Сьогодні запрошуємо ласкавих читальників перенестися до волинського повітового міста Крем’янця (нині районний центр на Тернопільщині). У серпні 1567 року тамтешня міщанка Зофія, змучена багаторічними зрадами чоловіка, прийшла про суду просити поважних урядників про справедливість. З емоційної оповідки позивачки довідуємося, що її чоловік Миколай впродовж дванадцяти років мав собі за облюбеницю далеко не Богом дану жону. Ім’я розлучниці жінка, попри зневагу й образу, все ж вказувала у пестливо-зменшувальній формі «Аннушка». Вочевидь, невірний малженок у такому варіанті те ймення інтерпретував, чим, безперечно, підливав олії у вогонь і без того складних подружніх взаємин.
21 серпня справу про «чужолозство» розглядали у деталях. Закликали коханців, слухали свідків. Анна заперечувала свою вину, Зофія прохала заслухати очевидців гріховного зв’язку. Крем’янецькі міщани Савостіян, Івашко Іванович Рудич та Яким по черзі свідчили. Врешті судове розслідування з’ясувало деталі й подробиці конфліктної ситуації. Одного дня, законна дружина, побачивши облюбеників за випиванням крепких напоїв, спочатку добряче вилаяла суперницю, а потім їй пивом залила очі. Захоплені своїми почуттями Миколай та Анна, одначе, на тому прощатись не збирались і, полишивши ображену Зофію, пішли у спокійніше місце. Прихистком для них став дім якогось Федця. Споживши ще трохи хмільного напою, «Миколай з Аннушкою пішли Запоточчям до двору Гаврилового і там у лісі за бажанням своїм собі зложилися». Свідки тих любощів не були позбавлені природної цікавості і почуття гумору. Бо, досхочу надивившись на теє, для годиться зазначали, що справедливо розігнали коханців. Счинилася бійка, Анна втекла.
Пітер Брейгель молодший. Селянське весілля, ХVІ століття. На задньому плані видніються поцілунки і обійми
Чергова зустріч коханців із свідками у справі не забарилася. Облюбували вони собі Гаврилів дім біля лісу, там і втрапили у пастку. Не встигли прилягти на травичку, як підступний Івашко нагло завадив коханині. Іншого разу міщанин Яким бачив солодейку парочку на тому ж Запоточчі («ішли собі, обіймаючись»). Попри видимість й привселюдність пристрасті обох, жінку жодного разу зловити за руку, щоб привести до уряду, не вдавалось. Суддя зазначив, що й «знаку чужолозства» на жінці не було. Цікаво з ретроспективного погляду чотирьохсот літ, який саме знак він хотів бачити?:). Далі – більше. Урядники взяли собі три дні на розмисли. Як зібралися остаточний вердикт чинити, позивачка Зофія до суду з невідомих причин не прийшла. Відтак коханку від ув’язнення, відповідальності й кари учинили вільною.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
