Екскурс в минуле: історія прикордонного міста Устилуг

Джерело: https://volynua.com

Устилуг – місто, розташоване на правому березі річки Західний Буг та біля гирла річки Луги (звідки і походить назва міста, гирло – «устья»).

Перша згадка про Устилуг у літописі належить до 1150 року, коли великий князь Ізяслав Мстиславович під час міжусобної боротьби послав в Устилуг «на покорм» своїх союзників угорців.

Пізніше місто згадується в документах, як Устилугов (1545), Усчилуг (1576), Усцилуг (1577) Ружиямполь (польська назва, 1765 р.). Остання назва не прижилась і з кінця XVIII ст. місто знову почали називати Устилугом.

В ХІ-ХІІІ ст. Устилуг мав велике торгівельне і політичне значення, як один із найбільших і найбагатших портів Волині. Через нього проходило багато таких товарів, як збіжжя, шкіра, ремісничі вироби і дерево. Річка Західний Буг являла собою головну артерію, якою спливали згадані товари до Польщі, Литви, Ятвяг і прибалтійських країн, особливо до головного порту Гданська.

У 1241 році Устилуг був зруйнований татаро-монголами (ордами хана Батия). Про це свідчить велика кількість деревного вугілля та попелу, знайденого на території городища.

За ревізією володимирського замку, в 1545 році містечко Устилуг належало до Єронима Крупського (з Крупи). В 1570 році Крупський платив до володимирського замку з Устилуга податки від 36 димів, 12 город, а Миколай Лисаковський – з седа Верби, Устилуга і сіл що йому належали – від 93 дим, 2 боярів путних, 55 город, 69 городників, 17 комірників, 11 комірників вбогих, з 3 млинів, 2 горілчаних котлів, 2 корчми.

За поборовим реєстром Володимирського повіту, з 1583 року з Устилуга податки платив князь Степан Збаражський від «16 дим, 9 город, 4 вальних коліс, одної ступи і ½ пага».

Частина Устилуга належала тоді до князя Олександра Вишневецького, а з XVIII ст. Устилуг належав до князів Любомирських. Розташування на важливому торгівельному шляху сприяло тому, що Устилуг у XV-XVI ст. став визначним центром торгівлі зерном у північно – західній частині Волині. З Володимирського і Луцького повітів сюди надходили транспорти із збіжжям, що потім по річці Західний Буг відправлялося на Захід. Купці, які торгували зерном, мали тут свої склади.

В 1595 році українське населення міста підтримало селянсько-козацькі загони Наливайка в боротьбі проти ненависної панщини. Жителі міста взяли активну участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького у 1648-1654 роках.

На початку XVIII ст. в Устилузі було засновано монастир католицького чернечого ордену капуцинів. У 1747 році тут побудували костел, руїни якого були повнісю знищені в 80-х роках минулого століття. Після третього поділу Польщі в 1795 році Устилуг відійшов до Росії.

На Волині з 1811 року стояла 3–тя резервна армія, якою командував генерал О.П. Тормасов. Вона мала обороняти Волинь і Поділля. Після боїв у липні 1812 р. 3-тя армія відступила. Прикордонні повіти Волинської губернії опинилися у руках наполеонівських військ. В Устилузі розташувалися польські частини. Однак наполеонівські війська перебували на Волині не довго. Наприкінці серпня 1812 року армія Тормасова, з’єднавшись із Дунайською армією, якою командував П.В.Чичагов, розпочала звільнення Волині. 26 жовтня 1812 року на полі між Устилугом і Володимиром-Волинським відбувся вирішальний бій, який закінчився перемогою російських військ. Наполеонівські війська відступили в Польщу, за річку Західний Буг.

Основним заняттям населення Устилуга у XIX ст. були: сільське господарство, ремесло і торгівля. З 1845 року в місті діяли два невеликі шкіряні заводи, які щорічно давали продукції на 515 крб. Вся продукція реалізувалась у Волинській губернії. В місті жили і кріпаки. Поміщиці Рачинській в Устилузі належало 23 селянські двори, з них тяглих – 5, піших – 3, городників – 15. Селяни, які мали польові наділи, виконували феодальні повинності у формі панщини. Городники платили щорічно оброк, а влітку відбували панщину. Значно більше було чиншових селян, тобто особисто вільних, які не мали своєї землі, а за користування поміщицькими угіддями платили регулярний податок – чинш.

Устилуг був одним із транзитних пунктів, через який проводилась торгівля сільськогосподарською продукцією з закордоном. Так, у 1837-1838 рр. через устилузьку митницю відправили в Польщу близько 200 волів і корів, 500 свиней, 20 тисяч пудів сала, 21 тисяч пудів сальних свічок та інше. В 1832 році в місті не було жодної брукованої вулиці.

На початку ХІХ ст. в Устилузі відкрито міське училище з польською мовою викладання. Училище утримувалось на кошти місцевих поміщиків і католицького духовенства. Після придушення польського повстання 1831 року рішенням уряду училище було закрите. І тільки у 1875 році в місті почало працювати парафіяльне училище, де навчалося 33 учні. У 1892 році в Устилузі було 13 ремісників і 100 крамничок, 3 невеликі заводи по виробництву кісткового борошна, а на одному з них виготовляли свічки.

На початку ХХ ст. Устилуг був перевалочним пунктом торгівлі хлібом. Вниз по Західному Бугу щорічно вивозилося 30 тисяч пудів зерна і сплавлялося будівельного лісу на 40 тисяч карбованців.

За переписом 1911 року в містечку Устилуг була міщанська управа, пошта, телеграф, поштова земська станція, початкова школа, шпиталь, аптека, 40 крамниць, бібліотека, гуральня, 2 крамниці з горілкою, кредитове товариство, склад дерева, водяний млин, проводились щомісячні ярмарки.

Поміщикам Білянкіним належало 2090 десятин землі. Григорій Павлович Білянкін, випускник Філадельфійського суднобудівного університету, капітан I рангу, був одружений на Людмилі Гаврилівні Носенко, дочці Гаврила Трохимовича Носенко, відомого київського юриста, що мав великий маєток в Устилузі. Його друга дочка Катерина Гаврилівна, в майбутньому дружина композитора Ігоря Стравінського, заснувала лікарню і запросила на роботу лікаря Станіслава Бахницького, надала землю під общинне кладовище. Григорій Павлович Білянкін побудував пожежну ремізію (депо), школу для форнальських дітей (дітей поденників).

Завдяки саме родині Носенків Устилуг став притулком для трьох поколінь родини Стравінських – знаменитого баса Маріїнського театру в Петербурзі – Федора Гнатовича Стравінського, його сина, всесвітньо відомого композитора – Ігоря Федоровича Стравінського та сина останнього – Федора Ігоревича Стравінського, визнаного в світі швейцарського художника.

Ігор Стравінський вважав Устилуг «райським куточком для творчості». В цьому містечку він щасливо жив і працював над творами, що стали досягнененнями світової культури. Почалася творча діяльність Ігоря Стравінського в Устилузі в будинку Носенків, а продовжувалася в так званій «Старій мизі» – будинку, що був побудований за власним проектом композитора у 1907 році, на зразок швейцарського шале.

Збереглися дві алеї дерев, що були висаджені Ігорем та Гурієм Стравінським на місці колишньої садиби князів Любомирських (від їх чудового парку залишилося лише декілька старих дерев понад Лугою).

Зараз у перебудованому в 50-х роках будинку знаходиться музична школа, де на першому поверсі, у лівому крилі розташований музей композитора. Приїзд Ігоря Стравінського в Устилуг у 1914 році став останнім. Перша світова війна застала його у Швейцарії і шлях на Батьківщину був для нього закритим.

Устилузька земля стала благодатною не тільки для творчості і праці відомого композитора, тут народилась заслужений діяч науки, член-кореспондент Академії медичних наук Олена Хохол.

У травні 1915 році австро-німецькі війська прорвали фронт у районі Тарнува-Горлиці. Російська армія відступила. Багато жителів Устилуга евакуювалися на схід. У місто ввійшли австро-німецькі війська, які перебували тут до кінця 1918 року.

У січні 1919 році місто захопили польські війська. 15 серпня 1920 року в місто ввійшла Башкирська кавалерійська бригада під командуванням О.В.Горбатова і в місті було встановлено радянську владу. Однак у вересні 1920 року Устилуг окупували польські війська.

У 1929 році в Устилузі була семикласна «повшехна», тобто загальна школа, де викладання велося польською мовою і приватна початкова єврейська школа. В місті працював один приватний лікар. Діяв невеликий лісопильний завод, де було зайнято 80 робітників, та 2 парові млини. Шукаючи кращої долі, багато сімей емігрували до Канади, Аргентини та інших країн світу.

З січня 1940 року Устилуг стає районним центром. Починають працювати шкіряний і цегельний завод, меблева, швейна, хімічна, слюсарна майстерні. Проте 1941 рік знову перериває мирне життя Устилуга. 22 червня 1941 року Устилуг, як прикордонне місто, один із перших прийняв на себе удар німецьких військ. Під час жорстоких боїв Устилуг охороняли прикордонники четвертої лінійної і резервної застав, а також штаб і підрозділи першої комендатури – всього 150 чоловік. Вони мали 4 станкові і 8 ручних кулеметів, гранати, гвинтівки. Підрозділами першої комендатури командував майор М.Г.Неплюєв, а начальником четвертої застави, розташованої на захід від околиці Устилуга, за 150 км від кордону, був старший лейтенант О.К.Чумовицький.

Відбивали натиск гітлерівців бійці Видранецької прикордонної застави. На честь старшини цієї застави І.І.Пархоменка у 1958 році в селі Видранка було перейменоване на Пархоменкове. У червні 1950 року останки загиблих прикордонників були перенесені на устилузьке кладовище і поховані з військовими почестями.

Під час окупації нацисти розстріляли і замучили 1847 мешканців Устилуга, 93 особи вивезли до Німеччини, зруйнували 37 житлових будинків, 64 господарські будівлі.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Коментарі