Слідами сповідника віри Володимира Стернюка

Слідами сповідника віри Володимира Стернюка

Українським  Мойсеєм  початку  минулого  століття  називали  праведного  митрополита  Андрея.  Правдивим  українським  Мойсеєм  другої  половини  ХХ  ст.  можна  вважати  владику  Володимира  Стернюка  (12 лютого 1907 – 29 вересня 1997) – особу  знакову  й  непересічну  не  тільки  для  греко-католиків,  але  й  для  цілої  Вселенської  Церкви. 

Монах-редемпторист,  ревний  місіонер,  в’язень  сталінських  концтаборів  і  глава  найбільшої  християнської  конфесії,  загнаної  у  підпілля,  він,  як  правдивий  духовний  Батько,  провів  ввірену  його  опіці  паству  пустелею  важких  випробувань  до  обіцяної  землі  Свободи,  сповняючи “Боже діло в Божому часі”.  Він  був  свідком  брутального  нищення  Церкви  Христової  атеїстичним  режимом,  та  Господь  дарував  йому  ласку  побачити  світлий  день  її  воскресіння…

Митрополит Володимир Стернюк

Майбутній  душпастир  прийшов  на  світ  Божий  1907-го,  на  празник  Трьох  Святителів  у  Пустомитах.  Батько,  о. Володимир  Стернюк  (1870 – 1930) – парох  церкви  св. Миколая  та  щирецький  декан.  Мати,  Євгенія  Коновалець  (1873 – 1930) – донька  зашківського  пароха  о. Михайла  Коновальця (1824 – 1887),  тітка  полковника  Євгена  Коновальця  (1891 – 1938).  Окрім  Володимира,  в  родині  виховувалися  ще  троє  дітей:  сестри  Віра-Оксана  (1898 – 1960)  та  Ірена  (1911 – 1987)  згодом  емігрували,  а  молодший  брат  Євстахій  (1909 – 1993)  також  обрав  духовну  стежину.  Священиками  були  й  двоє  батькових  братів – Петро  (1880 – 1936)  і  Мирон  (1888 – 1977).

Дитинство  будучого  Митрополита  минуло  під  знаком  епохальних  подій,  котрі  назавше  змінили  долю  краю:  Першої  світової  війни  й  слідом  за  нею  перших  визвольних  змагань.  Навчання  у  львівській  Академічної  ґімназії  співпало  в  часі  із  постанням  ЗУНР  та  українсько-польською  війною.  У  чотирнядцятилітньому  віці  Володимир  зацікавлюється  харизмою  католицьких  монахів-редемптористів  (Чин  Найсвятішого  Ізбавителя),  яких  митрополит  Андрей  Шептицький  (1865 – 1944)  кількома  роками  перед  тим  запросив  до  Галичини.  Для  глибшого  запізнання  зі  згромадженням  допитливий  юнак  вирушає  до  Бельгії – батьківщини  перших  редемптористів  візантійського  обряду  на  наших  теренах.

У  Бельгії  він  і  вступає  до  монастиря,  навчається  у  ювенаті  (малій  семінарії)  редемптористів  в  Есхені.  20 вересня 1925 р. приймає облечини  й  після річного новіціяту 21 вересня 1926-го  складає перші обіти.  Навчаючись  у  семінаріях  в Боплято  та  Лювені,  складає  вічні  обіти  (вересень  1929 р.).  Священичі  свячення  отримує  19  червня  1931 р.  у  Лювені  з  рук  канадійського  греко-католицького  єпископа  Василя  Ладики (1884 – 1956).

Отець Володимир (стоїть ліворуч) з єпископом Миколаєм Чарнецьким та співбратами по чину

1932 р.  о. Володимир  Стернюк  вертається  в Україну,  де  стає  у  пригоді  його  проповідницький  хист,  адже  саме  тоді  отці-редемптористи  провадять  активне  місійне  служіння  за  “сокальським  кордоном”,  на  Волині.  Монахи  згромадження  на  чолі  з  єпископом-святцем  Миколаєм  Чарнецьким  (1884 – 1959)  душпастирюють  на  землях,  де   царський  режим  свого  часу  знищив  Греко-Католицьку  Церкву,  але  з  падінням  царату  знайшлося  немало  охочих  повернутися  до  віри  батьків.  Осередком  місії  стає  Ковель.  Упродовж  семи  літ  тут  серед  інших  трудиться  і  отець  Володимир.  Попри  шалений  опір  польської  окупаційної  адміністрації,  праця  редемптористів  приносить  добрі  плоди,  як  серед  греко-католиків,  так  потроху  і  серед  православних,  однак  вибух  Другої  світової  війни  змушує  отців  залишити  Волинь.

Отець  Стернюк  повертається  до  рідної  Галичини  і  протягом  наступних  років  перебуває  у  монастирях  Тернополя  й  Станіславова:  дорадником настоятеля,  префектом  братів  та  економом.  В  1942-му  переїздить  до Львова  у  монастир  св.  Климентія  (провінційний  дім)  на  вул.  Зибликевича  (тепер – І. Франка,  56),  де  стає  дорадником  та  секретарем  віце-протоігумена  бельгійця  о.  Йосифа  де  Вохта (1881 – 1956).  У  стінах  обителі  отець  перебуватиме  до  її   закриття   більшовицькою  владою  20 березня  1946 р.,  опісля  влаштовується  на  посаду  працівника  читального  залу  Наукової  бібліотеки  Львівського  університету  (вул.  Драгоманова,  5).

Тим  часом  сталінський  режим  оголошує  Греко-Католицьку  Церкву  поза  законом.  Починаються  гоніння  на  клір  та  вірних,  масові  закриття  церков  і  монастирів,  паплюження  Церкви,  котра  залишилася  вірною  вселенському  архієрею.  “Ворогам  здавалося,  що  Українська  Греко-Католицька  Церква  перестала  існувати,  згинула. – згадував  владика  Стернюк. – Вона  ж  тільки  притихла,  пішла  в  підпілля,  новітні  більшовицькі  катакомби.”

Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці і монастир св. Климентія – місце служіння о. Стернюка протягом 1942 – 1946 рр. (світлина автора)

Починається  довга  хресна  дорога  і  для  монаха-редемпториста  Володимира  Стернюка.  Як  наголошував  о. Севастьян  Дмитрух  (висвячений  у  грудні  1984 р.),  в  ті  страшні  часи  “неприєднаний  священик,  монах,  людина,  яка  здобула  освіту  в  Західному  світі  і  саме  там  сформувалась  як  особистість,  була […]  першочерговим  кандидатом  для  ізоляції  від  суспільства.”  18  червня  1947 р.  отця  Стернюка  заарештовують  за  обвинуваченням  у  зв’язках  із  націоналістичним  підпіллям.  Спершу  утримують  в  підвалах  управління  Львівської  залізниці  (на  розі  теперішніх  вулиць  Гоголя  й  Листопадового  Чину),  пізніше  переводять  до  сумнозвісного   слідчого  ізолятора  МДБ  на  вул.  Сталіна  (нині  Національний  музей-меморіал  жертв  окупаційних  режимів  “Тюрма  на  Лонцького”,  вул. С. Бандери, 1).  Далі – декілька  місяців  нічних  допитів,  психологічного  тиску,  побоїв   до  непритомності…  Врешті  т. зв.  Особоє  Совєщаніє  при  МДБ  у  Москві  заочно  засуджує  священика   на  п’ять  років  каторжних  робіт.  Свій  термін  отець  Володимир  відбуває  на  лісоповалі   в  селищі  Єрцево  Архангельської  обл.  РРФСР.  “І  так  серед  блощиць,  які  пили  нашу  кров  вночі,  та  праці  лісоруба  вдень  я  відбув  свою  кару” – згадуватиме  він  сорок  років  по  тому.  Жорстокі  умови  табірного  життя  не  перешкоджають,  однак,  сповненню  священичих  обов’язків:  отець  таємно,  напівпошепки  править  Служби  Божі,  причащає,  хрестить,  сповідає.

У червні  1952 р. о. Володимира  Стернюка  звільняють  і  він,  скріплений  випробуваннями,  повертається  до України.  Спочатку  живе  з  родиною  молодшого  брата  в  будинку  на  Погулянці  (о. Євстахій  Стернюк  тоді  відбуває  заслання  в  таборах  Воркути),  потім  прописується  у  рідних  Пустомитах.  Працює  у  Львівському  міському  виробничому  тресті  зеленого  господарства:  спершу  сторожем  парку  “Залізна Вода”,  згодом  помічником бухгалтера.  Під  час  обідніх  перерв  у  помешканні  знайомих  підпільно  відправляє  Святі  Літургії.  Невдовзі  отець  Володимир  переїздить  до  Львова  й  оселяється  в  будинку  на  вул.  Чкалова  (зараз – М. Туган-Барановського),  30,  на  третьому  поверсі,  у  квартирі  19.  Малесенька  кімната  розміром  близько  14 кв. м.  на  кілька  десятиліть  стане  одним  з  осередків  переслідуваної  Церкви.  Згадує  п. Леся  Крип’якевич-Цегельська,  донька  підпільного  ієрея  о. Артемія  Цегельського  (1914 – 1985):   “Мені  було  18,  коли  вперше  батько  післав  мене  з  дорученням  щось  передати  о.  Володимиру.  Детально  пояснив  правила  конспірації  (за  помешканням  постійно  стежили).  Запам’ятала  маленьку  кімнатку:  престолик,  кивот-церковця,  вишивані  подушки  і  рушники  на  образах,  радіоприймач-радіола,  платівки,  стіл  посередині  кімнати,  біля  стіни – ліжко,  килим…”.

Сучасний вигляд будівлі під № 30 на вул. Туган-Барановського, де від 1953 до 1990 р. проживав владика Стернюк (світлина автора)

Розповідає  п. Микола  Третяк,  парафіянин  церкви  свв.  Ольги  і  Єлизавети:  “Якось вже після смерті Сталіна, в неділю вранці, батьки сказали нам, що сьогодні  ми  до  Катедри  не  підемо, бо до нас прийде священик. Бабця з мамою накрили обрусом стіл, тато повісив над ним ікону Ісуса Христа, поставили  свічки,  а  вікно затягли  шторою. Через  деякий  час  хтось задзвонив в двері, тато пішов відчиняти  і скоро повернувся разом з тим чоловіком […]  Нам  сказали просто – це “отець Володимир”. Після сповіді отець відслужив читану Службу Божу, на якій я прислуговував […]  Після сніданку,  як  я  пам’ятаю,  отець Володимир навчав нас катехизмовим  правдам. В  подальшому отець Володимир  відвідував  нас  приблизно  раз  на  два  місяці.”

В  1955-му  отець  Стернюк  влаштовується  на  роботу  санітаром  служби  “швидкої допомоги”, одночасно  навчаючись  на заочному відділені Львівського  базового  медичного  училища  № 1  (тепер – Львівський  медичний  коледж  ім.  А. Крупинського,  вул. П. Дорошенка, 70).  По  закінченні  училища  у  1959 р.  і  до  виходу  на  пенсію  в  1967-му   працює  фельдшером.   Лікарська  практика  поєднується  із  пастирським  служінням.  “Коли  вечорами  лікарі  йшли  на  відпочинок,  я  тоді  закрадався  до  хворих,  щоб  їм  уділяти  духовну  поміч. – ділився  спогадами  владика. – Ходив  ночами  по  селах,  щоб  ніхто  не  видів,  хто  мене  попросив  чи  то  хрестити  чи  шлюб  давати,  чи  Службу  Божу  відправити,  а  чи  іншу  духовну  поміч  уділити.”

А  поміж  тим  заборонена  московсько-більшовицьким  режимом  УГКЦ  продовжує   жити  у  катакомбах.  З  початком  відносної  лібералізації  в  Радянському  Союзі  з  місць  позбавлення  волі  потроху  вертаються  репресовані  священики:  у  1955 р.  повертається  співбрат  по  Чину  о. Василій  Всеволод  Величковський  (1903 – 1973),  рік  по  тому  виходить  на  волю  важко  хворий,  але  не  зламний  владика  Миколай  Чарнецький.  У  лютому  1963-го  зі   совєцьких   концтаборів  звільняють  митрополита  Йосифа  Сліпого (1892 – 1984).  Перед  відбуттям  до  Риму  митрополит  Йосиф  у  московському  готелі  висвячує  отця  Величковського  на  єпископа  і  місцеблюстителя  митрополичого  престолу  УГКЦ…

Отці Василій Величковський (ліворуч) і Володимир Стернюк, 1940-і рр.

Усвідомлюючи  небезпеку  від  радянських  каральних  органів,  владика  Величковський  2  липня  1964 р.  уділяє  єпископські  свячення  ще  кільком  ієреям  аби  у  разі  арешту  чи  смерті  місцеблюстителя  підпільна  Церква  не  залишилася  обезголовленою.  Серед  піднесених  до  архієрейської  гідності  є  і  о. Володимир  Стернюк.  Після  виходу  на  пенсію  катакомбний  архієрей  має  значно  більше  часу  на  пастирські  обов’язки:  їздить  селами  та  районами,  уділяє  таїнства,  спілкується  з  кандидатами  на  священство,  допомагає  Кир  Василію  опікуватися  монашими  згромадженнями,  готує  підручники  для  підпільної  семінарії,  перекладає  з  французької  та  латини  необхідну  богословську  літературу.

Кінець  1960-х,  черговий  спалах  гонінь  на  українських  греко-католиків.  У  січні 1969 р.  Кир  Василія  Величковського  вдруге  арештовують  й  ув’язнюють  на  три  роки.  Опісля  смертельно  хворого  єпископа  висилають  поза  межі  СРСР.  На  дворі  1972-й.  Обов’язки місцеблюстителя  митрополичого престолу  лягають  на  плечі  65-літнього  владики  Стернюка.  Його  крихітне  помешкання  на  Чкалова  протягом  вісімнадцяти  довгих  років  служитиме  храмом,  канцелярією  духовної  семінарії  та  єпископськими  палатами.  “Втримати  Церкву  в  підпіллі  міг  тільки  Святий  Дух. – писала  про  ті  часи  Леся  Крип’якевич-Цегельська. – Владика  Володимир  добре  знав  це,  тому  сумлінно  працював,  молився,  потішав,  розраджував,  плекав  нові  покликання  до  монашого  і  священичого  стану,  дбав  про  безпеку,  будив  віру  та  надію  в  людей,  завжди  залишаючись  погідним,  навіть  веселим.”  За  словами  о.  Севастьяна  Дмитруха,  “серед  темряви  комуністичного  режиму  владика  Володимир  своєю  поставою  може  більше,  ніж  словами,  давав  свідчення  Христової  любові  до  людини”.

Новоспечений  Митрополит  перебуває  під  надокучливим  наглядом  й  постійною  загрозою  арешту.  Частими  непроханими  гостями  у  помешканні  на  Чкалова  є  працівники  КДБ:  “На квартирі  […]  колишнього фельдшера “Швидкої допомоги” уніата В. В. Стернюка було знайдено багато антирадянської літератури, яку він розмножував у своїй нелегальній лабораторії” – читаємо  на  сторінках  газети  “Вільна  Україна”.  “В 1969 р., коли була при смерті моя бабця, я пішов до отця Володимира просити  відвідати  бабцю перед смертю, і мало не нарвався на засаду кагебістів,  які  якраз проводили обшук в квартирі отця на вулиці Чкалова. – ділиться  спогадами  Микола  Третяк. – Отець  випадково  побачив  мене  через  вікно,  як  я  переходив  через  подвір’я,  і  почав гаряче  молитися  за  мій  порятунок.  І  трапилось  так,  що  я  втратив орієнтацію,  хоча  не  один раз до цього бував там,  і  спантеличений  повернувся  додому. Дуже  пізно ввечері до нас прийшов отець і розказав  що  відбувалося. На  другий  день родичі нам сказали,  що отець Володимир вже декілька років підпільно  висвячений  на  єпископа  і  тому  за  ним  полюють  кадебісти.”

Єпископ Филимон Курчаба, ЧНІ

Та  ані  міліцейські  облави,  ані  кадебістські  провокації  неспроможні  перешкодити  новочасному  Мойсеєві  вести  свій  люд.  Владика провадить підпільну семінарію,  вчить  студентів – сам  і  з  допомогою  отців  Михайла Винницького  (1926 – 1996),  Михайла  Лемішки  (1900 – 1987),  Миколи  Волосянка,  о.-доктора Івана Чорняка  (1899 – 1980),  о. Богдана Білинського (1929 – 2011),  протоігумена  василіян о. Дем’яна  Богуна (1910 – 2008),  о.-доктора  Єроніма  Тимчука  (1906 – 1993)  та  ін.  подвижників.  Також   упродовж  1983 – 1986 рр.  хіротонізує  нових  єпископів:  співбратів  по  Чину  Петра  Козака (1911 – 1984),  Филимона  Курчабу  (1913 – 1995)  та  Михаїла  Сабригу  (1940 – 2006),  студита  Юліяна  Вороновського  (1936 – 2013).

Серед  рукоположених  Митрополитом  на  священиків  є  й  декілька  нині  правлячих  архієреїв:  митрополити  Василь  Семенюк  (22 грудня  1974)  та  Ігор  Возьняк  (23 листопада 1980),  єпископи  Михаїл  Колтун  (13 грудня 1981),  Степан  Меньок  (8 липня 1984),  Йосиф  Мілян  (30 грудня  1984).  Враховуючи  час  і  обставини,  вимоги  до  кандидатів  на  священство  особливі.  “Священичі свячення я отримав 1970 р. з рук митрополита Володимира Стернюка у його невеличкому помешканні на вулиці Чкалова у Львова, – розповідає о. Богдан  Смук (1936 – 2011),  довголітній  настоятель  церкви св. Софії  Премудрості  Божої. – Цей день пам’ятатиму все життя. Пригадую, як перед рукоположенням митрополит зустрівся зі мною, глянув поблажливо і запитав, чи знаю я, що священики йому не потрібні. “Я не маю церков, – сказав тоді він. – Мені потрібні мученики! Якщо хочеш вмерти за Христа і Церкву, то я прийму тебе”.  Я погодився,  не  роздумуючи,  бо  знав,  на  що йду  і  прагнув  цього  з  дитинства”.

У  своєму  духовному  провідництві  митрополит  Володимир  Стернюк  не  обмежується  лишень  Львовом  та  Галичиною.  Під  його  пастирською  опікою – підпільні  греко-католицькі  громади  у  Києві  і  навіть  в  далекому  Прокоп’євську  Кемеровської  обл.  Росії.

Важкі  випробування  й  постійна  напруга  спричиняють  подекуди  відчай  та  бажання  все  кинути.  “Оповідав,  що  був  такий  момент  в  його  житті,  коли  думав,  що  вже  не  витримає. – пригадує  Блаженнійший  Любомир  Гузар. – Спакував  валізочку  щоби  кудись  іти,  зникати,  одним  словом.  Але  пішов  перед  тим  до  свого  сповідника.  Не  казав,  хто  це  був…  Сказав  йому,  що  йде  геть.  А  той:  “Ні,  залишайся.”  І  він  послухав,  Богу  дякувати”.

Підсумовуючи  понад  сорок  років  підпілля,  зокрема – чверть  століття  єпископства  і  17  літ  місцеблюстителем  патріаршого  престолу,  владика  Стернюк  якось  сказав:  “Я  робив  те,  що  я  міг.  І  більше  я  на  ніщо  не  дивився.”  Мабуть,  нечасто  про  титанічну  працю  говорять  настільки  точно  й  лаконічно…

Владика Стернюк і о. Євген Пелех, ЧНІ у домі сестер-вікентійок, 1990 р.

17 вересня 1989 р.   у  Львові  відбувається  пам’ятний   велелюдний  (від  250  до  300 тис.  осіб)  похід  греко-католиків  від  церкви  Михаїла  до  катедри  св. Юра.  Акція  засвідчує:  попри  десятиліття  заборон,  гонінь  та  оббріхування,  Греко-Католицька  Церква  жива  й  чисельна.  “Неможливо  забути  цього  тихого,  спокійного,  але  водночас  поважного  і  урочистого  багатолюддя,  яке  повторилося  хіба  що  під  час  візиту  Івана  Павла ІІ.  – пише  львівський  історик  Ігор  Мельник – Після  того  вже  ніщо – ні  компартійна  влада,  ні  КДБ,  ні  створення  альтернативних  конфесій – не  могло  перешкодити  масовому  поверненню  церковних  громад  Галичини  до  УГКЦ.”  29  жовтня 1989 р.  в  лоно  УГКЦ  вертається  громада  одного  з  найбільших  львівських  храмів – церкви  Преображення  Господнього  на  вул.  Краківській,  21.  Під  час  ранкової  Служби  Божої  о. Ярослав  Чухній   замість  патріарха  Московського  і  всієї  Русі  Пимена  поминає  Папу  Римського  Івана  Павла ІІ,  патріарха  Мирослава-Івана  Любачівського  і  митрополита  Володимира.  В  листопаді  1989-го  з’являється  заява  Ради  у  справах  релігій  при  Раді  Міністрів  УРСР,  що  сигналізує  початок  легалізації  УГКЦ.

На  непростому  шляху   відродження  Церкви  увага  багатьох  і  в  Україні  й  поза  нею  прикута  до  особи  харизматичного  провідника,  котрий  і  надалі  мешкає  у  малесенькій  кімнаті  на  Чкалова.  “В  отій  своїй  кімнатці,  без  секретаря,  він  сам  особисто  зранку  до  вечора  приймав  громади  вірних,  що  масово  переходили  в  лоно  Греко-Католицької  Церкви… – розповідає  с. Герарда  Крупа  зі  Згромадження  Сестер  Милосердя  св.  Вінкентія. – Я  особисто  не  раз  просила  Владику  на  хвилинку  припинити  прийом  та  він  не  погоджувався,  шкодував  селян.  А  було  тоді  йому  вже  за  80…”   Незабаром   перша  демократична  влада  Львова  надає  Митрополитові  більш  просторе  приміщення  за  адресою:  Брюллова,  9,  кв. 3а.

7  січня  1990 р.,  під  час  різдвяних  богослужінь  в  Преображенській  церкві,  владика  Стернюк  чи  не  вперше  постає  прилюдно як  єпископ  і  місцеблюститель  патріаршого  престолу.  Через  півроку  митрополит Володимир  очолює поїздку  усіх греко-католицьких  єпископів з України  до  Риму,  де  в  ході  першої  зустрічі  архієреїв  УГКЦ  з  цілого  світу  отримує визнання  своєї  адміністративної  діяльності  в  часі  підпілля.  19  серпня  1990-го  греко-католики  остаточно  повертають  собі  архикатедральний  собор  Юра.  Попри  похилий  вік  і  надважку  працю  на  шляху  до  повного  відродження  репресованої  Церкви,  митрополит  Стернюк  зберігає  бадьорість  та  оптимізм:  “Ми  стоїмо  на  порозі  духовного  оновлення  народу,  який  щойно  вийшов  спраглим  з  пустині  застою,  який  хоче  черпати  чисту  живу  воду  святої  Католицької  Церкви”.

Владика Володимир на з’їзді руху “Українська молодь – Христові!”. Львів, 8 вересня 1990 р.

30 березня 1991 р. до Львова  повертається  Глава УГКЦ  Верховний  Архієпископ Мирослав-Іван Любачівський (1914 – 2000).  Місію  владики  Стернюка  виконано,  він  передає  провід  над  Церквою  патріархові  Мирославу-Івану.   Проте   він  не  покидає  своєї  пастви,  до  останнього  подиху  залишаючись  добрим  батьком,  невтомним  трудівником  і  справжнім  воїном  Христа.

Говорити  про  цю  надзвичайну  людину  можна  багато.  Та  ліпше  дамо  слово  тим,  хто  знав  її  особисто.

“Перебувати  з  ним – це  була  велика  радість… ми  втішались  ним,  як  кимсь  найріднішим.  Це  була,  напевно,  більша  радість,  аніж  перебувати  з  рідними батьками…” – о.  Севастьян  Дмитрух.

“Особа  владики  Стернюка  для  нашої  Церкви  і  народу  непересічна.  Це  велика  свята,  мудра  і  добра  людина.” – ієромонах  Всеволод  Оліярник.

“Митрополит  Стернюк  був  дуже  добрий,  простий  у  спілкуванні.  Коли  відходив  від  Митрополита,  завжди  відчував  велике  полегшення,  як  після  сповіді.” – о.  Мирон  Палчинський.

“Не  нарікав  на  свою  долю,  ніколи  не  було  чути  з  його  уст  жодного  невдоволеного  слова  за  минуле  гірке  життя…” – митрополит  Ігор  Возьняк.

“Його  тримало  справжнє  українство  і  справжнє  християнство.” – о.  Богдан  Смук.

“Він  додавав  своєю  поважною  рішучістю  відваги  тим,  які  з  ним  спілкувалися…  Він  мав  відвагу  здійснювати  своє  покликання.” – єпископ  Михаїл  Колтун.

“Я  не  зустрів  в  житті  більше   такої  людини,  такого  Батька,  такого  учителя,  такої  щирої  і  доброї  душі,  яким  був  владика  Володимир.” – о. Ярослав  Вовк.

 

Місце поховання митрополита Володимира Стернюка у крипті собору св. Юра

Сам  владика  на  схилі  літ  так  описав  кредо  власного  життя  й  служіння:  “Бог  не  вимагає  від  людини  більше,  ніж  вона  здатна  зробити  в  межах  людських  можливостей.  Бог  благословляє  ті  труди  і  терпіння,  що  приносять  людям  спасіння  душ.  Я  стараюсь  працювати,  як  можу,  і  надалі  благословлятиму  нарід  на  добрі  діла.”

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Олександр ШЕЙКО
Реклама

Коментарі

Реклама