Таємниці життя караїмів Луцька

Таємниці життя караїмів Луцька
  1. Новина відноситься до:

Вирувало колись у Луцьку життя, як жива вода вирує на колесах млина. Воно й не дивно, бо ж у цьому святому місті було повнісінько караїмів. Окрім міста, всюди по селах навколо Луцька та інших міст краю жили караїми. І якщо візьмемо разом громади Деражні, Котова і Цуманя, то можемо нарахувати на Волині кілька тисяч караїмів.

У нас, караїмів, як і в інших народів, соціальне середовище поділялося на кілька категорій. У Луцьку, чи точніше на Волині, було три прошарки караїмів: верхній (головні роди), середина (хороші роди) і прості люди – основа й сила народу. Крім того, суспільство поділялося на три категорії відповідно до майнового стану: особи багаті, середнього достатку і бідні.

Не треба думати, що бідний караїм Старого Луцька відповідав бідноті інших народів, тобто був голодний і голий. Таких людей у нас не було, наші бідні були тільки мало багаті, але нестачі не знали.

До нас дійшли спогади про кількох представників головних родів Старого Луцька, до яких належали Безиковичі й Голуби (бічні гілки від Га-Родді), Багаті, Хорунжі (потім взяли собі прізвище Фіркович), Чичори, Фірковичі (так звані Вертеплі), Фірковичі (рід нашого адзи-баби Авраама Фірковича), Гоголі, Гашкевичі, Кукуричкіни, Магаси, Га-Родді-Рудковські, Султанські, Самойловичі та Сінані.

Із заможних родів пам’ятаємо Багатих, Безиковичів (землевласники, цей рід осів у Одесі), Фірковичів (Вертеплі, які згодом потрапили у велику бідність), Гоголів, Гашкевичів (найбагатший рід), Голубів, Каплуновських, Кукуричкіних, Магасів, Га-Родді-Рудковських, Сінані та Шпаковських (дуже заможний рід).

До службовців середнього рівня належали Каплуновський (ратман), Максак (радник), Га-Родді (керівник Галицького округу, «повітовий староста»), Турчин (ревізор горілчаного податку, «акцизний контролер»).

Відомості про колишніх воєначальників маємо зовсім скупі. Збереглися спогади про двох таких людей: Хорунжого, капітана польського війська, і Самойловича, гетьмана українських козаків (цей був із Деражні й походив зі знатного роду). І хіба не іронія долі, що ті самі козаки, якими орудував караїм із Деражні, знищили в часи Гонти і Залізняка всіх караїмів цього села?..

Багаті польські землевласники наймали караїмів на службу. Вони беззастережно вірили своїм караїмським працівникам і не боялися довіряти їм все своє майно.

Караїм, доглядач коней, спритний джигіт, завжди вважався за першого у поляків; йому добре платили і цінували його, немов якусь коштовність. Останнім таким погоничем коней (фурманом) був нині покійний Нисан Твердохліб із села Голятина. Людина з силою лева, високої постави, із доброю, ніжною душею…

Тепер про людей із низів. Серед них було багато ремісників: ткачів, мірошників (яких було чимало), теслярів, рибалок, швачок, а також рільник, садівник, їздовий, кат, купець коней і бидла, вівчар, орендар, чорнороб, нічний сторож та інші.

Ця соціальна й майнова нерівність, яка в інших народів розшаровувала громаду, сіяла серед неї ненависть і ворожнечу, у нас, караїмів Старого Луцька, зовсім не давала своїх гірких плодів. Адже наші люди, немов міцний сніп соломи, перев’язаний перевеслом, були зв’язані разом ще міцнішим перевеслом – вузлом любові й дружби.

Зверхності та зарозумілості в Старому Луцьку не було. Цього не любили і вимітали зі свого середовища залізною мітлою, це колись було неподобно. Різниця в становищі виявлялася лише у двох випадках: а) рівності строго дотримувалися при створенні сім’ї, згідно із приказкою «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; б) на всіх частуваннях та інших зібраннях місця займали відповідно до родів і до віку. Почесне місце (в голові столу) посідали верхи, а тоді за ними розміщувалися середина і низи. Але в цьому не було нічого поганого, бо низи так само звикли до своїх скромних місць за столом, ближче до дверей, як і верхи – ближче до родичів.

Якщо у родині з верхів чи середнього прошарку була невродлива дівчина, вона не залишалася старою дівою. Її хапав хтось із низів, як голодна риба ковтає муху. Чоловік з низів, засватавши жінку з сім’ї середнього достатку, потрапляв таким чином до середнього класу назавжди. І це передавалося спадково.

Бідність у Старому Луцьку не була ганьбою і не принижувала, як це бувало в інших народів. У Луцьку багаті запрошували бідних на свої розкішні святкування так, як і бідні кликали на свої скромні обіди багатих.

Звичайно, знедолені й сироти були в суспільстві, тільки горя вони в бідності не зазнавали, адже громада дбала про них, доки вони не досягали успіху. І що найдивніше було в нашій громаді – це надзвичайна прихильність до вченого, до читця Тори (хафіза), і турбота про нього, якщо походив із бідної сім’ї чи коли поневірявся, як то буває в житті. Тоді він жив коштом громади, як і належить вченому мужеві. У луцькій громаді такий чоловік не віддавав свою силу і розум іншій праці. Мабуть, завдяки цьому звичаєві луцькі автори посідають у нашого народу перше місце.

Освічених людей було чимало в Луцьку, тому що кожного року з медресе виходило кілька нових газанів. Ті з них, яким потрібна була робота, йшли на село до багатих караїмів навчати їхніх дітей, точніше хлопчиків, бо в Старому Луцьку вчити читати й писати дівчаток вважалося за несерйозне заняття і за єврейство. Крім того, що такий учитель навчав хлопчиків, він також писав для свого роботодавця молитви і літургійні пісні. Робив це якісно і гарно. Траплялося, що такий учитель проводив у одній сім’ї шість, вісім або й більше років.

Від державних законів наші предки мало залежали, остерігаючись виносити зі свого середовища сварки, але через те, що без законів не можна було жити, в Старому Луцьку була своя внутрішня влада – «рада старійшин». Ці поважні люди самі врегульовували всі суперечки і сварки.

Їхній голос був впливовим, і не було такої людини, яка не підкорилася б рішенню ради. Якщо хтось був проти цього рішення, то Старий Луцьк знав, як прогнати такого зі свого середовища, як кажуть, на всі чотири сторони. Слово ради було коротким!

Старійшинами могли бути лише чоловіки старшого віку (за сорок років), з середовища провідних родів і вчених (вони відігравали в раді роль першої скрипки). Також до ради належали люди з низів, які своїми вчинками приносили користь народові, мали добре ім’я і стояли за правду. Той з низів, хто цього досягав, назавжди потрапляв до середнього прошарку.

До верхів потрапити було важко; якщо хтось спадково не належав до вищого класу, то мав походити з хафізів − лише в такому разі міг удостоїтися високої честі. З жителів Луцька тільки одні Сінані мали таку честь, тому що до знатних стамбульських родів належали лише вони. Щоб не втратити свого блиску, потрібно було володіти спадковим місцем у першому чи другому рядах кенаси, дарувати Тору для вівтаря, мати власний дім у місті, а також породисті коні. Якщо це все було, такий чоловік осявав громаду зі всіх боків, як сонце з неба.

Завдяки цьому звичаєві (дарувати Тору) наша кенаса мала безліч Тор. Подарувати Тору для кенаси було бажанням кожного караїма, але вдавалося це тільки багатим. Такі, як Сінані, дарували Тору не лише своїй громаді, а й громаді Тракаю. Бідніші люди, не маючи змоги подарувати Тору, дарували оздоби для неї, срібні тканини, парохет для вівтаря, гарний килим − одне слово: хто чим міг, тим і збагачував свою кенасу.

Якщо вже мова зайшла за Тору, то доречно згадати, що найгарнішою і найбагатшою була Тора Магасів. Поміщена у восьмикутну оправу, вона була створена з великою майстерністю. Краси їй додавали срібні таблички та інші прикраси. Під час Світової війни (в 1915 р.) караїми, втікаючи з Луцька, доручили шанованому Іцхакові Абрамовичу відвезти цю коштовну Тору до Одеси, аби врятувати її від ворожого frajkur-війська (так називали австрійців). Абрамович, нині покійний, так і зробив. Він встановив Тору в одеській кенасі, але, вона, здається, пропала від рук можновладців…

Караїм був роботящий і трудився, як чорний віл, зате після роботи в ньому прокидалися веселощі. Караїми були здорові тілом і душею, завжди збиралися разом, щодня одне одного бачили, сусіди сусідам допомагали, ділилися порадами, трималися плече до плеча, були разом, як п’ять пальців на руці. Ось така здорова, чиста і зразкова держава багато років існувала в Луцьку, вона виплекала чарівної краси світ – світ хафізів, співаків, майстрів, а також простого люду. Старий Луцьк був благословенним райським садом, що набирався сил і процвітав, розширюючи свої межі.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Олександр КОТИС

Коментарі