У луцькому видавництві «Синя папка», яке спеціалізується на фантастиці та науково-популярній літературі, вийшов друком роман-фентезі «Айхо, або Подорож до початку». Це перша частина трилогії. З цієї нагоди читаємо уривок роману, розділ 35.
Авторка – Ореста Осійчук, українська письменниця, володарка І-ої премії літературного конкурсу Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова −2013» в номінації «Прозові твори для дітей» за роман-фентезі «Айхо»; лауреат Європейського конвенту наукової фантастики «Єврокон» у номінації «Найкращий дебют» 2016 року..
Айхо
Розділ 35
Несміливе світанкове сонце розсипало дорогоцінні промені на плечі вранішнього неба. Осяяна сонячним золотом, сувора пустеля прокинулась. Безголоса передсвітанкова тиша з першими ковтками життєдайного світла заговорила, заклекотіла, зашуміла, задзвеніла різнобарв’ям звуків. Світ, воскреслий із мороку ночі, зустрічав новий день, нову надію.
Світанок розбудив і нас із Зуфаром. Я відчував!! уже близько. У гарячому пустельному повітрі розрізнив невідомий прохолодний аромат із легким солонуватим присмаком.
- Запах домівки... - Зуфар заплющив очі й із насолодою вдихнув на повні груди густе пахуче повітря. - Єдине, за чим шкодую, - це за незрівнянним запахом моря. Море нікого не залишає байдужим. Його або зненавидиш, або, полюбивши, маритимеш ним усе життя, - усміхнувся юнак і тільки тепер розплющив очі, ніби щойно завершив затяжний вдих. - Тепер я й із зав'язаними очима дійду до Сакарії - міста П'яти Вершників, міста-велетня, міста-стихії. Потрібні чи то талан, чи то хоробрість, щоб не боятися бути поглинутим цим велетом, що у зрадливій своїй красі неприступно виріс із каменю Марони й уже сотні років омивається теплим Південним морем.
Я зачаровано слухав Зуфара й відчував у собі якесь дражливе хвилювання перед майбутньою зустріччю.
- А чому Сакарію називають містом П'яти Вершників? - запитав.
Юнак усміхнувся та, як завжди, весело відповів:
- Я хочу, щоб ти сам побачив це, Айхо! На власні очі. Це видовище словами не описати. Як підійдемо до міста, ти сам усе зрозумієш.
Заінтригованому, мені ще дужче закортіло побачити Сакарію. Кинутий містом виклик я прийняв не без остраху, але з дивною радістю! Майже щасливим наближався до Сакарії підхоплений різноголосим і строкатим натовпом, ожилим після нічного сну.
Сонце швидко зринало над небосхилом і припікало піщані пагорби. Нестерпна спека розповзалась пустелею. Спраглі люди й тварини без бою здавались у гарячий полон. Ще до полудня я почувався страшенно втомленим. Крокувати під палючим сонцем ставало нестерпно. І коли дорога вивела на черговий піщаний гребінь, я завмер від несподіванки й не відразу повірив очам, сприйнявши картину неймовірної краси за марево.
Із розпечених, начебто розшитих білим золотом, пісків поставало громаддя сніжно-білого каменю Марони - велетенські фігури П'ятьох Вершників, які нібито щойно повернулися з бою. Воїни гордовито сиділи верхи на гігантських білих драконах, котрі грізно стояли півколом, крило до крила, витворюючи вражаючий монумент, що переходив у неприступну стіну міського муру.
Сакарію звели Найдревніші на честь укладеного між людьми й Драконами Союзу Вічної Дружби. Та невдовзі Тринадцять Королів Узбережжя розпочали за право володіння магічними каменоломнями Марони Білу Війну, яку з ганьбою програли. Місто Сакарію було спалено велетами вщент. Найдревніші залишили як вічну згадку про порушену домовленість п’ятьох білих Вершників. Розчаровані в людях Дракони повернулися до білосніжних підземель Марони. Минали століття, одначе Найдревніших більше ніхто не бачив. Вони стали легендою аж до Вогненної Війни - війни, під час якої жерці видавали за Драконів свистів.
Колаж Олександра Котиса
Перед величчю міста П'яти Вершників мимоволі хотілося схилити голову. Сакарія - не друг і не ворог. Це місто - небезпечний супротивник, із яким слід бути обачним.
Зуфар із усмішкою спостерігав мою реакцію від споглядання міста:
- Коли я вперше побачив творіння Древніх, воно й мене примусило на мить завмерти. Від здивування я навіть канат випустив із рук. Але наглядач батогом дохідливо пояснив, що для раба милуватись величчю П'яти Вершників - неприпустима розкіш. Ну, що, вперед, брате? Покажемо Сакарц чого ми варті!
- Вперед!
Разом із натовпом ми наближалися до Вершників. Тепер, щоб розгледіти їх на повен зріст, потрібно було добряче задерти голову. У кожному чорніли аркоподібні входи, що ніби ненажерливі пащеки, пожирали потоки людей і тварин. Я здивувався, що натовп проходив тільки крізь перші чотири арки. Остання самотньо й терпляче вичікувала хоча б одного мандрівника.
- Айхо, П'ять Білих Вершників символізують П'ять Вітрів. Чи ти ніколи не чув легенди?
- Ні...
- Легенда коротка. Я розповім, і ти зрозумієш, чому мандрівники обходять П'яті ворота десятою дорогою.
Продовжуючи, наче зачарований, дивитися на сиротливу арку, що нібито довгі роки чекала саме на мене, я приготувався слухати.
- Колись дуже давно, - почав Зуфар,- у Матері-Землі та в Батька-Неба народилося п’ятеро синів - П’ять Вітрів. Батьки раділи й тішилися великою дружньою родиною. Коли Діти-Вітри повиростали, одного темного холодного вечора до їхнього дому завітали четверо старців-мандрівників, чотири Кінці Світу - Південь, Північ, Захід і Схід. І мовив Південь: «Батьку-Небо, я так довго мандрую світом і ось нарешті знайшов у тебе гідного правителя Південним володінням. Віддай старшого сина, нехай він посяде Південний престол і стане Південним Вітром». Батько-Небо подумав трохи й урешті погодився. Чому б і ні, його старший син буде Південним Володарем.
Тоді ступив крок уперед другий старець - Північ: «Батьку-Небо, я так довго мандрую світом і ось нарешті знайшов у тебе гідного правителя Північним володінням. Віддай другого сина, нехай він посяде Північний престол і стане Північним Вітром». Батько-Небо й тут погодився.
Тоді виступив третій старець - Захід - і запропонував середньому синові стати Західним Вітром. І знову Батько-Небо погодився.
Коли черга дійшла до четвертого сина й Четвертий Кінець Світу запропонував тому стати Східним Вітром, Батько-Небо і тут погодився.
Зненацька п'ятий Син-Вітер, який зрозумів, що йому не дісталось царства, зірвався у височінь і, розлючений, закрутив такий шалений вихор, який назавжди розірвав Небо й Землю.
Чотири Кінці Світу жахнулися: «Що ж ти наробив, небораче, ти мав бути наймогутнішим, найдужчим вітром - Вітром Світу, а тепер отримуй кару за твою шалену нетерплячість - стань Вітром Змін».
Промовивши ці слова, старці зникли. Разом із ними зникли й брати Чотири Вітри. Мати й Батько опинилися на недосяжній відстані один від одного. І тільки тоді П'ятий Вітер усвідомив увесь жах скоєного.
— Отака історія, Айхо. Всі подорожні, які заходять через зовнішні ворота Сакарії - продовжив юнак, - обирають той «вітер», за яким прямують. Уступати до міста через П'яті ворота люди вважають поганою прикметою, бояться, що Вітер Змін завадить їм дістатися місця призначення. Отож, якщо наш шлях пролягає до Шанталії, тоді нам до Північних воріт, - сказав Зуфар, по-братерськи поплескуючи по плечі.
А я ніяк не міг отямитись від почутого й усе пильніше вглядався в самотнього П'ятого Вершника. Чомусь мене охопив такий сум, ніби я побачив у зображенні з білого каменю Марони себе. Я не розумів, чому так суворо покарано П'ятий Вітер. Невже він не має права на прощення? Навіть люди минали його стороною.
- Ми зайдемо до Сакарії через П'яті ворота, - із затуманеним від смутку й роздумів поглядом непевно мовив я до Зуфара.
Мій голос захрипнув від хвилювання.
Зуфар, здається, не почув, і я вже впевненіше повторив.
- Ми йдемо до Сакарії через П'яті ворота!
Юнак зиркнув на мене, не вірячи власнимвухам.
- Схоже, я поганий оповідач, - засмучено зронив він.
- Брате, може, я хочу від тебе надто багато, і може, насправді не знаю, чого прошу, але я пройду до Сакарії через Ворота Змін.
Я чекав від Зуфара будь-якої реакції, але його сприйняття моїх слів стало черговою несподіванкою. Юнак замислено всміхнувся та вже весело сказав:
- Напевне, брате, на відміну від мене ти - вже герой, бо чиниш так, як будь-хто інший побоявся б учинити. Нехай. Ворота Змін то Ворота Змін, - і Зуфар, не зволікаючи, чимдуж побіг, грузнучи в сипкому піску, до П'ятих Воріт.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
