві. Тому він долучиться до плеяди історичних постатей під цим ім’ям. А геніальною ідеєю, яка має його прославити, є тунель. Дії роману розгортаються у 2015 році. Головний герой думає, що після Майдану та припинення російської агресії дуже несправедливо, що зачинені візові кордони й взагалі існує кордон з ЄС. Тому він риє тунель, у який кожен із українців може увійти з одного боку, а вийти – з іншого. Мені хотілося, аби мій герой був таким, як Дон Кіхот. Тому він смішний на вигляд  і ніхто в його ідею не вірить.

– Герої реальні? Земляки не впізнавали себе, читаючи книжку?

– Так, реальні. Але для того,  аби прокопати такий тунель, Тису були потрібні спільники. Одним із таких є Ікар. А вигадав я його так: три роки тому на сайті обласної міліції прочитав, що одного чувака затримали під час нелегального перетину кордону на літальному апараті. Він сам склепав дельтаплан і вночі зі свого села прилітав в Угорщину з цигарками. Тоді не повірив, що таке взагалі може бути, але це виявилося правдою. Що цікаво, чоловік це навіть не приховував. А навпаки – пишався: після того, як сконструював дельтаплан, їхав на ньому, розганяючи гусей, до церкви святити паску, а збоку ще й дружину посадив.

Знаєте, дуже добре бути закарпатським письменником – не треба вигадувати дивакуваті історії, увесь зоопарк й так перед очима.

Після перестрілки, яка була у липні в Мукачевому, виявилося, що ця людина і досі дуже активна. Але з ним відбулася достоту біблійна метаморфоза. Він став керівником Правого сектору, який розпочав стрілянину в Мукачевому. За його словами, він перейшов на бік добра. А ще три роки тому був одним із найбільших контрабандистів. Не знаю, чи прочитав він цю книжку, бо зараз переховується. Але сподіваюся, що йому сподобалося б.

– Безумовно, найцікавішим героєм є Тис…

– Він відвідує генделики, виставляє по сто грамів горілки будівельникам і виголошує тости за князя Святослава. Коли він свариться із сусідом-угорцем і той йому кричить, мовляв, що з тобою говорити, з тобою не розмовляє навіть дружина, у тебе брудно на подвір’ї, ти сам смердиш, у тебе навіть туалет дерев’яний і надворі. На що Тис відповідає: «Може, у мене туалет і надворі, але як ми вам всипали у 1267 році». Це такий собі справжній український патріот-лузер, у якого нічого не виходить, але він говорить пафосні речі й розказує про трипільців. Коли постає питання, де рити тунель і чи треба це робити вночі, аби ніхто не бачив, головні герої вирішують робити це відкрито, адже в Україні найбільші злочини не треба приховувати, а робити в усіх на очах – тоді у них ніхто не повірить.

– А жінки? Є вони у романі?

– Спочатку хотів написати книжку, в якій не було б жінок і любовних інтриг. Але коли дописав «Карбід» на 40 відсотків, виявилося, що сюжет заклинило. Тому ввів жіночий персонаж – найгарнішу жінку у Ведмедеві. Це лікарка. Але дуже дивна, бо ще нікого не вилікувала. Вона патологоанатом у трупарні, займається контрабандою людських органів. Тому її теж цікавить цей тунель.

Але тільки-но я ввів у сюжет жінку, все пішло шкереберть: одного з героїв вбили, хоч я й не планував його вбивати, фабула просто вислизнула з моїх рук і я досить довго не міг її опанувати. І це лише одна жінка, а що було б, якби їх було кілька?

– До речі, про жінок. Про яку жінку мріє Андрій Любка?

– Моє життя дуже розхристане. Воно проходить перепадами. Скажімо, весь жовтень я сидів у Швеції на острові посеред моря, де нікого не бачив, а лише писав. А тепер цілий місяць щодня відвідую різні міста із презентаціями. Тому я завжди мріяв про жінку, яка впорядковувала б хаос. Яка була би для мене тихою гаванню, у яку хотілося б повернутися. Знову і знову. Завжди мріяв про жінку, яка була би джерелом спокою та впевненості. Але закохуюся я завжди в інших. У мене є ідеал, але ще жодного разу він мені не траплявся. Іноді мені здається, що це така кара Божа зі мною трапляється. Я закохуюся  у найгірші характери жінок.

Хронікер

Андрій Любка – український письменник та перекладач. Народився в Ризі. Довгий час мешкав у місті Виноградів Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище. У 2009 році закінчив вивчати українську філологію Ужгородського національного університету, у 2014 році – балканістику Варшавського університету. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії», «ТЕРОРИЗМ», «Сорок баксів плюс чайові», книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій», книжки есеїв і колонок «Спати з жінками» та роману «Карбід». Окремі твори автора перекладено англійською, німецькою, китайською, португальською, російською, чеською, польською, сербською, македонською, литовською, словацькою та угорською мовами. Живе в Ужгороді.

 

 

 

 

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.