Львівські годинникарі: хто вони

Джерело: IA ZIK

На початку 90-х років у Львові було понад сто майстерень місць, де ремонтували годинники. Як не шкода, але з плином часу ситуація змінилася. Тепер залишилися з десяток надійних майстерень, де можуть привести до ладу ваш годинник. Чи означає це, що годинникарство, як професія, зникає?

Кореспондент ІА ZIK спробував дізнатися більше про цей романтичний фах.

Львівський годинникар Степан Процайло. Фото: Юра Мартинович/ZIK     

Годинникарство – давнє шановане ремесло, яким займалися справжні майстри своєї справи. Адже тривалий час годинник був розкішшю. Виготовлення й догляд часомірів завжди був справою потрібною та прибутковою. Тому досить часто необхідне знання про це ремесло, як спадок, передавали по родинній лінії. Однак, із масовим виробництвом годинників, постала потреба у більшій кількості годинникарів. У минулому столітті в Україні чи не у кожній області був технічний заклад, який навчав цій професії. Та зараз, немає вже жодного такого, останній закрили кілька років тому.

У Львові такий навчальний заклад був на вул. Богдана Хмельницького. Саме його випускники і досі ремонтують годинники львів’ян. Серед них, 61 річний Зеник Пущак, який уже сорок років займається годинникарством. Він не захотів знимкуватися (каже, що "вже застарий для фото"). Його непримітна майстерня розташована на вул. Дорошенка. На ній немає великої вивіски чи якоїсь маркетинг-приманки, лише лаконічна назва видрукувана на форматі А4: «Ремонт годинників».

Львівські годинникарі. Фото: Юра Мартинович/ZIK
Годинники – це моє життя

– Пане Зенику, як ви стали годинникарем?

– Випадково (Усміхається). Мій вуйко був годинникарем, ось і я навчився біля нього цього ремесла. Також маю диплом годинникаря. Таких документів більше не видають, бо зникла із навчальних закладів ця професія. Багато років я працював у найбільшій годинниковій майстерні Львова, що була на тодішній вул. Леніна. Нас там було 15 годинникарів! Та із розвалом Союзу майстерні теж розвалилися. А їх було більш як сотня. Міська рада попродавала приміщення, і тепер дуже мало старих майстерень. Чесно скажу, що важко зараз, багато бюрократії доводиться робити, щоб моя майстерня продовжувала жити.

– Зрозуміло, а що для вас означає бути годинникарем?

– Не можу сказати точно, бо це робота всього мого життя. Коли був молодий, то, звісно, думав над тим, щоб поміняти фах і зайнятися чимось іншим. Та склалося так, що годинники – це моє життя. Своїх дітей теж навчив цьому ремеслу, хоч вони й займаються іншим. Тисячі, а то й десятки тисяч різних годинників пройшли через мої руки. Щодня є кілька замовлень, часом більше, часом менше. Та годинникарство – це робота терплячих, часом можна витратити півгодини на ремонт одного годинника, а буває що цілий день треба бавитися. Тому нас також називають ювелірами своєї справи.

Носити годинник – це звичка

– Як думаєте, враховуючи, що так мало майстерень залишилося, годинникарство може зникнути?

– Ні, наша професія не зникне. Доки будуть годинники, доти буде потреба їх ремонтувати. Особливо, якщо це якийсь дорогий чи рідкісний годинник, і людина не хоче його втратити. Взагалі, носити годинник – це звичка. Є люди які мають таку звичку, і годинник для них це обов’язковий атрибут, а є люди, які навпаки – звикли без годинника. Так само, для когось годинник це статус, а для когось – це просто пристрій, який показує час. Найважливіше, щоб годинник був зручним і виконував своє основне призначення – точно показував час.

– Чи приходять до вас молоді майстри, щоб навчитися і теж стати годинникарями?

– Молодь нашу професію оминає, їх дуже мало. І я розумію – чому. Щоб стати фаховим годинникарем потрібно витратити кілька років часу. Навчитися ремонтувати різні годинники і зробити собі ім’я майстра. А молоді люди хочуть великих грошей одразу і не мають до того терпіння. Думаю, що у Львові є потреба у фахових годинникарях. Адже замовлень достатньо та й кількість людей, які носять годинники, завжди залишається досить високою. Хоча, справді, останніми роками клієнтура зменшилася: можливо, мобільні телефони вплинули на це.

– Ви згадували про «ім’я майстра», саме тому у вас немає якоїсь примітної вивіски?

– Ім’я – це уже вивіска (Усміхається). Хочу зробити ремонт у майстерні, щоб виглядала краще і привертала увагу, та наразі є такою-от «старомодною».

«Я уже старий, реклами мені не треба»

А ось майстерня годинників, що на вул. Куліша є помітною одразу. Там працює четверо середніх літ годинникарів, які намагаються йти в ногу із часом і маркетингом. Велика вивіска, багато годинників і, крім ремонту, можна собі придбати новий часомір на власний смак.

Львівські годинникарі. Фото: Юра Мартинович/ZIK
П’ятдесятирічний майстер Степан Процайло каже, що на початку 80-х років став займатися годинникарством, коли закінчив місцеве училище і отримав відповідний фаховий диплом. Від тоді годинникарство – це його професія.

«Я люблю свою роботу. Годинникарство вчить цінувати час, який все біжить стрілками годинника. Я думаю, що робота годинникарів потрібна і нікуди не зникне. У нас, для прикладу, появився молодий спеціаліст у майстерні і я дуже радий, що є кому передати свій досвід. А так – наша робота, як і всяке ремесло, потребує терпіння й того ж таки часу», – розповів Степан Процайло.

Львівські годинникарі. Фото: Юра Мартинович/ZIK 

У центрі Львова можна побачити ще кілька старих та нових майстерень, незмінною атрибутую котрих є майстри-дідусі. Деякі із них привітні і готові розповідати свої історії. Та більшість, як ті «динозаври», вже йдуть на спочинок часу, який вони щодня зупиняють і знову запускають. До прикладу, старенький годинникар, що працює на вул. Герцена, лаконічно сказав: «Я уже старий, реклами мені не треба». Та крім реклами, всі ми потребуємо уваги, яка дозволяє нам бути у ритмі всепоглинаючого цокання годинника. Кількість годинникарів меншає, та, точно, не зникне. Поки буде що ремонтувати, доти й будуть годинникарі.

Львівські годинникарі. Фото: Юра Мартинович/ZIK 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Юра Мартинович
Реклама

Коментарі

Реклама