Будь-яка подорож завжди чогось вчить. Головне – зрозуміти й добре вивчити ті мудрі та життєво важливі уроки про людей, стосунки, країни, культури. Буває так, що мандрівка перетворюється на тимчасове (чи постійне) життя в іншій країні. Тоді на якийсь період опиняєшся сам на сам із собою. І, певно, такий урок – найважливіший.

Лучанка Оксана Цимбалюк – журналістка та фотограф. Кілька років тому поїхала реалізовувати волонтерський проект до Польщі, в Люблін. Після річного волонтаріату залишилася в сусідній республіці… бо поки там їй твориться. Власне, про творчість, Польщу, відвідини Луцька, інтеграцію, фотопроекти, сучасне мистецтво та людей з великими серцями Оксана розповіла під час розмови.

– З червня 2013 року була на волонтерстві в місті Любліні, в українсько-польській організації «Фундація духовної культури пограниччя» на EVS – волонтаріаті. Проект від Європейської волонтерської служби протягом року. Робила фотопроект «Twarze Lublina». У Луцьку були «Обличчя Луцька», а в Любліні відповідно – «Обличчя Любліна».

Загалом волонтаріат – це класний досвід для тих, хто ще не визначився в житті з тим, чого він хоче. Для тієї людини, яка хоче щось нове робити, допомагати іншим. Волонтаріат дає тобі житло, якісь кишенькові гроші. На цю суму можна прожити і ще навіть кудись поїхати. Хороша школа життя для тих, хто щойно після університету, наприклад.

У моєму випадку то була школа самостійного життя без батьків, в іншому місті, іншій країні, культурі. У Луцьку я працювала журналістом, тому тут у мене багато знайомих. А там спочатку нікого не було. Пройшла шлях набуття різних контактів, знайомств, дружби. Тепер почуваюся у Любліні десь так само, як в Луцьку до від’їзду.

– Маю надію, що багато хто пам’ятає проект кількарічної давнини «Обличчя Луцька». Його разом з тобою творили Володимир Хомич та Тетяна Зубрик. У соціальних мережах на сторінках проекту публікували фото лучан і лучанок, а ще – їхні думки про місто та життя загалом. Чим різняться «Обличчя» Луцька та Любліна?

– Перш за все, відрізнялася концепція проекту. Тут, у Луцьку, ми робили так, що частково виходили на вулицю й там ловили людей. Було досить важко. З десяти погоджувався фотографуватися тільки хтось один. У Любліні під час роботи над проектом я спочатку писала до людей, які провадять громадську діяльність у сфері культури, а пізніше – до іноземців.

Загалом у Польщі приязніше до цього ставилися. Кожна людина хоче, щоб про неї говорили. Самі йшли на контакт. А в Україні, коли ти підходиш до когось на вулиці, то ця людина не знає, що її чекає. Тоді ще не було масової популярності «Facebook» чи «ВКонтакті», тому було важче. Думаю, що зараз було б усе так само, як і в Любліні.

Десь в кінці травня я мала закінчити свій волонтерський проект, але у квітні міська рада Любліна запропонувала мені співпрацю. Вона була в рамках іншого проекту, про іноземців. Тому фотографувала не лише діячів культури, але й тих людей, які переїхали на постійне місце проживання до Любліна з інших країн. Такі іноземці щось роблять, творять, діляться з містом частиною своєї культури. У результаті цього всього вийшла книжка. А в жовтні 2014-го все закінчилося.

– Чи можна сказати, що в Любліні тебе знають завдяки проекту «Twarze Lublina»?

– Так, можна. Навіть тепер ті люди, яких фотографувала, представляють мене своїм знайомим як Оксану, авторку «Twarze Lublina». Про цей проект дуже багато писали. І не лише люблінські ЗМІ, а й центральні польські видання.

Дуже багато людей хотіли потрапити в книжку, але був певний ліміт. Робила все сама, починаючи фотографуванням й закінчуючи збором інформації, контактуванням. Ціла логістична робота. Усіх охопити було просто годі.

– Зараз «Twarze Lublina» вже для тебе в минулому, так?

– У тому форматі, в якому вони були, то так, в минулому. Рік після проекту в мене був період затишшя, бо дуже сильне виснаження в плані творчості, життєвому, в контактуванні. Я не екстраверт, який може зі всіма бачитися щодня і спілкуватися. А в проекті стояло завдання за три місяці зробити величезний обсяг роботи. Звідси й втрата сил. Півроку взагалі майже не фотографувала. Зараз уже всі переживання позаду і є енергія на нові звершення. Трохи сумую за журналістською роботою, тому хочеться творити соціальні та мистецькі фотопроекти.

– Можеш згадати найяскравіших героїв з «Облич Луцька» й «Twarze Lublina»? Людей багато і всі вони різні та особливі. Та, певно, є… найособливіші, правда?

– Найпам’ятніша для мене, Тані й Вови, з якими робили «Обличчя Луцька», зустріч з Іштваном. Ми сиділи на «Книжковому пасажі», а біля нас – цікавий хлопець в окулярах. Мав досить нетипову зовнішність, курив цигарку. Підійшов до нас і щось говорив, говорив… З’ясувалося, що він – луцький художник Іштван. Нас вразила його історія про те, як жив у Нью-Йорку і взагалі. Сфотографували його й написали історію в «Обличчях Луцька». З’ясувалося, що він не хотів, щоб ми це робили. Пізніше я дала інтерв’ю одній газеті й у заголовок вставила його історію, а він знову написав, що це – проти його волі. Багато всього було.

«Сторінка «Twarze Lublina» мала на «Facebook» десь 4000 вподобань. Було навіть кілька скандалів щодо того, що писали люди про Люблін. Узагалі в тому місті (так само, як і в Луцьку) присутня ментальність невеликих міст. Люди болісно реагують на нові ініціативи й на «гострі» слова, навіть якщо у тих словах немає ніякої ненависті.

Якось один герой досить різко висловився на адресу мотоциклістів. Після того було достатньо проблем. Навіть просили забрати допис з «Facebook» і погрожували судом, телефонували журналісти. Але, незважаючи ні на що, це була така платформа, де кожен міг озвучити свої думки. Головне, щоб нікого не образити й не принизити».

Коли пройшла всю цю історію вже в Любліні, то значно краще зрозуміла, що таке авторське право та різноманітні дозволи. Бо в Луцьку ми дуже рідко надсилали комусь на перевірку тексти, а там у кожного й кожної мусила взяти письмову згоду, що він або вона дає дозвіл на публікування фотографій, тексту й подальше використання цих матеріалів. Якби та ситуація з Іштваном була в Любліні, то ми просто мусили б забрати допис і фото. Дуже хочу, щоб в Україні це працювало також, оскільки крадіжка та використання фотографій тут є нормою.

– Хто з Любліна запам’ятався найбільше? Бо ж там, певно, всі для тебе були новими?

– Для мене були важливі старші діячі культури: режисери, театрали. Ті, хто опікується відновленням єврейської та української культури в Любліні протягом 30-40 років. Цікаві ті, кому десь за 60, хто пережив польські «совєти», шлях відновлення Польщі й становлення її як демократичної країни. Дуже запам’яталася зустріч з Томашем Петрасєвічем. Він – керівник організації «Brama Grodzka – Teatr NN».

Томаш Пєтрасєвіч у Любліні – постать неоднозначна. Він справедливо знає собі ціну, поважний такий. Мене завжди страхали, що він дуже себе любить і може навіть не погодитися на розмову. Журналістська робота така, що ти все одно мусиш достукатися до людини. Він мене прийняв, ми дуже класно поговорили. Було так радісно, що вдалося з ним поспілкуватися! Навіть зараз маю можливість звернутися до цієї людини по пораду. Він дуже прихильний до українців, до нашої культури, до тих, хто щось хороше робить для його міста.

– Життя в Польщі під час волонтаріату й після нього дуже відрізняється?

– Ну так! Волонтаріат і життя після 31 травня 2014 року – це зовсім по-іншому. Під час волонтерства тобі оплачують квартиру, дають гроші на їжу, кишенькові. Коли проект закінчується, мусиш заробляти сама або мати спонсора. Мій варіант – перший. З’являється мотивація, треба шукати роботу. Її люблю таку, щоб була до душі. Свою творчість ділю на егоїстичну, яка «в кайф» лише для мене, і на творчість для заробляння грошей – фотографію. Тому в Любліні переважно фотографую. Брала участь у різних проектах, пов’язаних з іноземцями. «Twarze Lublina» дали можливість познайомитися з людьми, які працюють у цій сфері. У Польщі зараз є досить багато проектів, спрямованих на інтеграцію іноземців. Фотографувала кілька таких. Є ще такий фестиваль в Любліні – «Miasto Poezji». Там робила різні фото- й відеопроекти. Заробляю собі цим на життя.

– Коли говориш про різні країни, то завжди порівнюєш. У когось такі порівняння виходять мимоволі, у мене – спеціально. Бо... цікаво знати: скільки ще треба рости до Європи не як географічного розташування та часом пишатися тим, що у нас в якомусь аспекті все чудово. Про економічний стан і фінансове забезпечення українців й поляків. Можна порівняти?

– Якщо робити висновки по тому, скільки в луцьких кафешках сидить відвідувачів та які припарковані автівки, то можна подумати, що в Україні все супер – ні війни, ні економічних проблем, а поляки десь пасуть задніх. Але ж знаємо реальну ситуацію. Хоча, як на мене, то чверть поляків на заробітках у Великій Британії, Швеції, Норвегії, Німеччині. Звісно, що вони більш забезпечені і впевненіші у своєму завтра. Але там змінилася влада, і невідомо який вона візьме курс. Але те, як країна виросла економічно, свідчать і дороги, і промисловість, і менеджмент сфери культури, і доступність та вплив громадськості на все, що там робиться.

Я рідко зустрічала людину, яка має одну роботу. У когось робота в держслужбі для пенсії, а, наприклад, діяльність в культурі, власне підприємство тощо – для заробітку. В нас подібна ситуація, тільки високий рівень тіньової економіки збагачує певний прошарок українців.

– У тебе є вже люди в Польщі, яких ти можеш назвати своїми друзями?

– Друзі, яких я називаю «близькі люди», в мене лише у Луцьку. В Любліні – хороші знайомі і одна шалена подружка Анжеліка, з якою ми на одній хвилі. Таких, щоб в будь-який момент вийти «на каву» або просто кудись спонтанно поїхати, дуже мало. Мені важливо, щоб людина мене «не напрягала», сприймала і не нав’язувала своїх ідей. Саме так намагаюся робити з іншими.

Завжди можна зателефонувати комусь з Луцька, сестрі, яка теж живе за кордоном, чи мамі – й кудись поїхати з ними. Мої хороші знайомі – це люди, з якими можна щось цікаве робити й які підтримають у важку хвилину.

– Кажуть, що ті люди, які живуть в Євросоюзі, не такі відкриті до спілкування, як українці. Що можеш сказати про поляків?

– Скажу, що поляки – відкриті люди. Принаймні ті, з якими доводилося спілкуватися, працювати. Вони завжди раді тебе бачити, завжди представлять іншим, познайомлять, допоможуть. Це люди культури. Українці за кордоном не завжди так зроблять. Тому мені більше подобається спілкуватися з поляками. Особливо в Любліні. Не боюся про це говорити.

– Чого бракує Луцьку в плані культури? Маю на увазі культуру як спектакль та культуру зайвий раз усміхнутися й привітатися.

– Люди Луцька й Любліна досить схожі. У двох проектах майже всі писали, що в нас і в Любліні люди не усміхаються. Вони ходять суворі й насуплені, заклопотані справами.

«Часто хотілося повернутися додому. Вдома є знайомства, рідні й все потрібне. Але намагаюся слухати інтуїцію, внутрішній голос. Він каже, що поки мушу бути в Польщі, вчитися, пізнавати щось нове, щоб в майбутньому і зараз робити щось для нашої країни. З-за кордону можна зробити подекуди більше для України, ніж живучи тут».

Бачу з новин, «Facebook», що Луцьк зараз розвивається в плані міської культури. Думаю, нашим людям потрібно більше стріт-арту, перфоменсів, сучасного мистецтва. Щоб воно розвивалося й ставало звичним для нас. Щоб похід у театр або на концерт був хоча б щомісячною нормою. Тоді люди виходитимуть зі своїх комплексів й сприйматимуть такі речі адекватно. Адекватності бракує нашому місту, а ще – архітектурної і дизайнерської естетики. Неприємно вражає, наприклад, реклама ванн на новій бруківці. Загалом, культура – це рівень свідомості громадянського суспільства, і її треба ставити на перші місця, переймати досвід наших західних сусідів та викорінювати совок з голів українців. Насправді ж по собі людство може залишити тільки мистецькі надбання.

– Як на мене, засилля непотрібної реклами, спотворення архітектури та інші непотрібні речі – це нелюбов до міста, в якому живеш. Ти що думаєш з цього приводу?

– Думаю, що це – хамство. Уже воно породжує не естетику. Мене дуже давно дратують утеплення будинків та вивіски на вулицях в історичній частині міста. Стоїть будинок XVIII-XIX століття. Половина його – автентична, а інша – пофарбована у якийсь жахливий яскраво-зелений або помаранчевий колір. Для чого це все? Людям байдуже на культуру, бо її у них немає. Її не прищепили батьки і школа. Але перш за все це завдання міської влади – контролювати ці процеси, та, дивлячись на забудови останніх років, важко сказати, що її це турбує і що вона має смак. До речі, в старому місті Любліна немає жодної реклами. Жодної. Є стенди, призначені для того, щоб розповісти про цікаву для містян подію.

– Але Луцьк зараз іде в правильному напрямку. Правда ж?

– Думаю, що Луцьк став на хорошу стежку. От навіть стріт-арт. Хай це буде малюнок на стіні будинку, але ти йдеш і бачиш його щодня. Таке мистецтво не набридає, сприймається під настрій. Картини на стінах надихають на щось хороше.

– Чи може таке бути, що тобі стане мало Любліна й ти поїдеш далі?

– Не кажу про те, що моє проживання в Любліні – назавжди. Може бути таке, що за місяць повернуся до Луцька. А можливо, поїду кудись далі. Життя спонтанне і цікаве. Побачимо.

«Добре там, де нас немає. Де краще? Мене всі це питають. Певно, все залежить від мети. Якби я їхала нінащо, просто збирати яблука, полуницю, то це одна ціль. Навчання – вже зовсім інша. Волонтаріат – ще один бік. Залежить від того, що ти хочеш в житті. Усі свої комплекси, проблеми й тарганів ти везеш із собою. Пережити все це ТАМ набагато складніше, ніж удома. Я люблю щось нове. Тому одного разу мені стало мало Луцька і я переїхала в Люблін, реалізувала чудовий проект й багато чого навчилася».

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.