На якусь мить на переповненій «Маракані» запанувала мертва тиша. А потім двісті тисяч бразильців несамовито заревли, намагаючись криком розірвати свою збірну на шматки. Вони проклинали улюбленців за поразку, яку щойно зафіксував арбітр фінального матчу чемпіонату світу-1950.
Президент ФІФА Жюль Ріме похапцем вручив кубок світу капітану Уругваю Обдуліо Варелі і втік у підтрибунне приміщення, адже й сам не вірив у те, що сталося в нього перед очима. За кілька годин Бразилією прокотиться хвиля безладів та самогубств...
Пентакампеони (п’ятиразові чемпіони світу) в 1950-му вважалися беззаперечним фаворитом домашнього мундіалю. Чемпіонат вирішили провести подалі від Європи, яка ще не оговталася після жахіть війни. Перлиною змагань став грандіозний 200-тисячний стадіон «Маракана», який, попри гігантський розмах робіт, здали саме в день першого матчу чемпіонату між Бразилією та Мексикою. Господарі дуже легко дійшли до фіналу, натомість уругвайці всім здавалися непереконливими. На їхньому тлі бразильці наче літали полем.
Тому перед вирішальним матчем 16 липня 1950 року Бразилію вже назвали чемпіоном світу. Усі передбачали її неминучий тріумф, навіть високопосадові особи. Президент ФІФА Жюль Ріме підготував промову португальською, було вилито двадцять дві золоті медалі, було написано гімн «Бразилія – переможці», заплановано карнавал на вулицях Ріо.
Але матч став однією з найдраматичніших подій в історії світового спорту.
Тренер Уругваю Хуан Лопес Фонтана сподівався зацементувати оборону, щоб бодай уникнути приниження, яке спіткало Швецію та Іспанію. Бразильці розгромили найкращі на тоді європейські команди. Кажуть, що до реальності уругвайців повернув їхній капітан Обдуліо Варела.
«Хлопці, невдахи не грають у футбол. Нехай почнеться дійство!» – так він запалив партнерів на битву. Голкіпер уругвайців Чарруа Масполі згадував: «Коли ми виходили на поле, відчуття було таке, наче небо ось-ось не витримає і обвалиться на землю. Ми взялися за руки й закликали один одного до мужності. Наш капітан Варела затягнув гучним голосом патріотичну пісню, яку всі ми підхопили».
...Бразильці обклали володіння Уругваю, але забили тільки на початку другого тайму. Окрилені цим господарі кинулися вперед, не оглядаючись на захист. Тим паче, що їх підганяли трибуни, які голосно обговорювали, скільки ще заб’ють їхні улюбленці. Але уругвайці, отримавши вдосталь простору, не знітилися і сквитали гол. «Більше духу! Більше духу!» – їхній капітан Варела ледь не розірвав на собі футболку, обіймаючись з усміхненими партнерами. А ще через трохи часу «Маракана» взагалі принишкла – Уругвай забив удруге.
«Здавалося, що настав кінець світу. Велетенське зборище людей в одному місці не видавало ані звуку», – описували свої відчуття футболісти Уругваю. Бразильці запанікували, і їхні атаки стали хаотичними. Забити супернику вони більше так і не змогли. Іменні медалі для них було знищено, пісня на їхню честь так і не пролунала по радіо, урочистості було скасовано.
«Коли ми, обіймаючись, плакали від щастя, то бразильці ридали з горя. Їм було насправді важко», – пригадував один із авторів уругвайських голів у тому матчі Скьяффіно.
Цей матч став точкою відліку для кількох цікавинок в історії футболу. День перемоги (16 липня) Уругваю над пихатими бразильцями став щорічним національним святом. Більше ніколи в своїй історії Бразилія не грала у білій формі, її замінили на жовту, яка й дотепер є фішкою пентакампеонів. Стадіон «Маракана» встановив світовий рекорд відвідуваності футбольних матчів. Офіційно було продано 173830 квитків, але загальна кількість уболівальників сягнула від 199 до 210 тисяч. Стільки людей відтоді ніколи не збиралося на футболі.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
